Друга частина підсумків 100 днів повномасштабної війни в Україні від Тома Купера – про справи військові. Якщо комусь не подобається його сарказм, то перші 10 абзаців пропускаємо – аж до слів «досить сарказму». А взагалі, дуже підтримує, що аналітик з таким досвідом спостереження конфліктів ставиться до українських перспектив оптимістично.
Поговоривши вчора у першій частині [частину 2 опубліковано 7 червня – перекл.] про «основи» – політику – прийшов час обговорити військові аспекти перших трьох місяців Української війни. І оце мені видається аж ніяк не простою задачею – через усі нісенітниці, пов’язані із цією війною. Звісно, за останні кілька днів я вивів цілу низку доладних формулювань, записав їх – і так почав збиратися купи цей матеріал. Та на другий – а потім і третій – погляд усе розсипається, і то через те, що надто вже багато речей просто не мають змісту.
Отже, ми маємо війну, а війна – це завжди найсерйозніша з можливих ситуацій. Тож, давайте спробуємо, «попри все», розпочати [аналіз] з огляду путінської росії та офіційної версії щодо його «спеціальної військової операції». Зрештою, має ж бути якась причина в президента російської федерації для задіяння всього потенціалу його збройних сил проти сусідньої країни…
Тож, згідно з інформацією, яку ми отримуємо з різних джерел з росії, цілі путінської спеціальної військової операції були – і надалі лишаються – зумисно сформульовані якомога невиразніше. У цьому «весь путін» – цинічний та віроломний персонаж, що править, роздаючи «нечіткі вказівки», а не накази.
Звісно, реципієнти його вказівок змушені сприймати їх як накази, а отже й формулювати дуже суворі накази і видавати їх своїм підлеглим.
Саме це нам і треба зрозуміти про характер правління путіна: раптом щось піде не так, звинувачувати будуть інших, але не путіна; він же казав їм як зробити краще, а вони неправильно сформулювали накази…
З погляду путіна така поведінка є ідеальною, бо вона дає йому гнучкість стосовно отриманих результатів, а відповідальність він оминає. Саме це є першопричиною, чого він розпочав цю війну.
Відтак можна дійти логічного висновку, що ця «спеціальна військова операція» не має жодного змісту – і не має чіткого плану. Проте це якраз «велика помилка», бо з кожного російського звіту у соцмережах можна винести щонайменше 15-20 різних версій. І перемагає зазвичай та версія, яку висуває той, хто краще володіє лайкою, відвертіше ображає опонентів, або може загрожувати їхній безпеці.
Читаючи це, любі друзі, не забувайте: атака на Гостомель та «Київський прорив» – то були просто «фінти». Ці обманні маневри були необхідні для уникнення руйнування північного Криму, звільнення ісконних руських, виправлення незліченних історичних помилок, роззброєння екстремістів та націоналістів – прихвостнів західних держав, а ще ж для попередження атаки НАТО на південно-західну росію, для помсти західному імперіалізму… це – героїчна ініціатива з метою завершення англо-саксонського панування; шляхетний, превентивний поступ проти насування гомосексуалізму не лише на москву, але й камчатку, Місяць і Марс… словом: це все агресія НАТО проти росії.
Тобто, «звучить абсурдно»? Та за це ж і б’ються росіяни, ба більше – майже все, якщо не все взагалі – просувається згідно (неіснуючого) плану, отець путін про все піклується, все не просто ясно-прекрасно, все фан-тас-тич-но, всюди зводяться прекрасні потьомкінські села, а ще росія от-от врятує світ від голоду…
…зітхає….
Так, я відволікся. Інші аналітики – хоч у США, хоч у Європі – підготували значно більше серйозних аналітичних зведень. Вони знають, що російською армією керують корумповані телепні на всякий колір і смак; що російський генералів відстрілюють (і що це – «добре») бо щоб війська воювали ефективно, вищим чинам доводиться керувати на передовій; що армія рф потерпає від браку особового складу, браку обладнання для зв’язку; і що більша частина їхнього обладнання – значно гірша, ніж кажуть в рф, як би схвально про нього не відгукувалися (зазвичай ті самі аналітики) в останні 20–30 років… І, звісно, дехто вже зайшов так далеко, що перераховує уроки, які армія рф засвоїть та як вона вдосконалюватиметься – під час і після цієї війни…
…зітхає…
ТАК, досить сарказму. Проблема – от в чому: по суті, всі ці аналітики нам намагаються пояснити, що путін тут ні до чого – і це у країні, де будь-яка важлива шишка навіть чоботи собі не шнурує «без дозволу згори» – хоч від Санкт-Петер-Бургер-Клубу, хоч від самого путіна. Не має значення, чи він призначав своїх фаворитів у командування? Не має значення, чи він є творцем повсюдно корумпованої системи – так, за щирої підтримки його шанувальників на росії, але й закордонних «фанів» також – а тоді вже розпочав війну, щоб уникнути відповідальності за все, що накоїв?
