Серпень 2023 — Зеленський оголосив про рішення звільнити всіх обласних військкомів та замінити їх військовими з бойовим досвідом та ветеранами, які пройшли фронт чи втратили здоров’я на війні.
Судячи з проведеної перевірки ТСК ВР Гончаренка, жодного бойового офіцера, який тим більше втратив здоров’я на війні, у керівництві ТЦК усіх рівнів як не було, так і немає. Здебільшого начальники ТЦК перебували один-два місяці у відрядженні у зоні бойових дій у період проведення АТО/ООС у 2016-2018 рр., за що отримали УБД. Бойові офіцери тилу!
Це була єдина реформа Зеленського, проведена в мобілізаційній сфері.
У грудні 2023 року Валерій Залужний, який обіймав тоді посаду головнокомандувача ЗСУ, заявив журналістам, що звільнення керівників обласних військкоматів влітку 2023 року негативно вплинуло на процеси мобілізації, назвавши звільнених кадрових військових «професіоналами», які знали, як виконувати цю роботу.
Зеленський своїм рішенням порушив мобілізаційні процеси ЗСУ та заснував бусифікацію. «Бусифікація» почала масово формуватися якраз у другій половині 2023 — на початку 2024 року, а сам термін закріпився в українському суспільстві та соцмережах до середини 2024 року.
ЛСД/ЛОМи переводять розмову від свавілля ТЦК до вини суспільства
Прошерстив саме постреакції на скандал з Ольгою Поляковою, а точніше хто і як зреагував і прокомунікував на тему «концтабору» та «свавілля ТЦК». Цікаво, що мобілізаційна пропаганда в Україні дедалі рідше говорить прямою мовою на зомбімарафоні. Вона заходить м’якше і токсичніше — через ЛОМів і соцмережі, через моральний авторитет, через чужий біль, через статус родини військового, через сарказм, приниження, сором і демонстративну зневагу до тих, хто ставить незручні питання. На поверхні це виглядає як приватна емоція. Насправді це готова технологія зміщення фокусу: замість свавілля ТЦК суспільству пропонують обговорювати моральну неповноцінність тих, хто критикує ТЦК.
.
Головний трюк: питання законності замінюють питанням лояльності. Людина говорить про незаконне затримання, насильство, примус, корупцію, ВЛК, позбавлення медичної допомоги, відсутність процедури, відсутність ротації, вибірковість мобілізації — а їй відповідають не по суті. Її одразу переводять у категорію підозрілих: ухилянт, бот, корисний дурень, істерик, інфантил, “мамин синочок”, «лапки-царапки», «черешенька», а дружина того, хто ховається, людина без морального права говорити. Аргумент не спростовується. Знищується статус того, хто його висловив.
.
Так працює морально-дисциплінарний наратив. Він не доводить, що ТЦК діє законно. Він доводить, що критик ТЦК нібито не має права вимагати законності. І це ключова маніпуляція. Бо в правовій державі законність процедури не залежить від моральної симпатії до людини. Навіть той, хто порушує обов’язок, має відповідати за законом, а не через викрадення, побиття, приниження, утримання в сірій зоні й адміністративне насильство. Держава не отримує права на свавілля лише тому, що громадянин не виконав обов’язок добровільно.
.
Другий шар маніпуляції — привласнення моралі. ЛОМ створює касту тих, хто має право говорити, і тих, хто повинен мовчати. Якщо твоя родина вже платить війною, ти отримуєш моральний мандат. Якщо ні — твої слова оголошуються порожніми або ворожими. Це дуже зручна конструкція, бо вона виводить із дискусії саму державу. Війна перетворюється не на питання політики, закону, організації, ротації й відповідальності влади, а на приватний рахунок між родинами. Хто більше заплатив — той правий. Хто ще не заплатив — мовчи.
.
Третій шар — сором як заміна права. Там, де має бути юридична мова, ЛОМи вводять мову приниження. Чоловіка поза армією символічно позбавляють гідності. Жінку, яка захищає чоловіка, зводять до карикатури. Материнський страх оголошують формою саботажу. Розмова про права береться в лапки. Саме слово “права” починає звучати як щось підозріле, майже непристойне. Так суспільству поступово вшивають небезпечну думку: під час війни право — це слабкість, процедура — комфорт для боягузів, а законність — розкіш, яку можуть вимагати лише ті, хто вже довів лояльність тілом своєї родини.
