А тепер трошки повернемося до наших баранів. Тобто, до наших недорогеньких. Це вони лише до Порошенка на його прес-заходах доскіпувалися й хамили. А щодо Зеленського, то тут заплачено за зовсім інше, тому так вилизують, що ледь у дупу не засмоктує. Хоча, може просто природний потяг — «свій до свого по своє».
Тут і слухати не було про що. Питання пригладжені й чітко за сценарієм. Схоже, що пулу журнашлюшок, яким «виявили високу довіру» задавати питання самому зеленосяйному, роздали питання, підготовані в опі. Усе підганяли під сценарій ідилічного шоу. І коли азербайджанський журналіст наперед запитав дозволу на селфі за проханням сина (він з країни, в якій знають про правила дій у присутності авторитарних і переляканих лідерів, тому про експромт точно не йшлося — ви ж бачили незворушність десятків охоронців у залі), то в Єрмака вирішили, що з дітей треба почати й ними ж слід і закінчити. Тому азербайджанцю дали перше питання. А журналістці неіснуючого каналу «Ми Україна» прикуплених Єрмаком колишніх ахметовських журналістів наказали вилизати про першу лєді й діток. Вийшло принизливо. А Зеленський після попереднього епізоду з 5 каналом не встиг відійти від антипорошенківської істерики, то ще й сплутав кількість студентів серед своїх дітей, бо вжив множину й «відправив в університет» ще й 10-річного сина.
Узагалі питання від медіашлюшок були переважно ніякі та супроводжувалися реверансами й подяками. За колишні жорсткі питання Михайла Ткача з Укрправди Єрмак уже вигріб — Зеленському хтось настукав, що УПячка тепер лежить під Єрмаком. Тому той підстрахувався й наказав прислати лояльного журналіста, що й виконали. Це воістину була цілковита профанація. І в частині питань, і відповідей. От просте питання: «А чого приходив? Може сказати щось хотів? То чому не сказав?» Інформаційне наповнення заходу рівне нулю, зате сформовано певну групу посилів, які ніхто після закінчення пресухи вже й не згадає.
Щоб не було несподіванок, на захід не пустили небажаних журналістів. МАЙЖЕ не пустили (але про це далі). Не дали акредитації Юрію Бутусову та його «Цензор.нет», відмовили Прямому й Еспресо. Ряд журналістів, яких Зеленський так любив, коли вони обгавкували Порошенка, зараз стали невхідними, коли їм їхні різні господарі дали завдання розібратися з корупцією в нинішній владі. А ще декого, як того ж Ткача, заблокували слухняні редактори видань.
Розбирати цей блок недорогеньких за питаннями й відповідями, вибачайте, не стану. Нецікаво. Хочете, самі знайдіть у ютюбі й дивіться понад дві години. Та й, як я писав у минулій публікації, це думки не Зеленського, а адаптовані тези на замовлення опи від одного колишнього журналіста. На цьому з даною компанією можна б попрощатися й остаточно закінчити цей екскурс на прес-кухню зеленої влади. Але раптом, за два виступи до кінця Нікіфоров дав слово журналістці 5 каналу… Тільки давайте, я про це напишу окремий невеликий текст, бо то було щось абсолютно неочікане — ми раптово побачили справжнього Зеленського.
Найкраще, що міг зробити Зеленський на прес-конференції — це сказати родинам загиблих цивільних, які не змогли вчасно евакуюватися:
«Вибачте, ми переоцінили власні сили і зробили трагічну помилку, промовчавши про загрозу».
Але цього не сталося.
А саме через довіру до президента і шашлички — увечері 24 і вранці 25 лютого низка киян повезла дітей на дачі і до бабусі на село в Чернігівську область. Попали в пастку. Часто смертельну. Саме тому тисячі громадян не сіли вчасно в автомобіль і стали жертвами.
Саме так низка маріупольців думала, що обійдеться все сценарієм 2014 року — і тому упустила можливість вчасної евакуації.
Для всіх, хто пише «ой не треба нагнітати паніку» — можу сказати, що після гіркого досвіду Сум, низка батьків сплавили своїх дітей вглиб за 70 кілометрів в села. Це поруч, але це безпечніше, ніж сидіти у висотці на окраїні, яку може накрити арта чи бомби.
Але вибачення не було. А отже, Володимир Олександрович вважає, що все було ок. І люди то таке.
Хочу низько вклонитися за деокупацію Києва всім, хто вів бій з ворожими ДРГ на Банковій, ховав гранатомети за занавіскою та гриз Мівіну, як барбарис. Гризли б танки, та вони не доїхали.
