«Не можна далі сцяти людям в очі» — кричала я Зеленському сьогодні уві сні. «Люди не готові гинути та воювати за державу, в котрій їх зневажають та лицемірно дурять».
Треба ж такому наснитися в новорічну ніч, подумала я прокинувшися зранку… Чого б це?
Пішла подивитися новорічне звернення Зеленського. І я в шоці.
По-перше, це було новорічне звернення до народів Європи та США, а також їх лідерів. Українське суспільство та український народ відійшов на другий план. Головний посил від президента України — завершення війни залежить від Америки та Європи, які мають дотиснути до чогось росію. А українцям треба буде схвалити якесь завершення війни. Схоже, натяк на референдум.
По-друге, з екрану говорив голуб сильного миру, в котрого на 90% вже склалася мирна угода. Лишилося всього 10%, але що саме там — голуб миру говорить між рядків. Всього навсього, щоб погодилася росія. І всього навсього, щоб здати неокуповані території Донбасу в обмін на безпекові гарантії, які сильніші за Будапештський папірець та Мінську пастку. Тут пригадується, як весь 2024 рік Зеленський годував народ «двосторонніми безпековими гарантіями, підписаними з десятками країн», які насправді були міражем, повною піар фікцією.
По-третє, жодного слова про перемогу. І нічого про зміни, які потрібні і в суспільстві, і в управлінні державою задля досягнення цієї цілі. Треба просто «бути на крок попереду» росії. Просто «протриматися на день довше ніж ворог». Трішечки бути сміливішими за ворога. І буде щось…що називатиметься «сильний мир»…якщо цього захоче росія або якщо росію дотисне Америка.
От і все. Це і є наш план? Наша стратегія?
Так це пряма дорога до капітуляції та стратегічного програшу.
Правда полягає в тому, що:
1. Росія не хоче миру. Вона хоче контролювати всю Україну. Україна для росії — плацдарм наступу на всю Європу, але в Європі вперто цього не хочуть бачити.
2. Америка не хоче тиснути на росію, бо путін вже пообіцяв золоті гори ціною в трильйони доларів близькому бізнес-оточенню Трампа.
3. Європа перелякана, але не готова переводити свою економіку на воєнні рейки. Стратегія Європи — виграти час, аби а) втримати на довше Америку, точніше її військові бази НАТО в Європі, б)допомогти Україні подовше протриматися в ролі щита Європи, бо українці вже звикнули гинути, а їх громадяни звикли двічі на рік по 2 тижні ходити у відпустку в) повільно озброюватися, але аби різко не збільшувати витрат на комунальні послуги пересічного європейського виборця.
4. Якщо нічого не змінювати і просто «бути лише на крок попереду ворога», справедливого гідного миру не буде. Лише капітуляція. Або коротка пауза перед наступною ще кривавішою фазою війни.
5. Ми не можемо змінити росію, ми не можемо змінити Америку, ми не можемо змінити Європу, але ми можемо і мусимо змінити себе. Щоб бути не на крок, а на відстань світлових років попереду росії. Щоб ворог впадав у страх і паніку лише від думки нападати на нас. Ми мусимо здійснити квантовий стрибок в розвитку. Аби вижити. Аби просто мати право бути. І для цього потрібна мобілізація всього суспільства, всіх талантів, інновацій, витримки, якісної взаємодії. В нас є шалений потенціал до цього, але ключ до якісних змін і до перемоги в системі управління державою.
6. Поки стратегічні галузі економіки дерибанять міндічі президента —
Поки єрмаки президента займаються нездарно дипломатією та військовим управлінням —
Поки сам президент будує собі межигіря у війну на крові та карає своїх кращих громадян, які вільно говорять правду. І не здатен визнати помилок та змінитися —
Ми лишаємося слабкі зсередини.
Україна та наш народ не матиме суб’єктності та буде фігурами, яких грають в шахи інші гравці. Для людей це означатиме нові смерті, страждання, поневолення та утиски. Для Зеленського — замість героя та батька нації лишитися в підручниках історії невдалим жартом над Україною.
