Я от теж вважаю, що Навроцький підіас. Він мені вазагалі має явні медичні психічні чи розумові відхилення. Він щось типу нашої Безумної — в рухах, мікро-міміці, жестах, легкій незграбності — видно, що він явно або прихований аутист, або якийсь псих зацикленій на своїй ізвіліні. І він повівся тупо і незграбно, навіть в якійсь мірі анекдотично, якщо зважити масштаби подразника (назва УПА десь в сусідній країні) і реальні проблеми, перед якими стоїть Польща. Скажімо, найновіші опитування показали, що % громадян готових віддати життя за Польщу, знизився з 27% у 2023 році до лише 15% сьогодні (звіт IBRiS). І це на фоні реальної загрози, яку обговорюють, що пукін може бахнути десь з єблорусі на півночі Європи. Так от майже половина громадян Польщі в опитуваннях каже, що не бажає нести навіть мінімальні жертви заради країни в разі нападу. Найкричуща ситуація в молодій категорії 18-30: ці просто поїдуть з країни раптом що.
Такий от прікол. Я б навіть хотів подивитися, як цей упир забігає і яким стане
проукраїнським, раптом орк нападе. З цієї здатності поляків кричати «поляк-українець брати навіки» — ще козаки Сагайдачного сміялися.
Але це все реакції емоційні.
Всі і так знають, що самі ж поляки і спровокували Волинь (більш того, самі поляки це знають). Це уже не важливо. Важливо те, що з’явився новий Орбан — дня не пройшло — і він оголосив перехід до твердої українофобської політики:
— «Шлях України до європейських структур також вимагає готовності чесно зіткнутися зі складними сторінками власної історії. Об’єднана Європа була побудована на відмові від тоталітаризму та культу насильства. Ці принципи мають бути обов’язковими для всіх. Для тих, хто цього не розуміє, місця в Європейському Союзі бути не може, і Польща, безсумнівно, цього не допустить», – заявив польський президент.
Іншими словами, це псих, але цей псих оголосив нову (на роки) політику блокування нам шляху до ЄС. Ось проблема.
Але ніхто у нашій владі не пропонує (бо не знає), як реально діяти у відповідь?
Лише гордо отдать общипаного Орла. І не пускать на переговори, що стосуються безпеки Європи.
Це все правильно. Але Україна має нарешті виробити власну політику — тобто таку, яка діє не тиждень чи дні, а з прицілом на роки. Бо ось цю антиукраїнську бодягу Навроцький і ко розвів не за день, вони її теж почали проповідувати ще років 10-15 назад.
У польських правих треба вибивати стілець з-під їх ідеології. І у всіх правих і лівих популістів в сусідніх країнах.
Починаючи з низів формувати власну ідеологію в країнах-сусідах — з позитивного сприйняття України.
Всі патріоти в усіх країнах — однакові: дуже люблять історію (що і доводять навроцькі), шукати корені і вивчати традиції. Ну от і давайте вивчати все це разом! Запрошувати їх студентів в Україну, возити в музеї Трипілля, музеї слов’янства, розповідати: а в знаєте, що анти — відвоювали у ворогів території Болгарії, Чехії, Угорщини, Півдня Польщі? І там же і осіли. І тепер це ви.
Хай округляють очі. Потім вести в музеї Русі, Козацтва, а закінчувати музеями сучасної героїчної боротьби крутих українців з конченим Голіафом. І нехай перспективні студенти і молоді політики — болгари, словаки, чехи, угорці, поляки — повертаються додомки з симпатією до нас, радістю, що вони через своїх далеких предків 50 поколінь назад мають до цього стосунок.
Наші військові зараз б’ють собі татухи якихось далеких вікінгів. От і нам так треба.
Організовувати сімпозіуми вчених, тусовки, з’їзди, обговорення, висловлення думок. Створювати майданчики, де запрошувати найбільш радикальних антиукраїнських ідеологів з сусідніх країн — нехай сперечаються з власними ж науковцями і істориками. А після цього — застілля української кухні (обов’язково безплатне).
