Легендарні львівські вар’яти

84

Львівські імена для непосвячених звучать дивно і таємничо. А проте вони походять від добре відомих імен. Труньо від Петруня, Рися від Орисі, Руня від Віруні, Рисьо від Бориса, Тоньо від Антона, Нюня, Нуся чи Нулька від Ганни, Дусько або Дзюньо – здрібніле від Влодуська та Влодзюня.

Але тут можна заплутатися, бо Дзюньо може бути і від Бодзюня. А від якого імені Руся – це вже треба вгадувати, бо тут Іруся і Маруся, і Даруся, і Віруся…

Зате в нас ніколи не називали хлопця ані Славою, ані Ромою. Завше були Славко і Ромко, при тому, що навіть Славко рідше, аніж Ярко, Ростик, Влодко, Святко, В’ячик, Мирко і т. д. від імен, що закінчувалися на «слав». А тепер усі Славіки. Але коли чую, що якогось хлопа кличуть «Рома», то мені смішно. Бо в нас Рома – це дівчина.

Знав я дві Роми, й обидві були перша кляса.

Але то був заспів, який фактично не має стосунку до того, що піде далі.

Отже, був собі перед війною у Львові дурний Льолю. Чому Льолю, а не Льольо? Бо у львівськім балаку не наголошене «о» вимовляли часто як «у». З якого імені пішов цей покруч, ніколи б не здогадався, але маємо свідчення, що з роду він – Кароль, та ще й був сином багатого єврейського банкіра Зіппера. Отже, міг належати до еліти суспільства та користати з усіх приваб її життя. Але щось там йому в голові покрутилося, і Льолю став «мішіґене» – сьвірком. Оскільки родина воліла до нього не признаватися, Льолю-вар’ят перетворився на бомжа.

«Як більшість львівських сьвірків, відзначався добротою і беззахисністю, – писав колишній львів’янин Вітольд Шольґіня. – Невисокий, але трохи в тілі, повнощокий, з рудим, рідко голеним заростом на обличчі і незмінною саркастичною усмішкою на великих губах, Льолю ходив у пошарпанім, без ґудзиків убрані, котре трималося купи завдяки шнурам, якими обв’язував себе в поясі. На голові носив невідомо звідки добуту неймовірно заяложену синю поліцейську шапку. Льолю відрізнявся від інших вар’ятів своєю інтелектуальною заглибленістю в самого себе».

То був вар’ят-філософ, у якого деколи з вуст виривалися незвичні сентенції. Зокрема погорджував багатством, якого свідомо відрікся, і часто вигукував, дорікаючи, на адресу батька, який перебував у постійній гонитві за золотом.

– Нащо йому то? Пощо йому то? Що то йому дасть? Що то за щастя, тота форса (гроші)? Я туткаво маю справжнє щастя!

Можливо, через ці його погляди на життя усі Льоля любили і навіть поважали, наскільки це можливо в стосунку до божевільного. Принаймні завше мав що їсти і що пити, бо у личаківських кнайпах Льоля радісно вітали і вгощали. Пияки не шкодували для нього пива, і Льолю деколи нажльокувався так, що потім засинав під стіною в куточку.

*  *  *  *  *

Наприкінці ХІХ сторіччя на розі вулиці Фурманської, що вибігала на пляц Голуховських, мала шинок пані Шляхен, яку всі кликали пані Шальова, а всі довколишні євреї запасалася в неї кошерною сабашівкою (себто настоянкою). Шальова знала смак і вподобання кожного зі своїх споживачів, тому до неї всі ставилися з великою довірою, знаючи, що не зіпсує їм суботнього задоволення якоюсь смердючкою чи сивухою. Хоча й на сивуху мала пані Шальова своїх клієнтів.

До її шинку вели дві сходинки, сиділи на них траґачі (базарні носильники), опоясані грубими мотузками, і робили собі інгаляцію запахами сивухи. Хтось щасливіший вигрібав з кишені останні два крайцари, з виглядом переможця заходив до шинку і вигукував: «Сильна з моцною!». За мить на шинквасі з’являлася чарчина з товстого шкла, а її смердючий вміст зникав у горлянці траґача.

Вчащала сюди й дещо ліпша публіка. Бо неподалік на пляцу Голуховських протягом довгих років була зернова біржа, крутилися тут перекупники, круп’ярі, мельники і пекарі, купці і борошняні торговці. Тож не дивно, що й вони заходили до пані Шальової або до готелику Ґутмана на зрази з кашею, флячки або начинений шлунок – «pipik».

Поважним гостем був тут відомий усім доктор Блюм, маленький смішний чоловічок. Від цілої зграї траґачів відрізнявся доктор хіба тим, що не обв’язував ніг ганчірками, а носив взуття, свої обтріпані шати прикрашав ланцюжком без дзиґарика. Спокійний, мовчазний, коли захмелів, міг годинами говорити сам до себе по-німецьки з домішкою єврейського жаргону, а тоді ставав посміховиськом навколишніх євреїв, які сотнями тлумилися на пляцу Голуховських.

