Хто і чому залишив країну без ракетного щита?

У період з 2014 по 2019 роки військово-політичне керівництво України сформувало індустріальний базис для створення асиметричного чинника оборони — суверенної ракетної програми із замкнутим циклом розробки та виробництва високоточної зброї різних класів.

Провідна роль у проектуванні належала Державному Київському конструкторському бюро «Луч» під керівництвом генерального конструктора Олега Коростельова, яке у короткі терміни розробило коригований реактивний снаряд «Вільха» калібру 300 мм із новою системою керування на основі інерціальної навігації, супутникової корекції та поясу імпульсних мікродвигунів газодинамічного коригування.

Випробування базової версії ракети Р-624 з масою бойової частини 250 кг та дальністю ураження до 70 км успішно завершилися у 2018 році, а вже у 2019 році Збройні Сили України отримали першу серійну партію зі 100 одиниць ракет.

Паралельно здійснювалося проектування протикорабельного ракетного комплексу РК-360МЦ «Нептун» із крилатою ракетою Р-360, здатною вражати надводні цілі на відстані до 280 км, двигуни МС-400 для якої виробляло стратегічне підприємство «Мотор Січ», а у червні 2019 року було офіційно підтверджено плани закупівлі державою щонайменше 120 протикорабельних ракет.

Найбільш технологічно складним сегментом виступав проект багатофункціонального оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан» (експортне найменування «Грім-2»), що реалізовувався Державним конструкторським бюро «Південне» у тісній кооперації з Павлоградським хімічним заводом за фінансування іноземного замовника, що дозволило створити 19 нових технологічних ліній, підготувати персонал та виготовити перші 12 твердопаливних ракетних двигунів для балістичної ракети стартовою масою 3500 кг із бойовою частиною масою 480–500 кг та потенційною дальністю ураження для потреб ЗСУ до 500 км.

Зміна політичного керівництва навесні 2019 року та прихід до влади команди Президента Володимира Зеленського призвели до радикального перегляду пріоритетів оборонного замовлення, що вилилося у системне недофінансування та фактичне заморожування стратегічних ракетних програм, попри офіційні спростування з боку Міністерства оборони та Ради національної безпеки і оборони. Найбільш критичним проявом нової оборонної політики стало повне припинення бюджетного фінансування Державного підприємства «Науково-виробниче об’єднання «Павлоградський хімічний завод» на початку 2020 року. ПХЗ володіє унікальними технологіями виготовлення сумішевого твердого ракетного палива, хімічна формула якого базується на композиції окислювача NH4ClO4 (64,7%), металевого пального Al (18,9%) та зв’язувальної речовини у вигляді дієного каучуку (16,4%).

Директор ПХЗ Леонід Шиман неодноразово наголошував, що руйнування кадрового та технологічного потенціалу заводу означає автоматичний параліч усієї ракетної індустрії України, тоді як аналогічний російський завод «Каменський» у Ростовській області у цей же період працював на повну потужність у три зміни. Лише восени 2020 року після глибокого суспільного резонансу Кабінет Міністрів виділив мінімальне фінансування у розмірі 133 млн грн, що дозволило заводу лише підтримувати життєдіяльність, але не відновити втрачені темпи виробництва.

Додатковим деструктивним чинником став інцидент у липні 2020 року, коли слідчі Державного бюро розслідувань у межах кримінального провадження, відкритого за матеріалами Головного управління військової контррозвідки СБУ, провели обшуки на території 96-ї та 160-ї зенітно-ракетних бригад Повітряних Сил ЗСУ у Хмельницькій, Одеській та Херсонській областях і вилучили сім клістронів — приладів надвисокої частоти, які є основними елементами систем керування та наведення зенітних ракет комплексів С-300.

Оскільки ці прилади виробляються виключно в Російській Федерації, у період з 2014 по 2020 рік українські спецслужби, зокрема Головне управління розвідки Міністерства оборони, налагодили дієві неофіційні канали таємного постачання клістронів з території ворога. Проведення публічних обшуків ДБР повністю розсекретило ці схеми, скомпрометувало агентурну мережу та заблокувало подальший імпорт дефіцитних деталей. Незважаючи на те, що через хвилю громадського обурення прилади повернули частинам протягом кількох днів, судова тяганина щодо арешту військового майна тривала до кінця року, провадження закрили лише у листопаді 2020 року за відсутністю складу злочину, а Міністр оборони Андрій Таран офіційно констатував, що неузгоджені дії правоохоронних органів підірвали бойову готовність частин ППО, які прикривали стратегічні центри та повітряний простір країни.