Це антидержавна логіка, замаскована під патріотизм. Бо сильна держава тримається не на соромі, а на законі. Не на публічному приниженні, а на справедливій процедурі. Не на випадковому вилові, а на обліку, підготовці, медичній експертизі, ротації, відповідальності командування, рівності перед обов’язком і невідворотності покарання для тих, хто реально ухиляється. Якщо замість цього держава отримує моральне прикриття для насильства, то це вже не мобілізація політичної нації. Це примус населення.
.
Четвертий шар — оголошення будь-якої критики “російським наративом”. Це найзручніша формула для влади. Росія справді використовує тему мобілізації, ТЦК, насильства й несправедливості для розколу України. Але з цього не випливає, що сама тема не існує. Коли реальну проблему називають лише ворожою інформаційною операцією, її не вирішують, а консервують. Якщо громадянин говорить про свавілля, а йому відповідають “це вигідно ФСБ”, влада отримує ідеальний щит: будь-яке розслідування, будь-який біль, будь-яка смерть, будь-яке зловживання можуть бути закриті штампом “не підігравайте ворогу”.
.
Так створюється інформаційний режим безвідповідальності. Не треба реформувати ТЦК. Не треба карати винних. Не треба розбиратися з корупцією. Не треба будувати нормальну мобілізаційну модель. Достатньо вивести критику за межі легітимного мовлення. Критик не опонент. Критик — підозрілий. А з підозрілим не дискутують. Його таврують.
.
П’ятий шар — повне зникнення еліт із поля відповідальності. Маніпулятивна мобілізаційна риторика майже завжди б’є вниз і вбік. По цивільних. По родинах. По чоловіках, яких легко присоромити. По жінках, яких легко принизити. По матерях, яких легко виставити істеричними. Але вона рідко б’є вгору з тією самою силою. Там зникають діти чиновників, бронювання для потрібних, корупційні ВЛК, силові й прокурорські касти, суддівські й депутатські винятки, бізнесові схеми, неформальні привілеї, торгівля довідками, нерівність доступу до безпеки. Війна начебто “для всіх”, але моральний прес спрямовано не на верхівку системи, а на звичайного громадянина.
.
У цьому і полягає головна функція ЛОМів у такій темі: вони стають громовідводами для влади. Суспільна злість, яка мала би бити по проваленій мобілізаційній архітектурі, переводиться в горизонтальну ненависть. Родини військових проти родин цивільних. Жінки військових проти жінок військовозобов’язаних. Добровольці проти тих, хто боїться. Фронт проти тилу. Закон проти “морального обов’язку”.
А держава залишається над сутичкою, ніби не вона чотири з половиною роки провалювала справедливу систему ротацій, обліку, підготовки, комунікації та відповідальності.
.
Це заміщення акцентів: із державного свавілля — на приватну провину; з інституційного провалу — на моральний сором; із корупції — на “ухилянтів”; із незаконності — на “неправильну поведінку громадян”; із вимоги реформувати ТЦК — на вимогу мовчати, бо “ворог скористається”.
Українська доктрина національного інтересу має відкинути цю підміну. Захист держави — обов’язок. Ротація — необхідність. Служити мають не одні й ті самі родини до виснаження. Але обов’язок не скасовує права. Війна не скасовує закону. Мобілізація не дає державі ліцензії на приниження. ТЦК не можуть бути поза критикою лише тому, що виконують важливу функцію. Навпаки: чим важливіша функція, тим жорсткіший контроль.
.
Держава, яка вимагає від громадянина життя, першою має бути законною. Якщо вона цього не робить, то не має морального права прикривати своє свавілля чужим героїзмом. Родини військових мають право вимагати ротації й справедливості. Громадяни мають право вимагати законної процедури. Суспільство має право говорити про насильство ТЦК. Журналісти мають право розслідувати зловживання. І жоден ЛОМ не має права перетворювати ці питання на “російський наратив” лише тому, що владі так зручніше.
.
Сильна мобілізація будується не на страху, соромі й приниженні. Вона будується на справедливості, довірі, мотивації, ротації, професійній підготовці, медичній і психологічній підтримці, однакових правилах для низу й верху. Усе інше — не мобілізація народу, а полювання на населення під прикриттям патріотичної моралі.
.
Дисклеймер: мета цього тексту посилення оборони України: вимога такої мобілізаційної політики, яка посилює державу, армію й довіру суспільства. Законність, справедливість і відповідальність є умовою, без якої мобілізація перетворюється з організованого захисту політичної нації на примус населення, що руйнує довіру до держави.
