Громадський активіст, політик та журналіст Віталій Гайдукевич в етері “Прямого” прокоментував резолюцію польського міста Кельце до міського голови Вінниці з вимогою змінити назву вулиці Степана Бандери.
На його думку, такі заклики та суперечки щодо спільної історії обох держав пов’язані з внутрішніми політичними процесами в сусідній країні перед виборами, які відбудуться у 2027 році.
“І от ці історичні маніпуляції з боку певної частини польських політиків, вони якраз, мені здається, скеровані у їхній власний 27-й рік, а не в перспективу українських переговорів стосовно вступу до Європейського Союзу”, – заявив Гайдукевич.
На тлі цього історичного протистояння Вінниця вже відкликала свій запит до міста-побратима щодо надання автобусів. Крім того, польські соціологічні опитування зафіксували погіршення ставлення до українців після присвоєння одному з підрозділів імені героїв УПА. Водночас офіційний Київ не планує змінювати почесне найменування військової частини.
Гайдукевич закликав українське суспільство діяти виважено і не вдаватися до різких дзеркальних кроків. Він нагадав, що кожна держава насамперед дбає про власні інтереси, тому Україні потрібно спокійно та твердо відстоювати свою позицію.
Україна — перша країна в світі, яка звернулася до інших держав, щоб вони не надавали захист її громадянам.
У цій фразі вся трагедія нашої державності. Не пафосна, не телевізійна, не парадна, не прикрашена прапорами й гімнами. А справжня. Гола. Принизлива. Та, яку не показують у промовах про “людиноцентричну державу”, “європейські цінності” і “гідність”. Бо коли держава просить чужі країни не захищати її громадян, вона фактично визнає: громадянин для неї — не людина, не носій прав, не джерело влади, не сенс існування самої держави, а ресурс, який треба повернути в розпорядження апарату.
Так, країна воює. Так, війна потребує мобілізації. Так, оборона держави — це обов’язок. Але обов’язок не може існувати в порожнечі, де права громадянина знищені, довіра зруйнована, чиновники живуть у власному броньованому світі, діти еліт у безпеці, корупціонери при потоках, тилові паразити при посадах, а простій людині пояснюють, що вона має мовчки прийти й виконати те, що їй наказали.
Народ не є кріпацьким матеріалом держави.
Народ є джерелом держави.
Держава, яка хоче перемогти у війні, має боротися не тільки за територію. Вона має боротися за своїх людей. За кожного українця — в окопі, у тилу, в евакуації, в Європі, в окупації, у лікарні, в селі, у місті, в бізнесі, в армії, в університеті, у родині. Вона має бути такою, щоб люди не тікали від неї як від загрози, а поверталися до неї як до дому.
Нажаль, неукраїнська влада, яка захопила контроль над державою, робить все можливе, щоб українці лишилися тільки в етнографічних музеях у вигляді опудал.
Кандидатка на посаду мера Кракова викинула прапори України та ЄС у смітник
—
У передвиборному ролику бійниця ММА Маріанна Шрайбер пообіцяла, що якщо переможе на виборах, то розмістить на всіх міських будівлях лише польський прапор.
—
Вона також планує повернути хрести до шкіл, відмовитися від «диктату Брюсселя» і суттєво посилити міграційну політику.
Як один пост розкрив справжнє обличчя польського «добросусідства»
Просто подивіться на цей скриншот — клінічну картину суспільної хвороби нашого сусіда.
Україномовний допис про Закерзоння — наші історичні етнічні землі та трагедію депортованих українців — збирає понад 5 тисяч реакцій і понад 2 тисячі коментарів. Але головне тут — географія та емоції. Майже 66% переглядів — з Польщі! А найпопулярніша реакція (понад 1500) — це смайл, що регоче «».
А пост про те, що до 1944–1947 років ці регіони були компактно заселені українцями як аутохтонним населенням зазначених земель протягом декількох століть. Наприклад, на Лемківщині чи Холмщині українці складали більшість населення у багатьох повітах. Проте внаслідок депортацій 1944–1946 років (укладання «угод про обмін населенням» між УРСР та Польщею) та подальшої операції «Вісла» у 1947 році цей етнічний масив був ліквідований. Українців примусово виселяли на північні та західні землі Польщі («повернуті землі», які раніше належали Німеччині), де їх розпорошували, щоб запобігти асиміляції та знищити зв’язок із рідною землею.
Про що це нам кричить?
Вони надрочені до межі. Польський інфопростір та їхні радикальні пабліки масово моніторять українську мережу. Щойно десь з’являється згадка про те, що до операції «Вісла» на тих землях жили українці — туди миттєво злітається зграя, щоб «захищати своє». Вони організовані, агресивні і хворобливо зациклені на нашій історичній пам’яті. 65,9% читачів та коментаторів з Польщі, а 26,4% — з України.
Абсолютне, еталонне лицемірство. Коли поляки згадують Волинь, вони вимагають від нас каяття на колінах, посипання голови попелом, зупинки євроінтеграції та зупинки часу. Але коли ми згадуємо про наших людей, яких вони примусово викинули з їхніх домівок на Закерзонні — вони регочуть смайликами. Для них наша трагедія — це привід для глузування.
Страх правди. Ця масова істерика і набіг ботів/реальних поляків свідчить лише про одне: ми б’ємо в правильну точку. Вони панічно бояться, що Україна перестане бути вічно винуватою жертвою і почне відкрито говорити про їхні злочини проти нашого народу та про наш історичний простір.
Висновок один: З шантажистами та лицемірами не можна грати в «примирення», бо вони сприймають це як слабкість. Їх тіпає від самого слова «Закерзоння»? Чудово. Значить, ми маємо писати про це, робити цифрові мапи, видавати книги, фінансувати дослідження. Нехай регочуть до істерики у своїх коментарях. Наш історичний простір не закінчується там, де їм зручно. Ми пам’ятаємо все. І ми більше не маємо за це вибачатися.
».