Наслідком фінансового голодування та бюрократичних перешкод стало критичне зміщення термінів державних випробувань перспективного озброєння. Державні випробування високоточної системи «Вільха-М» із дальністю польолу до 120 км планувалося завершити у другому кварталі 2020 року з розгортанням серійного виробництва у 2021 році, проте пуски на Одеському полігоні «Алібей» затягнулися до осені 2021 року, і до моменту російського вторгнення комплекс так і не надійшов до військ у промислових масштабах.

Аналогічна доля спіткала протикорабельний комплекс «Нептун»: ухвалене у серпні 2020 року рішення про прийняття його на озброєння реалізувалося у контракт на постачання першого дивізіону лише наприкінці грудня 2020 року.

Через банкрутство вітчизняного виробника КрАЗ комплекс довелося терміново переводити на чеську колісну базу TATRA, що вимагало додаткового часу для інтеграції, випробувань та налаштування гідравлічних систем у зимових польових умовах на початку 2022 року, а перші серійні ракети Р-360 надійшли до Одеси лише наприкінці лютого 2022 року, безпосередньо перед початком бойових дій.

За умови безперервного фінансування оборонного замовлення на рівні показників 2018–2019 років, стабільної роботи Павлоградського хімічного заводу та відсутності адміністративного тиску на розробників, ВПК України до лютого 2022 року був здатний накопичити потужний ракетний арсенал стратегічного значення. Замість фактичних 90–100 одиниць базової версії Р-624, підприємства кооперації КБ «Луч» за період з середини 2019 по початок 2022 року могли виготовити та передати Збройним Силам не менше 450–500 одиниць коригованих снарядів Р-624 та Р-624М «Вільха / Вільха-М», що дозволило б повністю забезпечити боєкомплектом щонайменше три повноцінні артилерійські дивізіони великої потужності.

У сегменті протикорабельних комплексів «Нептун» замість одного дослідного неповного комплекту ВМС України мали б на бойовому чергуванні 2 повністю боєздатні серійні дивізіони на шасі TATRA із сумарним боєкомплектом у 144 бойові ракети Р-360, виходячи з розрахунку вартості 25,9 млн доларів на дивізіон за курсом 2021 року та штатної комплектації по 72 ракети на дивізіон, де у 6 пускових установках дивізіону розміщується по 4 ракети на пускову установку УСПУ-360, транспортно-заряджальну ТЗМ-360 та транспортну машину ТМ-360.

Стосовно ОТРК «Сапсан» («Грім-2»), де у військах станом на 24 лютого 2022 року було нуль бойових одиниць через заморожування проекту на етапі паперового проектування, ОПК випустив би першу дослідну батарею у складі 2 пускових установок, 2 машин заряджання та командних машин, а також розгорнув би перший серійний дивізіон із 6 пускових установок та загальним арсеналом у 24–36 твердопаливних балістичних ракет класу «земля-земля» з дальністю ураження до 500 км.

Сценарій превентивної мобілізації оборонного сектору (вересень 2021 – лютий 2022)

Якби військово-політичне керівництво України не ігнорувало попередження західних розвідок восени 2021 року про неминучість широкомасштабного вторгнення РФ і перевело б ОПК у режим форсованої підготовки за півроку до початку бойових дій, оборонний ландшафт зазнав би радикальних змін. Запровадження у вересні 2021 року урядовими рішеннями тризмінного режиму роботи на ДККБ «Луч», ДП «КБ «Південне», ПХЗ, ДАХК «Артем» та перерозподіл фінансових асигнувань з цивільних інфраструктурних проектів дозволили б Павлоградському хімічному заводу запустити на повну потужність 19 технологічних ліній, додатково виробити до 100 ракет типу «Вільха-М» та форсувати збирання перших серійних зразків ОТРК «Сапсан».

Обидва серійні дивізіони ПКРК «Нептун» перейшли б у режим оперативного чергування вздовж узбережжя Одеської та Миколаївської областей із ретельним маскуванням позиційних районів та розгортанням хибних позицій із макетами. Управління дивізіонів інтегрувалося б з мобільними радіолокаційними станціями «Мінерал-У» та розвідувальними БПЛА Bayraktar TB2 для забезпечення пасивного режиму виявлення цілей без демаскувального випромінювання.

Наявні пускові установки РСЗВ «Вільха» та «Вільха-М» розподілилися б між окремими артилерійськими бригадами на північному напрямку для оборони Києва та Чернігова, на східному для Харківського напрямку та ОСПД, а також на південному для оборони кримських перешейків із децентралізованим розосередженням боєкомплектів у підземних захищених сховищах, тоді як дивізіон ОТРК «Сапсан» посів би приховані стартові позиції в лісових масивах Житомирської, Чернігівської та Полтавської областей.

