ТАРИФНА ПАСТКА ДЛЯ ЗЕЛЕНІ

А позаяк держава постійно дотує населення щодо оплати комуналки, МВФ каже: «Шановні. У вас тарифи найнижчі в Європі. Може вам час зрівняти тарифи з нашими?»

Український громадянин на те говорить: «Зробіть мені з/п як у Європі, а потім робіть тарифи як у Європі». Доречне питання – а справді, чому б не зробити? Відповідь – а тому, що продуктивність праці середньостатистичного українця – 2,8 доларів на годину, проти майже 30 у Польщі і Литві.

А що таке продуктивність праці? Це з одного боку – раціональна організація робочого процесу та технічна оснащеність, з іншого – ефективність самого працівника. От тут ми впираємося в довічний конфлікт працівника і роботодавця. Роботодавець боїться інвестувати в технічну оснащеність, знаючи що працівник дороге обладнання зламає або занехає. Не треба очі ховати, щось вкрасти з роботи або обдурити роботодавця (жлоба, буржуя, баригу) в Україні не неподобство, а форма героїзму. Це я вам авторитетно кажу, як інженер зі стажем.

Роботодавці звісно, теж не святі – вони часто економлять на працівниках. Але. Український виробник весь час стикається з низькою купівельну спроможність пересічних українців. Конкурентний продукт мусить бути максимально дешевим, а відтак – роботодавець мусить економити на всьому, у першу чергу – на зарплатнях і забезпеченні працівників. З’являється певне зачароване коло – не підвищуємо продуктивність праці бо люди бідні, а люди бідні бо низька продуктивність праці.

Це зачароване коло розчаровується одним фактом. Головні експортні одиниці України це аграрка, металургія та хімія. Всі ці галузі знаходяться в руках олігархів. В їхніх же руках – найбільші кошти країни. І вони ж найбільше страждають від збільшення цін на енергоносії – це руйнує їхні прибутки.

Очевидно, дотуючи населення в оплаті комуналки грішми позиченими на Заході, керівники України тривалий час по факту дотували олігархів. Бо конкурентною продукція їхніх заводів була через низьку ціну, а та складалася через відсутність капітальних інвестицій (чимало українських заводів досі працюють на ще совдепівських технологіях, які не потребують високої кваліфікації працівників), ще — через низькі зарплатні працівників. Економити на з/п стало можливо тому, що працівники за комуналку платили копійки (порівняно з Заходом), а різницю покривала держава. Цей міжсобойчик нам ледве не коштував державності – згадайте про російські мільярди, про які домовився Янукович перед самою Революцією Гідності.

Логіка західних фахівців була проста. Вони примусили президента Порошенка і його уряди підняти ціни на комуналку. Як наслідок, олігархи мусили почати модернізувати свої виробництва та впроваджувати програми підвищення виробничої грамотності і дисципліни. Підвищення продуктивності праці мусило призвести до збільшення доходів громадян. А вони у свою чергу – до ривка розвитку середнього і дрібного бізнесу. А з ними – культури, технологій, тощо.

Проте! Олігархи вклалися в коміка, у їхніх руках – медіа. Через добутий у спадок від совка патерналізм, українці швидко повірить у солодки казочки з телевізора – про баригу, мародера та «тарифи можна зменшити». Комік став президентом, олігархи – раюють. І все було б добре, якби не одне але.

Україна так само потребує грошей. А МВФ повторює: «Підвищуйте тарифи!» І от зелена влада постала перед кислим вибором. Спроба купувати дешевий газ у Москви призведе протестів. Подальше збільшення тарифів призведе до протестів. А спроба обмежити апетити олігархів призведе до репортажів на «плюсах» та «112-му» про баригу і мародера Зеленського. Легкого виходу з цього зачарованого кола – нема.

Дивлюся я на все це і думку гадаю. Слава Богу, що все це дісталося не нам. Може Захід свідомо все так організував, аби НЕ МИ копирсалися в цьому лайні?