МОСКОВСТВО. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА — ІІ

94

Початок — тут

МОСКОВСТВО. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА — І — тут

Москвини здавна купували українських (та інших) яничарів. Спосіб досить непевний, бо куплені можуть зрадити.

Навіть змосковщені немосквини можуть за сприятливих обставин повернутися до свого народу. Московські революціонери направду зреволюціонували ті старі способи. В СРСР, мабуть, не злічити московських шовіністів, що називаються: Єгоров, Подперегін, Пошехонов, Іванов, Лаптєв і т. п., які не знають, хто були їхні батьки. Може колись старі архіви НКВД скажуть, що їхні батьки мали прізвища Гончаренко, Коваленко, Мироненко і т. п. Аж надто підозрілі статистичні відсотки зростання кількості москвинів в СРСР, вони вдвічі більші за природній приріст, адже радянська «статистика» показує не збільшення, а зменшення числа українців (не враховуючи жертв війни та голодоморів). Царат вигублював тисячі українців і тим ослаблював людську силу імперії. Розумніша ж московська «демократія» творить нові мільйони націоналістів-москвинів з різних немосквинів. Тепер в СРСР є чимало добрих організаторів, науковців-творців, що називаються: Єгоров, Саприкін, Панюшкін тощо, але з певністю можна припускати, що їхні батьки були немосквини. Адже й стару московську імперію будували Прокоповичі, Безбородьки, Родзянки, Остермани, Фредерикси, Штюрмери — люди не дуже певні. Але нинішні Єгорови, Панюшкіни, що не пам’ятають своїх батьків, — це вже цілковиті московськи патріоти. До такого способу творити надійних яничарів не додумалася московська аристократія за 300 років.

У Московщині ХІV–ХVІІІ ст. кати, крім платні, одержували ще й частину майна страченого, тому завжди було багато охочих на цю посаду. Уряд продавав її тому, хто більше заплатить. Московська «демократія» піднесла КУЛЬТ ката на незнану височінь. Хоч пошана до ката існувала в Московщині і до 1917 року, проте за всю її монархічну історію не знайшлося жодного поета чи письменника, який би прославляв професію ката. Тепер у СРСР чекіста віншують поети, письменники, митці, навіть філософи, в театрах, академіях наук, університетах, школах, він нагороджується не лише великою платнею та відзнаками, а й почесним членством Академії Наук. Їхні спогади (як вони катували) видаються в небаченій кількості, як, наприклад, книжка Ф. Т. Фоміна «Записки старого чекиста», М.1962, накладом 365 тисяч. Місто Псков вислало до Івана ІV послів просити у царя захисту проти зловживань московського воєводи. Іван наказав роздягти всіх тих послів, поливати їх окропом, палити волосся тощо. Петро І власноручно рубав голови зв’язаним стрільцям і наказував своїм міністрам рубати. В. Голіцин, не вміючи рубати, батував, мучив. О. Меншиков хизувався, що зарубав 20. Лефорт та Бломберг (француз і німець) відмовилися рубати[101]. Теперішніх лефортів в СРСР називають «мягкотелыми интеллигентами» і виганяють з посад, навіть суто культурницьких. Петро не карав своїх лефортів за відмову рубати зв’язаним людям голови. Московська ж «демократія» розстріляла кілька тисяч своїх голіциних за те, що замало порубали, як наприклад, П. Постишева, С. Косіора, М. Єжова, В. Балицького та інших. Син Петра І — Олексій був утік 1716 р. до Австрії. Петро урочисто обіцяв простити його і не карати, якщо повернеться. Син повірив батькові, повернувся. Петро негайно посадив його до в’язниці і сам катував шість місяців, доки син сконав. В. Ленін урочисто проголосив 1923 р. амністію всім емігрантам, які повернуться до СРСР. Тисячі повірили і повернулися. Там їх зустріла доля Олексія. Захопивши 1463 р. Великий Новгород, москвини погнали до Московщини 8 тисяч родин новгородців з жінками та дітьми пішки, не дозволивши їм ні найняти сани, ні взяти теплий одяг. Те саме зробили, захопивши 1489 р. Псков та Вятку. Дуже багато загинуло в дорозі від холоду, голоду та знущань вартових.