Раптове вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року за наявності змодельованого ракетного потенціалу отримало б високотехнологічную та руйнівну відповідь з боку Збройних Сил України.

Два боєздатні дивізіони ПКРК «Нептун» (12 пускових установок із сумарним залпом у 48 крилатих ракет Р-360) повністю заблокували б оперування російського флоту в північно-західній частині Чорного моря, унеможлививши висадку морського десанту на Одеському чи Миколаївському напрямках через гарантоване знищення десантних кораблів проекту 775 та 11711 на підходах.

Ракетний крейсер «Москва» та фрегати проекту 11356Р зазнали б скоординованих ударів масованими залпами дивізійного масштабу, що призвело б до їхнього затоплення або виведення з ладу в перші 48 годин війни, змусивши залишки сил відступити до Севастополя чи Новоросійська зі втратою панування на морі.

На сухопутному театрі наявність 450–500 коригованих ракет «Вільха» та «Вільха-М» дозволила б наносити точкові вогневі удари по колонах техніки, мостах, переправах та штабах противника на відстані від 70 до 120 км.

Основною перевагою українських розробок над американськими ракетами GMLRS для систем HIMARS є маса бойової частини, яка для «Вільхи» становить 250 кг проти 90 кг для GMLRS, що забезпечувало б повне знищення капітальних інфраструктурних об’єктів та укріплених командних пунктів.

На північному напрямку ЗСУ змогли б методично знищити логістичні колони постачання та важку бронетехніку противника ще на марші, не допускаючи оточення Києва, а на південному напрямку точні удари «Вільхи-М» по вузьких перешийках Чонгар та Перекоп заблокували б просування російських військ з Кримського півострова, унеможливлюючи захоплення Херсона та Мелітополя.

Введення в дію ОТРК «Сапсан» із дальністю стрільби до 500 км, масою бойової частини 500 кг, швидкістю польоту до 2300 м/с та траєкторією падіння під кутом 80–90 градусів, що робить його ракети практично невразливими для російських систем ППО С-300 та С-400, дало б Україні можливість перенести воєнні дії на територію агресора з першої хвилини конфлікту.

Основними цілями стали б військові аеродроми РФ та Білорусі, такі як Саки, Бельбек, Джанкой, Гвардійське в Криму, а також літовища в Курській, Бєлгородській та Воронезькій областях, де удар балістичними ракетами по злітно-посадкових смугах та стоянках літаків Су-34, Су-30СМ і гелікоптерів Ка-52 призвів би до часткового паралічу тактичної авіації ВКС РФ та втрати ними переваги в повітрі. Також під удар потрапили б логістичні залізничні вузли Валуйки, Куп’янськ, Бєлгород, Джанкой, а ураження прольотів Кримського мосту балістичними ракетами у перші ж дні війни критично підірвало б логістику всього південного угруповання ворога.

Катастрофічний провал початкового плану «бліцкригу», викликаний вогневою потужністю та далекобійністю України, мав б довгострокові наслідки для путінського режиму. Російська Федерація втратила б у перші тижні війни втричі більше особового складу та дефіцитної техніки, включаючи флагманські кораблі та десятки літаків прямо на аеродромах базування, що спровокувало б кризу управління всередині Генерального штабу ЗС РФ та деморалізацію армії. Успішні удари по об’єктах у глибокому тилу зруйнували б внутрішній суспільний договір у Росії про безпечну війну на чужій території.

Усвідомлення наявності в України суверенного балістичного потенціалу змусило б Кремль утримуватися від масованих ракетних атак по українських містах та енергетичній інфраструктурі через неминучість симетричної відплати по російських НПЗ, електростанціях та оборонних підприємствах, таких як Каменський хімічний завод.

Ретроспективний аналіз та альтернативне моделювання української ракетної програми за період 2019–2022 років демонструють масштаб наслідків політико-адміністративних рішень для національної безпеки. Припинення фінансування Павлоградського хімічного заводу, зрив таємних поставок клістронів для ППО через непрофесійні дії ДБР та бюрократичне затягування державних випробувань новітньої зброї призвело до того, що на момент початку широкомасштабного вторгнення Збройні Сили України не мали необхідного обсягу серійного ракетного озброєння. Реалізація змодельованого сценарію безперервного розвитку ракетних озброєнь та превентивної мобілізації промисловості дозволила б Україні нанести агресору неприйнятних військових, економічних та репутаційних втрат у перші ж години війни, нівелювавши перевагу РФ у повітрі та на морі, локалізувавши конфлікт у прикордонних районах та зберігши тисячі життів українських військових і цивільних громадян.