Чільні герої Конотопської битви, річниця якої святкується сьогодні — полковники брати Гуляницькі.
На фото — портрет Івана Гуляницького, достовірного портрета його брата Григорія нема. Московити винищили всі його зображення, бо саме він командував козаками в Конотопі. Козаки під його командуванням витримали двомісячну облогу Конотопа, відбили безліч штурмів та створили передумови для розгрому московитів.
З листа ніжинського полковника Григорія Гуляницького до зрадника — наказного гетьмана Івана Безпалого, що діяв на боці Москви, 1659 р.
«Дивуємося тому не помалу, що ваша милість, уродився з нами разом вольним народом і скормився заразом в Малій Русі, вітчизні наший, та проливаючи чималу кров свою за вольность всього війська запорізького, тепер самі добровільно в неволю піддаєтеся і з нами, братією своєю, з якими разом хліб їли і проти всякого ворога стояли, війну ведете і на своїх же кровних ближніх наступаєте. Розсудіть, чи є те добро чините? А на милість Божію просимо і нагадуємо, щоб опам‘ятались і до нас, всього війська запорізького, приступили, щоб душевною і тілесною ворог не тішився, а ми сумнінням нашим зобов’язуємося і на душу беремо, обіцяємося, що волос з голови жодному не спаде, і вічно все, що ви чинили, буде забитно, і по панові гетьманові нашому теж обіцяємо, що не тільки мстицця не буде, але і всякому, до нас, що всьому війську запорізькому звернувся, ласку особливу покаже».
Отже, Конотопська битва в деталях.
Відчуваючи наближення смерті, Богдан Хмельницький скликав старшинську раду, яка вирішила передати гетьманську булаву його синові – 16-річному синові Юрасеві Хмельницькому (1657, 1659-63), гетьман Правобережної України (1677-81; 1685) – єдиному із синів гетьмана, який на той час залишився живий.
Оскільки ж Юрій Xмельницький був ще молодим і не закінчив навчання у колегії, він за порадою старшини тимчасово склав владу. У жовтні 1657 р. Генеральна Військова Рада, що проходила у м. Корсуні, проголосила гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657-59 рр.).
Він походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, брав участь у діяльності Луцького православного братства. Під час Жовтоводівської битви 1648 р. він, як і інший реєстровий козак М. Кричевський, служачи в польскому війську, потрапив у татарський полон і був викуплений Богданом Хмельницьким. У 1648 Виговський був призначений генеральним писарем і залишався ним до самої смерті Богдана Хмельницького. Виговський був посвячений у всі дипломатичні тонкощі політики Богдана Хмельницького, виконував найважливіші доручення гетьмана і став одним з найближчих дорадників гетьмана.
Виговський продовжив політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У жовтні 1657 р. Виговський уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Богдана Хмельницького. В той же час відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання.
Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав формувати за допомогою підкупу та своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами, які з грішми надсилалися в Україну з Москви, спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і селян, який очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорізький кошовий Я. Барабаш.
У травні-червні 1658 р. за наказом Виговського українські урядові війська ліківдували заколот Пушкаря і Барабаша. Після того царський уряд спровокував повстання голоти. Тяжкі соціальні умови за часів Визвольної війни викликали зростання чисельності декласованих елементів, яких називали „дейнеками” за те, що вони часто ходили з дрюками (дейнеками), не маючи грошей на звичайну зброю. Дейнеки організовувалися в цілі загони, не підконтрольні ані уряду, ані полковникам і сотникам на місцях, ані Запорізькій Січі. Загони дейнеків часто розорювали не лише польську шляхту, але й своїх співвітчизників. Загони дейнеків були досить боєздатними. В одній із сутичок українські урядові війська розбили дейнеків, лише після того, як ті напилися горілки та втратили пильність в охороні свого табору.
Постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до союзу з Річчю Посполитою.
Метою гетьмана Виговського було підняття України у відносинах з Польщею та Литвою до рівноправного з ними Великого князівства Руського, під формальною зверхністю польського короля. Таким чином, Виговський і назвою держави, і її статусом мав намір поставити Україну нарівні з іншими державами та досягти її повної незалежності. 6 вересня 1658 р. після довгих переговорів між Україною і Польщею у м. Гадячі (нині Полтавщина) було укладено Гадяцький договір. Від кожного полку в Україні на раді в Гадячі були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Автором угоди з українського боку був талановитий український дипломат Юрій Немирич.
За умовами Гадяцького договору Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення – Речі Посполитої, номінально об’єднаної спільним монархом. Це було блискуче досягнення української дипломатії – саме та мета, якої довгими битвами добивався у відносинах з Польщею гетьман Богдан Хмельницький. Територія Великого Князівства Руського співпадала з територією української держави, визнаною Зборівським договором 1649 р., хоча уряд Виговського постійно клопотав про приєднання Галичини й Волині, аби етнічні кордони співпадали з політичними. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства – козацтво, шляхта і духовенство. Все діловодство мало вестися українською мовою. Передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які діяли спільно з українськими на території Великого князівства Руського, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Києво-Могилянська академія отримувала такі ж права, як і відомий на всю Європу Краківський університет у Польщі. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно». У ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені усі західноукраїнські землі. Проте, в цьому питанні польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козаків, настроєних проти польської влади.
Ще до укладення договору московські війська були сконцентровані на кордонах України, де московські воєводи приймали зрадників та перебіжчиків та заохочували їх на повстання проти законної влади України.
З 1658 р. московські війська були сконцентровані на кордонах України, де московські воєводи приймали зрадників та перебіжчиків і заохочували їх на повстання проти законної влади України.
Невдовзі Московія розпочала відкриту агресію. Навесні 1659 р. московська армія під командуванням князя Трубецького, чисельністю за різними даними від 100 до 150 тисяч, розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи й грабуючи все на своєму шляху. Біля м. Конотопа (нині Сумщина) московське військо було на деякий час затримане козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Козаки, загальною чисельністю 4 тисяч бійців, заперлися в місті. Московська армія почала облогу Конотопа. Козаки разом із міщанами під командуванням ніжинського полковника Г. Гуляницького протягом двох місяців відбивали серію штурмів противника.
Під час штурмів московити втратили близько 10 тисяч убитими, але здобути місто так і не змогли. Героїчна оборона міста скувала основні сили ворога і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою У червні 1659, зібравши всі можливі військові сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам, з метою визволити Конотоп від облоги та знищити вороже військо. 28-29 червня на р. Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна Конотопська битва, у якій московська армія була вщент розгромлена. У ході битви московити втратили близько 30 тисяч убитими і 5 тисяч полоненими (серед яких було кілька бояр, зокрема командувачі Пожарський та Львов), та ще кілька тисяч під час триденного переслідування решток армії московитів до московського кордону.
Однак, гетьман Виговський не зміг скористатися перемогою. Проти його політики виступила старшинська опозиція, при таємній фінансовій підтримці московського уряду та щедрих обіцянках посад.
Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади.
Скориставшись новим протигетьманським виступом, підсилені підкріпленням московські війська знову розпочали наступ на Лівобережжя.
У цих умовах, щоб заспокоїти країну, Іван Виговський у жовтні 1659 р. зрікся гетьманства та передав владу Юрасеві Хмельницькому.