Вивезли з Новгорода 8 тисяч, багато із Пскова та Вятки, але разом не більш як 25 тисяч. Кривава московська «демократія» ХХ століття з самої лише України вивезла ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ люду. На одній лише Колимі загинуло з голоду, холоду, знущань ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. За один лише 1933 рік Московщина вигубила ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ українців голодомором. Вивезла 1937 р. до Сибіру на повільну смерть 3500 тисяч українців. Розстріляла на місці в Україні 300 тисяч люду[102]. Це ж майже все населення такої великої держави, як Канада. Якби в Канаді загинула лише одна десята такої кількості, то весь світ здригнувся б. І не лише кричав би, але й надіслав би своє військо припинити геноцид. Кілька менших народів СРСР вже не існує. Винищені до ноги. Міжнародна слідча комісія вирахувала, що за 25 років в СРСР згинуло 60 мільйонів люду, не враховуючи вбитих на війні 1939–1945 рр. Це знає світ і мовчить. Той світ купував у Московщині 1933 р. українську пшеницю, бо продавалась дуже дешево. Це той світ, який проголосив, що дві останні війни воював за волю і добробут усіх народів. Інша комісія, враховуючи тих, які не народилися, бо батьки загинули молодими, встановила, що в СРСР загинуло сто мільйонів люду[103]. Сто мільйонів невинних людей вигубив «богобоязливий» московський народ. Підкреслюємо — НАРОД, а не лише «кремлівська кліка», чи «радянська влада», чи «більшовики», чи «КПСС». Вигублено, бо ж було ще 80 мільйонів нащадків тих, що жінкам просвердлювали дірки в грудях і через них і через рот протягали грубий мотуз і на йому їх вішали. Нащадків тих, хто засипав порохом роти і запалював; хто здирав з живих людей шкіру з голови до ніг; хто відтинав статеві органи; хто закопував по шию вагітних матерів; хто задля розваги на народних святах робив багато такого, що не надається до друку[104]. Все те чинив народ, а не лише «режим», бо сучасна наука про спадковість (генетика) вчить, що нащадки дістають від предків не лише фізичні властивості, але й духовні[105].

У ХХ ст. московський уряд, щоб дати вихід народному потягу до таких розваг, дозволив йому таке. Всі мужчини двох сусідніх сіл разом з дідами і підлітками зустрічалися на умовленому місці і починався бій. Билися не кулаками, а киями, камінням і великими різницькими ножами. Було багато поранених, кілька смертельно. Жінки, діти спостерігали за боєм, криками підбадьорюючи своїх односельців. Переможені купували «сивуху», і обидва села пиячили. У містах бився один «кінець» (частина) з протилежним. Пора на цю розвагу тривала від Водохреща до Великого посту, майже кожної неділі по Богослужбі. Влада ніби не заохочувала це офіційно, але фактично дивилася крізь пальці, дбаючи, щоб накопичений «бойовий дух» не вибухнув проти неї. Та після 1917 р. нова московська влада не лише не забороняла, а й заохочувала та щедро винагороджувала той «бойовий дух». Уряд більшовиків створював у 1917–19 рр. озброєні «хлібозаготівельні загони» і висилав в Україну грабувати харчі і вугілля для голодної Московщини. На його заклик вступати до тих загонів зголосилося в одному лише Петрограді за два дні 65 тисяч чоловік. За 1920-х і дальших років не треба було вже й битися, щоб усе мати. Призначені на державні посади комісари, командири, директори, інспектори, управителі, уповноважені та безліч інших голодранців і волоцюг уже спокійно заходили до домівок, крамниць, складів, музеїв, церков і брали іменем влади все, що бажали. З офіційно відібраного урядом СРСР майна в Україні до державної скарбниці не дійшло й 10%. В боротьбі за владу чимало урядовців потрапило до в’язниць. У них знаходили золотих грошей, речей та коштовностей на сотні тисяч рублів. У начальника НКВД Ягоди виявили їх на мільйони рублів. Вже згадувалося, що за часів Катерини ІІ прилипало до пальців урядовців 43% державних податкових коштів. Петро І хотів покарати смертю кожного чиновника, який краде державні гроші. Сенатор П. Ягужинський (українець) глузливо йому зауважив: «Чи ваша величність хочуть залишитися без жодного урядовця?»[106]. В СРСР крадіжки державних грошей мільйоннократно більші, бо тепер немає нічогісінько, що не належить державі. Все належить державі, всюди керують державні урядовці, всі вони — від найвищого міністра в Москві до найнижчого наглядача в колгоспі — всі крадуть. Крадуть хто, що і скільки може.

Ще 1915 р. московський генштаб наказав своїм генералам ощадити набої з огляду на їх нестачу, а вдаватися якомога більше до багнетів, бо гарматного м’яса імперія мала вдосталь. Тоді москвини штурмували Перемишль 22 рази за один лише тиждень. Австрійці викошували гарматним та кулеметним вогнем полки за полками, а москвини нападали доти, доки австрійцям забракло набоїв. По тілах кількох своїх полків москвини увійшли до Перемишля. Оцю свою традиційну засаду — «людей хватит» Московщина застосувала і в розбудові промисловості СРСР. Ще за життя В. Леніна точилася в найвищому вузькому колі в уряді СРСР таємна запекла боротьба двох поглядів: господарників і політиків. Господарники виступали проти безглуздого винищення робочої сили імперії. Їх підтримували і генерали, аби уникнути втрати майбутніх новобранців. Політики ж доводили потребу, ба необхідність терору проти всіх ворогів влади, а насамперед «сепаратистів», себто немосквинів, бо ж кожний з них, мовляв, мріє розвалити імперію СРСР. Та й господарники і політики були переконані, що європейські капіталісти чекають нагоди напасти на СРСР. Отже, СРСР потребує якомога сильнішої армії. Сучасна війна — це війна машин. Військову силу може розбудувати лише дуже розвинена власна промисловість, власна техніка. Розвивати її в європейській частині СРСР небезпечно з огляду на близькість капіталістичних держав та ворожість України до Московщини. Вирішили індустріалізувати Сибір та північно-східну Московщину. Господарників очолював М. Томський, а політиків Й. Сталін. Згодом він повистрілював господарників, але здійснив їхні вимоги щодо розбудови Сибіру. Одне слово, московський уряд «робітників і селян» повернувся на старий, століттями випробуваний шлях «поміщиків і капіталістів». На шлях РАБСЬКОЇ праці на державу, на шлях розбудови військової сили НАСАМПЕРЕД.

