Сумно читати про перспективи мого Харкова за тих умов, що він поряд з агресором. Дехто пише, що тепер це тупик. Що він втратив економічну привабливість. Що він небезпечний для студентів. Що тут діти навчаються в підземці, а повітряна тривога оголошується вже після прильотів. І якщо раніше ми годували себе самі, і мали зайві гроші, щоб віддати в бюджет країни — то тепер навіть за умов химерного хиткого миру ми можемо не відродитися. Величезний ринок Барабашово вмер — це я бачу з 2014 року, бо спочатку вмер струмок покупців з Донбасу, а зрештою (і слава Богу) з рашки.
Один з військових сказав, що тут люди більш сконцентровані. Менш розслаблені. Живуть на адреналіні. Можливо, зараз відбувається перетасовка карт в колоді, щодо вибору людей. Всі пошматовані емоційно, багато хто втратив рідних, тисячі мають птср від пережитого. Але я особисто витримала на заході нашої країни лише 2,5 місяці. Не тому, що там погано — а тому, що тягне назад. З неймовірною силою тягне назад.
І ця сконцентрованість, зосередженість, цей ризик, цей виклик, зрештою, цей характер величезного травмованого міста, ця загальна суворість, цей загальний фон — все це притягує одних людей, і виштовхує інших.
Так живуть міста Ізраїлю — Ашкелон, Ашдод. Так живуть прикордонні міста Південної Кореї. Так живуть люди в ризикованих куточках планети, і я за власним досвідом можу сказати — живемо. Не очікуємо жити — живемо. Не всі. Але ж повторююсь, війна сортує. Жодної критики тих, хто виїхав — не шукайте, її тут немає. Це лише мої суб’єктивні відчуття щодо того, де моє особисте місце. Не чиєсь — моє. І кожен вирішує для себе, де він відчуває себе комфортно. Якщо хтось з коментаторів вирішить обуритися — поверніться до цих рядків.
Я не хочу визнавати, що це якийсь тупик. Взагалі, раніше це був прохідний двір для росіян, що не було кращим для нас рішенням — ось що така ситуація наробила… Але й сидіти рівно на п’ятій точці під обстрілами — теж позиція «терпіли».
Тому з цього міста треба бити. І бити боляче.
По-перше, бути тим, кого б’ють — гірше. Ми, звісно, на ранок після кожного прильоту підчищаємо, потім за можливості відбудовуємо, але що ж це за день сурка?
По-друге, з будь-якого кола треба завжди вириватися. Чого би це не стосувалося. «Нас бьют — мы лєтаєм» — це про росіян. Де вони там літають, в яких рожевих мріях — нас не цікавить. Навіть білоруські мітинги, в носочках на лавочках, згадую. Ні, українці — це про конкретні дії. Нас б’ють — ми у відповідь рвемо Бєлгород. Заслужено рвемо.
По-третє, перетворення на військове місто, на місто-удар, на місто-кулак — це дає кращі перспективи, ніж перетворення на місто -тупик.
Раніше росіяни до нас, тепер нам треба до росіян. Є нащо, є за чим, є для чого.
Так, наївний жіночий допис, людини, яка дуже любить Харків, і яка дуже зла на росіян. Але насправді аналізую, що ж було для нас краще — бути хабом для росіян, які приїздили за одягом, ковбасою, розвагами, та навіть купували тут квартири — або бути тими, хто поставить їх на місце. Бути відкритими воротами для ворога, який всі попередні роки руйнував нашу державність — або не бути. Вже, сподіваюсь, ніколи.
І ніякого тупика, в жодному разі.
Олена Кудренко
P.S. Вночі 8 грудня окупанти завдали 6 ракетних ударів по місту Харкову. Постраждали харків’яни – 25-річний чоловік та 36-річна жінка. Без світла залишилися 165 споживачів. Про це повідомляє Iнфосiтi.