Колись, у добрі молоді часи, був доктор справді військовим лікарем. Відбув навіть щасливо дві воєнні кампанії, але зазнав поразки у третій – з власною дружиною. Жінка його зраджувала, він терпів, але запив. Тривало це кілька років. Врешті дружина втекла, і це його добило. Доктора вигнали з війська, цивільної практики не знайшов, а що заробив, те пропив. Так він скочувався щораз нижче і нижче, поки дійшов до того, що став писати рецепти таким самим п’яницям, як і він, за чарку. Але й це довго не потривало, і далі мусив жити з милостині.

Кожна крапля горілки була для нього коштовна, тому, уважно обстеживши наповнену чарку, запитував пані Шальову: «Кілько коштує повна?».

Улюбленою його примівкою була фраза «Гамай, кіцю!», звернена до будь-кого, хто йому трапився. З часом ним зацікавилися вуличні лобуряки і стали дражнити прізвиськом «Гамай, кіцю!». Тоді Блюм впадав у фурію і, біжучи за ними, гукав: «Гавкай, собако!». Чому саме «гавкай», а не «не гавкай», зосталося в таємниці.

І був би бідний доктор з червоним носом бозна-як довго користувався славою в маленькому колі вуличних знайомих, якби не фатум. Антиквар Гольцль з вулиці Трибунальської увічнив його сфоткану фізію на листівці з написом: «Гамай, кіцю!». З тих пір уже не тільки лобуряки з пляцу Голуховських, але й сміхуни з цілого міста розшукували бідного доктора і кричали йому «Гамай, кіцю!», доводячи його шалу.

Доктор міняв шинки, ходив бічними вуличками, роблячи нервові рухи, притискався до стін, намагаючись прошмигнути непоміченим. Але його всюди помічали, навіть на корзо в тлумі прогульковичів. Ті, що його здибали на початку ХХ сторіччя, згадували, що він уже сам зупиняв перехожих вигуком «Гамай, кіцю!». Може, вважав, що геть усі не доїдають і занадто худі? Цього ми вже ніколи не дізнаємось.

Безжальна молодь не задовольнялася лише таким доскіпуванням нещасної людини, а пригостивши його так, що вже лика не в’язав, брали бідного докторка до фіякру і обвозили по всьому місту, гукаючи голосно «Гамай, кіцю!».

Коли Блюм отямлювався, то намагався щосили вирватися, бив, копав і кричав, але вулиця сміялася до розпуки, і навіть поліцейський задоволено посміхався і тішився в душі з «такої файної події». І став таким чином доктор Блюм славний на все місто. П’ючи запоєм, все частіше провалювався в п’яне марення, поки раптова смерть не обірвала його життя біля шинку Шальової.

Так одного дня місто довідалося, що доктор вже не живе. Гадаєте, на цьому і пам’ять про нього занепала? Ні. Вислів «Гамай, кіцю» ще довго побутував у середовищі львів’ян.

Список споживачів пані Шальової не був би повним, коли б не згадати ще про одного з її гостей, який хоч і не часто, але вже «під доброю датою» прибував до її шинку. Був то незвичайний тип єврея-п’яниці, якого вулиця знала під прізвиськом Альтер Шікер – німецькою Старий П’яниця. Його постійне місце було на вулиці Божничій, але любив завітати і на Фурманську до пані Шальової. Його теж полюбляли хлопчаки дражнити, вітали вигуком: «Альтер Шікер!» – і тягнули за лахмани, відриваючи цілі клапті.

Високий, худий як тичка, носив довгий до п’ят халат і капелюх зеленого кольору від дощу і сонця. За фахом був шевцем і латав черевики таким самим біднякам, як і сам, але тільки тоді, коли вже не мав за що випити. Та вже коли заробив пару центів і захмелів, брався під боки і виконував комічні стрибки по вулиці або перед гауптвахтою, де гучним голосом гукав: «habt Acht!».

До нього всі так звикли, що навіть поліціянти на його витівки не реагували. Коли йому добряче допекли єврейські дітлахи, дражнив їх тим, що він насправді католик, при чому пащекував до рабинів і ображав єврейську віру.

Адам Краєвський у книжці про львівські передмістя писав, що Альтер Шікер «колись, мабуть, був і одруженим, і власником гарної кам’яниці». Але алкоголь позбавив його і дружини, і статку після того, як вона його вигнала.

Інколи свідомість його прояснювалася, він сідав собі на камінні під Губернаторськими валами і, підперши долонями худе обличчя, з задумою непорушно дивився вдалину. Не раз у такій задумі заставав його якийсь шибеник і кричав над вухом: «Альте Шікер!». Тоді обличчя старого п’яниці набирало дивного виразу, він зиркав на хлопця і напів жартома, а напів розпачливо проказував:

– Ну, за що, любцю, альте, за що шікер? Я гірший від собака, я нема чого їсти, я нема де спати…

Швидко вставав потім, грізно випростувався, брався під боки і, крокуючи Валами, викрикував:

– Szlag na żidy, ja katolik!

Потім зникав у темних глибинах якоїсь зачучверілої кнайпи на Бляхарській, прозваній в народі «під Zweiundvierzig» («під сорок другим»).

Помер десь в шинку, як багато його компаньйонів.

Юрій Винничук

Поделиться:
Загрузка...