«…Кобзарь єсть у кожній хаті, де вміють читати, і крім того, по селу ходе багато книжок українською мовою…»
Орки 100 років тому відкраяли від України найбільш патріотичні землі. Ми за 100 років звикли їх вважати «російським приграниччям», яке «до нас не має ніякого відношення», а в реалі Білгород, Брест і Краснодар це такі ж Маріуполі і Луганськи.
Ось, на Кубані, наприклад, 100 років тому українські села самоорганізовувалися і шукали для себе України (фото газети взято у автора: https://www.facebook.com/vitaliy.vantsa). Люди по селам активні, не просто бла-бла, а гаманцем підтримують українську справу — наприклад, всю касу жертвують на пам’ятник Тарасу Шевченку. Бо Кубань заселена не просто селянами чи переселенцями, а державницькими елітами. Іноді дивує, як навіть проукраїнські історики кидаються «спростовувати міфи», що ті карти Кубані відображають «лише етнічне розселення українців». Нічо так «лише».
Але насправді, землі Кубані Петербург передав українській адміністрації (Вірне Козацтво) на виконання умов воєнного договору. Той договір історики не знають і не шукають, але він читається між строк навіть у російській вікіпедії по подіям Російсько-турецької війни 1787-1792 р, якщо вміти читати.
Це було утворення воєнного союзу між московитами і українськими козаками. І цього союзу проти Туреччини потребував Петербург, бо на 18 століття лише українці мали сталий віковий досвід ведення успішних морських війн з Османською імперією.
Просто потім цих українців московити звісно кинули і те уже забулося, а потім наших істориків виростили як євнухів в гаремі, і вони не звикли ставити акценти, як вигідно нам, а не ворогу.
Катеринодар (нині Краснодар) був ніяким не даром Катерини «Чорноморському козацтву», а переданою українському державному утворенню (визнаному, до речі, державою московитів) платою за воєнну допомогу, уникнення розгрому і втрати виходу до Чорного моря.
Та насправді, не Кубанню єдиною. Не є правильним зміщувати фокус виключно на Кубань.
Бо те саме, наприклад, і з Слобожанщиною. Її теж навмисно розпанахали навпіл, щоб додати «слов’ян» до неслов’янської діри на болотах. Хоча ці землі в усі історичні періоди заселяли вихідці з «теренів» України, а не з боліт. Як слов’яни в 1 тисячолітті, так і козаки в 2 тисячолітті поступово заселяли ці землі виключно в напрямку з заходу на схід і з півдня на північ. Жодних слов’ян не з’явилося в Бєлгородській області, які прийшли б з півночі на південь. Бо на півночі — лише всяка чубаксара.
Саме тому в 1920 при Сталіні рубонули землі по неприроднім кордонам, щоб частину активних українців забрати і переробити в рускіх.
В результаті утворилася потворна ситуація, коли по два боки кордону — нащадки козаків, але один із них — українська легенда ММА Ігор Вовчанчин, а інший із Старого Оскола — рускій полудурок Ємєльянєнко.
Чи Берестейщина і Полісся.
Споконвіку — волинські і древлянські городища. Територія, як уже довели, з якого почалося розселення слов’ян. Такі ж давні етнічні території України, як і Полтавщина чи Поділля. При чому патріотичні території. Джерело націоаналізму і українського спротиву загарбникам. В тому ж Бересті, наприклад, 100 років тому місцеві українці вели просвітницьку діяльність, засновували театри, бібліотеки-читальні імені Тараса Шевченка, як і на Кубані. Вели українські тижневики і відкривали відділи «Просвіти». Населення було не просто аби-ким, а самоорганізувалося в українські етнічні спілки і прагнуло доєднатися саме до УНР. Бо ніякої Бєлорусії там ніколи не було. Білоруський кордон завжди проходив північніше Берестя і річки Прип’ять. Як воно і є логічно згідно всіх етнічних карт і археології ще давніх племен.
Але Сталін чикнув ножицями і прорізав штучні кордони: частину волиняків і поліщуків — новій БССР, а ще частину — волинян Холмщини і Підляшшя — полякам. З останніми ще й змовилися провести проти волинян геноцидну операцію «Вісла».
Все це робилося, щоб повідрізати від України активні частини українського населення.
Це такі ж наші землі, як і Маріуполь з Донецьком. Просто Бердянськ з Сімферополем це свіже і ще пам’ятають, а то вже «мохом поросло», нє ворошитє прошлоє. Але нас змусили забути злочини проти нас. Забуваємо — отримуємо нові.