Низько вклоняюся. Десь в паралельній реальності, де я інфантильний, тупенький, недалекий шлуночок.
І дякую, що не втік. Що лишився
Що захистив і відбив. Бережи тебе Боже. Молюся, вклоняюся. Вимагаю управляти країною до скону, до кінця років твоїх. О найвеличніший із батьків нації…
__________________________
Щоб я здох, якщо скажу це в цій реальності.
Дмитро Биков
Трохи довго, але важливо. Про ті Мінські угоди, які так звично називати «зрадницькими». Тільки факти:
1. Мінські угоди не передбачали територіальних втрат. Ні Криму, ні Донбасу. А навпаки — повернення їх мирним шляхом.
Де зрада?
2. Мінські угоди передбачали виведення російських військ з територіі Донбасу. І порушив це путін. Де зрада?
3. А хто не хотів виконувати мінські домовленості? Не Україна. Кремль хотів їх позбутися, не Україна. Росію вони тримали в покорі, не Україну.
4. Саме Мінські домовленості продемонстрували всьому світу, що Путін недоговороздатний, і це сильний хід Києва. Де ж зрада?
5. мінські угоди дали нам найдорожче — час. Час створити сучасну армію натівського зразка. ЗСУ, яке рік тому виявилося спроможним захистити краіну.
І це зовсім інша армія, аніж та, що була порізана і продана за безцінь (техніка і танки), знищена (ракети і снаряди) і просто доведена до краю міністром оборони — громадянином Росіі Лєбєдєвим і попередніми урядами.
Чи ви пам’ятаєте босі і голі батальйони хлопців, що формувалися з Майдану, в основному волонтерами, бо в держказні був нуль?
Я пам’ятаю.
В 2019 новій владі дісталася сучасна натівська армія, з унікальними українськими розробками — артилерійська система Вільха, ракети Нептун. Багдани, Стугни, Корсари та інше.
Так. Щоб це створити, потрібен був час. І ми його виграли, завдяки Мінським угодам. Всі п’ять років разом з партнерами наполягаючи на виведенні російських військ.
Ми здобули дипломатичну підтримку, збудували армію і об’єднали суспільство національною свідомістю — так, мовою, вірою, культурою.
І на це теж потрібен був час.
Мінські угоди — давали шанс уникнути великої війни. І це про сотні тисяч збережених життів…
І ще. Завдяки мінським домовленостям Україна дорослішала, а демократія утверджувалася в державі. І в Україні були чесні і справедливі вибори, завдяки яким був обраний шостий президент.
Тому «зрадницькі мінські угоди» — це примітивне кліше, яке дуже подібне до ще одного ще недавно улюбленого юмористами кліше: « Бо путін нападе». Багато хто сміявся. Зараз не смішно.
Це кліше точно варто було б переосмислити в країні з 20% окупавоної території і такою кількістю жертв і руйнувань.
І зраду напевно варто пошукати в іншому місці. Може там, де лейтенант Баканов?
Вікторія Сюмар
Дякую, дуже дякую Володимиру Олександровичу за завчасно надану можливість побачити, що відбуватиметься після Перемоги. Коли, типу, буде на часі.
Перемога буде — жодного сумніву. Тільки ніхто і нічого нам не дасть запитати. Про той мільйон про¥oбів, який вартував життя сотням тисяч людей.
Абсолютно притомне і по-справжньому важливе питання.
Про зрадника України Баканова, про звільнення якого оголосив сам президент. Ще й за якою статтею!
І чому не попередили цивільне населення?
Замість втомленої, мудрої посмішки «батька нації», до якої ми вже звикли — якийсь миттєвий звірячий оскал, якесь неадекватне плювання-шипіння-белькотіння, якась божевільна ненависть в очах.
При чому тут Порошенко, нещасний?
Яким боком тут п’ятий президент, жалюгідний?
Питання було про БАКАНОВА і НЕПОПЕРЕДЖЕННЯ цивільного населення!
Те «не на часі», яке ми маємо зараз, у порівняння не йде з тим «не на часі», яке нас чекає після Перемоги.
Ніхто ні за що не відповідатиме. Не тільки президент і його кращий друг дитинства, а й Девід-хуже-скабєєвої- Арахамія, Ірина-Шатл-через-Чонгар-Верещук, Чорна-Кофта-Данілов, Ніц-Не-Бачу-На- Кордоні-Рєзніков.
Відповідь на будь-яке питання буде наступною: а Порошенко брата вбив!