Поступ військової науки і техніки вимагав тисячократно більшої промисловості, ніж мала імперія 1917 р. На місці тисяч кріпаків монархічних з’явилися мільйони кріпаків соціалістичних. Нові рабовласники перевезли до Сибіру та Московщини 20 мільйонів «сепаратистів», щоб витиснути з них усі до краплини сили на розбудову нової імперської потуги. Одним заходом Московщина здійснює обидві мети: розвиває свою промисловість і знищує своїх ворогів, а до того ще й заощаджує мільярди коштів. Киньмо оком, як це робилося, щоб відповісти на запитання: «Хто фактично вигублював каторжан у сибірських таборах на каторзі?» Всю економіку СРСР планує центральна установа в Москві — Держплан. Московські інженери мають т. зв. «Строительное уложение». На підставі довгорічного досвіду (ще й до 1917 р.) багатьох будов у тій книзі наведено цифри, таблиці, що показують: скільки тої чи іншої праці один робітник може виконати за один день. Плануючи якусь будову в Сибіру, інженери в Москві вираховують: скільки і яких треба фахівців, щоб закінчити будову в строки, визначені урядом. Ось так обчислену кількість робітників-в’язнів привозить НКВД на ту чи іншу будову, а начальникові табору дається розклад робіт із зазначенням, яка й коли мусить бути закінчена.

Щоб полегшити розрахунки між установами, що постачають матеріали і робітників і керують будовами, Держплан запровадив: 1) кошторис видатків на каторжанина і 2) теоретичну заробітну платню каторжанинові. За цим кошторисом усі видатки на каторжанина має платити сам каторжанин. Він має платити за харчі (разом з вартістю їх завезення, зберігання, приготування тощо), за опалення і освітлення в’язниці (табору), кошти утримання всієї адміністрації, як таборової так і позатаборової, разом з коштами утримання (і платнею) НКВД, вартових, псів тощо. Має платити навіть за утримання в’язниці під час слідства та суду і вартість свого перевезення до Сибіру. Разом каторжанин має платити щодня 7 рублів, а заробляти має 8 руб. 50 коп., якщо виробити «норму» — кількість праці, вираховану інженерами в Москві. Отже, за Держпланом каторжанинові має лишатися щодня півтора рублі чистого заробітку. Але той заробіток не видають в’язневі на руки, а лише записують на його ощадний рахунок. Вмирає каторжанин (а в таборах помирає їх 80%), і ті заощаджені гроші не видають спадкоємцям, а забирають до московської державної скарбниці. На руки видають лише тим в’язням, які виробили «норму» на 100%, а таких щасливців не більше 10% з-посеред усіх каторжан. Та й бувають ними ті, яким саме начальство дописує до невиконаної «норми» за «допомогу» адміністрації табору, тобто донощикам, охороні, конвоїрам, підганяйлам, повіям та іншим «нашим». Як бачимо утримання півмільйонного війська енкаведистів та ще більшого — урядовців не коштує Московщині ні копійки. Каторжанин платить за все. Платить навіть за ту кулю, що нею вартовий його застрелить.

Крім чорноробів на будовах потрібні інженери та майстри. З власної волі мало хто хоче їхати до Сибіру. І Московщина не хоче, щоб їхали, бо їм треба платити. Отож, місцеве НКВД, скажімо у Полтаві, одержує з Москви (а не з Києва) наказ вислати до Сибіру визначену кількість інженерів та майстрів. Полтавське НКВД ув’язнює ту кількість, вигадуючи їм якийсь «злочин», і висилає на каторгу. Заощаджуються великі кошти. Якщо вільний інженер одержує в Сибіру 3250 руб. на місяць, то він, на тій самій посаді, але як каторжанин одержує лише 50 руб. на папері, а фактично на руки лише 5 руб.[107]. Але ж і Україна потребує тих знавців. Отже, на звільнені місця в Україні присилають «своїх» з Московщини. Знову таким робом Московщина 1) розбудовує Сибір; 2) заощаджує мільярди рублів; 3) московщить Україну.

Павло Штепа

[101]

В. Ключевський. «Курс русской истории».

[102]

«Енциклопедія Українознавства».

[103]

M. Kerhuel. «Le colosse aux pieds d’argile».

[104]

М. Арцибашев, там же.

[105]

F. A. Woods. «Mental and Moral Heredity».

[106]

В. Ключевський, там же.

[107]

М. Шкварко. «Ухта-Печерський концтабір».

Поделиться:
Загрузка...