Якщо брати до уваги ці факти, а тоді ще врахувати, що путін займався мікроменеджментом своєї спеціальної військової операції впродовж перших двох місяців, то мене зовсім не дивують такі жалюгідні результати дій російської армії.
Це не пов’язано з тим, що путін не має серйозної військової освіти, а з тим, що він вимагає та мислить категоріями піару для телевізора. Шантаж не спрацював, тож йому треба було продемонструвати, який він видатний стратег. Задля піару путіну були потрібні великі міста, однак для цього він мусив використовувати сили, які генштаб армії рф збирав та навчав для ведення дуже швидких механізованих війн у глибині ворожої території, хоча сформовані вони були у батальйонно-тактичні групи, заточені під експедиційну війну. На додачу до того, підтримку армії рф забезпечують повітряні сили, що діють у парадигмі часів Другої світової…
Власне, тепер нам лишається тільки один можливий висновок: дійсно, не має значення недоукомплектована армія рф чи ні, керують нею корумповані телепні чи хтось ще. До України можна було надіслати хоч армію США – але з огляду на згадані суперечності – навіть вона б зазнала такого ж нищівного провалу, як і зс рф.
Затьмарена ілюзією про те, що українці не битимуться і сподіваннями на те, що вони сприймуть росіян як визволителів, рф спланувала «Київський прорив» із застосуванням сил спецназу та росгвардії, за якими мали йти механізовані сили, – і він [прорив] обернувся такими величезними втратами, що 1-ша гвардійська танкова армія, а також 2-га, 35-та та 41-ша загальновійськові армії де-факто розвалилися на друзки. Вони зазнали таких втрат у найкращих військах та техніці, які лише росія мала в арсеналі, що навіть після кількох тижнів перепочинку та відновлення повторне застосування залишків цих з’єднань на сході було неможливим: вони більше не здатні виконати поставлені завдання. Й усе це – через те, що путіну був потрібен контроль над великими українськими містами, і через те, що він надалі наполягає на цьому підході. Усе заради піару: просто щоб він міг похвалитися на телебаченні. Тим часом, ліпші регулярні підрозділи «ЛНР» та «ДНР» винищені за три місяці лобових атак на найбільш укріплені українські позиції. Тим часом, ПКС [повітряно-космічні сили росії – ред.] «роззброїли» – зокрема, якщо говорити про їхні крилаті ракети – до такого ступеня, що вони здатні хіба на спорадичні ефективні операції тактичного рівня. Нагадую ще раз: усе заради піару.
Словом: як США та союзники програли війни в Афганістані та Іраку через те, що 20 років воювали заради корпоративних прибутків, – так і російська федерація наразі програє війну в Україні через те, що ведеться вона заради особистого піару путіна. Отакою є суть проблеми, із якою ми маємо справу.
Звісно, путін не може собі дозволити поразки у будь-якому вигляді – а отже йому одна холєра, які там будуть втрати. Єдине, що його цікавить – це «перемога» – хоч яка. Тому він продовжуватиме тиснути аж до тих пір, поки у нього вистачатиме для цього військ, техніки та боєприпасів. Ось чому армія рф (та її спільники) мобілізують тисячі додаткових резервістів, відновлюють їхні навички за кілька днів, видають їм застарілу зброю, – а тоді кидають їх на фронти; тому вони й продовжують наступальні дії – хоч ті й мають менший масштаб та розмах, а також дають мінімальні результати.
Артилерія рф досі переважає українську, а вогнева міць ПКС рф переважає українську на кілька порядків. Саме тому росіяни в Україні досі здатні вдавати бодай «повільне просування». З урахуванням усього сказаного, мій висновок такий: зараз, коли ескалація до застосування ядерної зброї не стоїть на порядку денному, найгірше для України у цій війні – вже позаду: якщо ЗСУ не зроблять якусь серйозну помилку, то період російських атак скінчився. Якщо «хтось» на Заході не змусить Зеленського та компанію до поступок, то путіну і його «вишестоящім органам» у москві не вдасться досягти будь-якого успіху у цій авантюрі, і так далі: вони можуть лише заподіяти більшої кількості смертей та ще дужчих руйнувань.
І от в чому іронія: пропри все, путін досі може зупинити весь цей ідіотизм у будь-якій точці часу і простору – і проголосити «перемогу»: так само, як він це робив у Сирії… вже тричі.
Переклад: Антон Шигімага
Редакція: Rostyslav Semkiv
