Темні шиби байдужості…
Вчора у мене на вікні стояла свічка — маленький квантик світла, який сповіщає всесвіт, що ми ще живі, що ми — українці, і що ми памятаємо.
Такі само свічки стояли на аватарках у моїй френд-стрічці. І могло здатись, що нас багато.
Але вартувало подивитись за вікно — і ілюзія зникала. Київ блимав яскравим електричним світлом у одних вікнах, де хазяї були вдома, або ж віддзеркалював чорнотою у інших, де господарі подалися де-інде суботнім вечором. І добре якщо на сотню підвіконь припадав один тремтливий вогник…
Пригадуєте манкуртів у романі Айтматова? Вони не народжувались без памяті, і їхньої провини не було — їх скалічили, їм відібрали память, коли провели через неймовірне стражданя та біль. Ті, хто вижили фізично, стали мертвими ментально.
Ми — нація-манкурт. Голодомор став надто страшною карою, щоб після нього лишитись при памяті. Спрацювали біологічні захисні механізми — щоб вижити бодай фізично, треба було забути та не згадувати. Євреї, які вижили в Голокост, пройшли через таку ж саму травматичну амнезію. Але в наступному поколінні навпаки — зрозуміли, що поки всі не згадають все, і поки ця память не стане частиною свідомості та самоідентифікації кожного, нація не здатна буде ожити і здолати травму. Вони пройшли цей шлях, згадали і більше не забудуть — щоб більше не допустити, і щоб понесені жертви не стали марними.
Ми ще тільки на початку цього шляху. І більшість з нас ще не розуміє, що свічка у вікні потрібна не нашим загиблим предкам, а нашим майбутнім онукам. Манкурти не мислять категорями майбутнього часу, так само як і категоріями історичної памяті. Вижити тут і сьогодні, їсти, пити, розважатись, радіти одному дню — це у нас звідти ж, з Голодомору, з репресій, з воєн та окупацій. Це сприйняття життя неминуче виникає, коли просто вижити зайвий день — це вже надзавдання. Але це треба перерости. Інакше — розчинення у світі, який байдужий до нас, і створений переможцями. Нащадками тих, хто вбивав, а не тих кого вбивали.
Свічок вчора горіло до болю мало. Але все ж вони жевріли серед темряви. Як нагадування, якою поки що меншиною ми є на землі наших виморених голодом предків. І яку це накладає на нас відповідальність.
Evgen Dykyj
А не цікаво було б нам зрозуміти, яка частина суспільства позитивно сприйняла вчорашню участь Янелоха у відзначенні роковини Голодомору? Бо для ватної частини його фанів це відвертий зашквар і «бандерівщина». А патріотична частина суспільства добре пам‘ятає квартальну «творчість» на цю й інші чутливі для українців теми, а тому лише додатково збурилася через відверте лицемірство.
Характерно, що в разі, якби преЗЕдент цього не зробив і відповідних речей не сказав, обурення було б не меншим. Такі цугцванги — неминуча плата за потрапляння гетьманської булави до рук людини з відверто совковими поглядами