Це все працює. Це б не робили орки («россотруднічєство») і не робив би АІРАС в США, якби не працювало.
Не треба оті проекти Пінчука з «100 міжнародних вчених, які напишуть українську історію». Ми самі її напишемо. Треба міжнародні проекти, які допоможуть розказати історію сусідам.
Почніть робити це — і через 10 років у навроцьких буде на 10% менше підтримка.
.
Петро Олексійович все зробив абсолютно правильно, в правильний час і з правильними словами.
Ще коли відмовились Кучма і Ющенко, я одразу зрозуміла, що він зробить так само, але трохи пізніше, витримавши певну паузу.
Проте варто розуміти всю цю ситуацію глибше.
Історія з забиранням назад ордену – глупа, несвоєчасна і некрасива, не на користь обох держав. В ній немає тих, хто виграв, окрім Кремля, вона погана з усіх боків і саме тому її не мало відбутися взагалі.
Для того, щоб таких історій не відбувалося, існує міжнародна дипломатія.
Більш того, при мудрій дипломатії цю ситуацію можна було використати на користь обох держав, зміцнивши союз проти спільного ворога і підкресливши ті сторінки історії, в яких українці і поляки разом чинили опір російській імперії чи більшовикам. Можна було шукати символічне рішення, яке дозволяло б полякам зберегти обличчя, а Україні — не поступитися власною гідністю.
Можливо, вирішити це непублічно на дипломатичному рівні.
А можливо, навпаки, – зробити це незалежно від слів і дій польської сторони, але супроводивши своє рішення красивим об’єднавчим посланням, вчергове дякуючи польському народу за безпрецедентну підтримку під час вторгнення.
Можна було залучити в переговори якогось нашого героя війни з подвійним походженням і вкласти йому у вуста палкі духопідйомні слова, які б нагадали полякам, як вони самі страждали від російсько-більшовицького імперіалізму, і що це – наша спільна боротьба за свободу.
Не знаю, який шлях вірний: це мали б вирішувати люди, які дипломатії 5 років у вишах вчаться і роками кар’єру роблять. Але саме таке завдання мав би поставити президент своїй дипломатичній команді – знизити градус напруги і знайти точки компромісу.
Можливо, ситуація складніша, ніж мені ввижається, але її слід розглядати лише як дипломатичний виклик, а не трюк для відпрацювання роздутого е́го.
Ззовні виглядає так, ніби ми навіть не намагалися знайти компроміс, натомість, полізли в пляшку і почали бикувати. Як вже було неодноразово.
При всій специфічності Навроцького, при всій його упередженості щодо України, – він не є ворогом. І за складністю взаємодії він не дотягує до Трампа. Він – складний союзник, але для складних союзників і існують досвідчені переговірники.
І ще я зрозуміла одну річ. Якщо будь-яка конфліктна історія на рівні голів держави виходить в публічну площину – це вже провал дипломатії. Такі речі не повинні відбуватися публічно.
Зрозумійте, рішення не було миттєве саме тому, що нам давали час на відповідні дії і зустрічні кроки.
Нам давали сигнал: «Ми не можемо ігнорувати проблему, на нас тиснуть наші люди, давайте спільно її вирішувати, щоб було чим нейтралізувати критиків».
А тепер вже всі українські президенти вчинили так, як вже не могли не вчинити. В такі моменти слід бути з власною державою, навіть якщо усвідомлюєш, що вона вчергове про.6алася.
Програли в цій історії і Польща, і Україна.
Нездара, який за 7 років так нічому і не навчився, вчергове послабив Україну там, де міг посилити.
В мене питання:
чи здатна зелена влада перетворювати конфлікти із союзниками на союзи, чи вона вміє лише перетворювати їх на ще більші конфлікти?
