Коли ти воював, тобі теж дмухали в вуха і висіли на руках.
Мовляв, навіщо? Свої були з тобою і робили так само.
Але тисячі і тисячі говорили «нічого не зміниш!», «Уб’ють дурня, тобі що більше всіх треба?», «Як небудь саме розсмокчеться», «за нас все вирішили, ти що не бачиш?», «За кого?», тощо… А потім брали, і тикали мордою в сім’ю — «що з ними буде, коли тебе вб’ють?»
Коли ти волонтерив, або не волонтерив (говорив не дотягуєш), і тягнув на допомогу армії останнє — «розумні» крутили пальцем біля скроні. «Виживати треба, виживати», «всіх не врятуєш», «це не твоя війна, твоя справа гроші заробляти», «це великі нагорі воюють, крадуть — а ти викладаєшся», тощо… А потім брали, і тикали мордою в сім’ю — «що з ними буде, коли ти по світу підеш?»
Спочатку ти намагався пояснити, а потім розумів, що все — в прірву. У тисячі маленьких прірв, які готові тільки поглинати.
Але ти воював, або рвав останні жили — і за них теж. Мовляв, потім зрозумієте коли-небудь.
Тому, що крім «твоїх» і «ось цих» — є інші тисячі і тисячі. Перелякані, розгублені, або просто ті, хто нічого не розуміє.
Коли все змінилося — розуміти перестав ти. Ну як, перестав. Ти-то як раз зрозумів, що щось пішло не так і не туди. Відчуття було таким, що камінь, який ти важко викотив в гору, похитнувся і почав котитися назад. Але ти не хотів зрозуміти — чому?
А вони вже волали, що все розуміють. Хоча, коли ти питав, що? — вони тільки шкірились і кричали тобі в обличчя — «Я ж казав! Ви все робили неправильно! »
І коли ти виходиш на площу, або до Великих Будинків, щоб сказати своє слово і зупинити камінь, який готовий скотитися назад (як ти кажеш — «весь цей п *** ець»), вони знову кричать тобі у вухо.
«Контужений», «чого тобі не вистачає, живи — ми ось живемо», «гірше не буде», «треба повірити», «просто перестати стріляти», «мир за будь яку ціну», «так нехай заберуть що хочуть — аби мене не чіпали »,« забрати і поділити ». А потім беруть, і тикають мордою в сім’ю — «підеш проти течії — знову залишиш їх ні з чим?»
Так хрін вам!
Так як ти можеш опиратися навіть в повній безнадії — їм ніколи не навчитися.
І зараз ти впираєшся заради того, щоб цей чортів камінь не зірвався з гори, і не передавив до біса всіх, хто все життя живе щільно заплющивши очі, відкриваючи їх тільки під час телешоу.
Ти виходиш з такими ж як ти, і кажеш «ні» тим, хто забрався вище, звісив ноги, і спльовує, намагаючись влучити тобі в очі.
Коли вони, все-таки, не роблять те, чого ти не хотів — вони дурять публіку, кажучи, що це був їх хитрий план.
Вони брешуть.
Це саме ти зі своїм похмурим «ні».
Вони бояться тебе. Ти для них чужинець з незрозумілої планети. І поки вони маневрують, щоб не зіткнутися з тобою конкретно, і лоб в лоба. Вони не знають, що з тобою робити. Поки.
Але вони думають. Вони вирішують це питання. Вони набираються сил і можливостей. І рано чи пізно розраховують тебе скрутити і поставити в стійло.
Тому поки вони роблять те, що можуть. Ті, хто забрався вище і звісив ноги.
Вони заводять шоу, вони говорять потрібні слова з кожної праски. Вони хочуть зробити тебе в очах всіх неадекватним, марним, небезпечним дурнем.
Їм допомагають «розумники», які розповідають про те, що ти «випускаєш пар». Про марність твоїх зусиль. Про те, що «так не роблять». Про твої помилки.
Їм, також, допомагають ті, кому потрібен «швидкий вогонь». Які будять в тобі чорне, обвуглене війною. Які сподіваються, що ти психанеш, і перетворишся на тупу машину, яка руйнує все навколо.
Ті, хто хочуть хаосу і закінчення всього. І сподіваються, що його подарує твоя сила.
А ти продовжуєш думати. Тому, скрипиш зубами, і знову виходиш з такими ж як ти показати силу. Величезну. Таку, як та, у велике свято. Нескінченної колоною по головному руслу країни.
Ти знаєш, коли час, і коли — не на часі. Ти знаєш, як легко програється розпочатий невчасно бій. І знаєш, що сила може стримувати навіть просто своєю присутністю — якщо не піддаватися на її розпорошення.
І знаєш, що навіть зброя в руках має сенс, тільки якщо ти готовий її застосувати, і вмієш їй користуватися. Бо це відчувають.
У цьому сенс твоєї сили.
Тому, ти знову йдеш, і робиш те, на що іншим плювати, і що багатьом поперек горла.
Бо ти маєш. Бо хтось і досі впирається там, де гаряче.
І знову виграєш черговий бій.
Правда, коли бачиш, що тих, хто поруч стає менше — у тебе тоскно ниє в грудях, як від того самого, гострого звуку міни, що вже летить.
Тобі не вистачає почуття єдиного підрозділу. Тобі не пояснити іншим, що «я в строю» — це не про парадну коробку і не про плац.
Нам знову не вистачає єдиного строю. Щільності поля. Фланг до флангу.
Але скоро все буде. Повір, я знаю, що кажу.
Ми виштовхали цей камінь в гору. І він не стане нашим пам’ятником.