7. Що робити? Тверезо оцінювати реальність. Фільтрувати лицемірну брехню та солодкі піар обіцянки. Усвідомлювати, що простіше не буде. Цей марафон надовго. Втікати немає куди і не потрібно. Дякувати Богові, що ми ще живі та можемо щось зробити. Наша перемога буде Його Божим чудом. Дбати про фізичне та ментальне здоров’я себе та близьких. Бути добрими та милосердними до людей навколо нас, бо всім нам дуже важко. І чесно та якісно попри все робити те, що від нас залежить там, де ми є. І за себе, і за тих, хто вже віддав життя аби ми мали шанс щось змінити на краще.
А потім, коли дійде наверх, ще получить п#зди від тих, хто на ескалаторі, що надто довго йшов. І ноги ставив незграбно. Гидко було дивитися.
А раптом огризнеться, то скажуть, шо ми тебе туди не посилали. І раз вже пішов на ескалатор, то мав би переставляти ноги, як Владік Яма, а не човгати берцями, як селюк.
Так зараз влаштоване суспільство…
Serhii Marchenko
Зеленський себе вижив. В усьому.
І мова не про новорічне мнядзгання ні про з черговими комплексами і проєкціями. Ти свою угоду уклади (точніше, не треба) і майбутні суди порівняють чи твоя була краща. Бо жодні угоди, підписані раніше не здавали українські землі агресору і не узаконювали російську армію території 5 областей. І неконституційний референдум не зможе вирішити цю проблему, а навпаки.
Але мова не про це.
В 2022-2023 році після провального правління до вторгення, Зеленський ожив як лідер. Ожив великою мірою тому, що декларував боротьбу і перемогу (безвідносно до того, що це було нераціонально, великою мірою завдяки його прорахункам), декларував 603.7 тис. квадратних кілометрів повернутих українських земель, де українці знову поїдуть відпочивати у Скадовськ і на черешню в Мелітополь.
Це була берехня. Але вона резонувала з бажанням українців і справедливістю.
Вона передавала якийсь нерв, хребет і силу.
І попри те, що я не вірю жодному слову Зеленського, я не міг не любити ці ідеї.
Зараз Зеленський — це ні про що. Жодного слова «перемога» від гаранта територіальної цілісності і суверенітету.
Натомість мнядзгання і сподівання на якусь дічь, яка навіть від України і українців не залежить, а залежить від доброї волі агресора і йо*бнутого діда-русофіла, без жодної відповіді на ключові запитання, що стосуються щоденного життя, щоденних кроків суспільства, армії ітд.на запитання «А що якщо план не спрацює? Провалиться?». Я вже навіть не торкаюся, ні юридичних, ні воєнних аспектів легалізації окупанта на території 5 областей.
Зеленський сьогодні — це типовий Зеленський до вторгення, з ігноруванням очевидних загроз, відсутністю відповідей на критичні насущні запитання і спробою випросити, виплакати незрозумілий «мир» в заміні на чергове «Золоте» чи Станицю Луганську.
І не дай Боже згадування слово «перемога», як тоді незгадування слова «росія» в контексті злочинів і заміна його на «та сторона».
Зеленський зараз — це і є справжній Зеленський, а не той, в кому пропаганда втілювала подвиг тисяч простих безіменних (завдяки пропаганді) українців. Той, хто увійшов у роль героя, але ніколи ним так і не зміг стати.
Тільки от тепер, в 2026 це не Золоте, а 5 областей.
Тільки тепер це після пережитого досвіду саботажу, зради… і до речі, пережитого досвіду Перемог України, що б мало змусити трохи більше довіряти власній армії.
Тільки тепер на кону цілі регіони і життя мільйонів людей. Це те, чого президент не може робити, бо в нього немає таких повноважень. Бо Конституція покладає на нього протилежні обов’язки. Не кажучи про «не справлюсь — піду». Вже не справився з тим, що прямо вимагає Конституція України.
Це було кволо. Незрозуміло для нікого. І ні про що.
Це було без майбутнього. Для цього президента. Бо такий підхід так чи інакше вилізе боком.
