Перечитую Станіслава Єжи Леца, тож візьму трохи перцю від нього й приправлю цей текст
«Якось я впав у оптимізм. Мене тоді ледве врятували», — сказав він, як застеріг.
… В телевізорі знову і знову Михайло Подоляк, той що з ОПУ. Якщо мандрувати телеканалами з пультом у руці, то на кожному другому – він, Подоляк, Подоляк, Подоляк. Бо всюди єдиний марафон, «один на всех, мы за ценой не постоим». Ціну, рахунок оплатять з бюджету. «Поширювати правду можна було б усно, для популяризації брехні зазвичай використовують великий апарат» (Лец).
Донедавна з телевізора не вилазив Арестович. Гіпнотизував, навіював оптимізм з амбре пофігізму. Присипляв, навіть подушечки з власним іменем розтиражував. «Не думай, спи, думки отрута щастю»… Але це вже не Єжи Лец, це Богдан Ігор Антонич, а він «не в тему», коли йдеться про сурковської виправки маніпуляторів (щоб не сказати – аферистів). Оптимізм Арестовича закінчився відвертим шкодізмом – вже й в очах ОПУ шкода від нього перевищувала очікування від зомбування, яке йому, мабуть, доручили, коли з початком широкомасштабного вторгнення повернули в орбіту влади у статусі незрозуміло якого радника («Ты нам нужен», — поділився тоді Арестович словами Єрмака). Він, який дивився в очі й брехав, зійшов з авансцени. Але чи зі сцени! І чи надовго? Адже ще стільки «хороших русских», яких можна просувати в український інформаційний простір і в голови українського обивателя…
Оптимізм Арестовича закінчився відвертим шкодізмом – вже й в очах ОПУ шкода від нього перевищувала очікування від зомбування, яке йому, мабуть, доручили, коли з початком широкомасштабного вторгнення повернули в орбіту влади у статусі незрозуміло якого радника
«Ми несправедливі до брехні: вона будь-що хоче бути правдою» (Лец). Подоляк в очі не дивиться, усе скошує їх десь убік, у монітор якогось офісного гаджета, демонструє надзавантаженість державними справами, а коментувати все і вся у «єдино правильних новинах», день у день, день у день — це ж таки напряг. От і відпочив би. Давали б хоч іноді висловитися, наприклад, Валерію Залужному…
Не знаю, чи минає й день, щоб у єдиних новинах не згадували Андрія Єрмака, одноосібно або через кому з іншими.
У понеділок, 27 березня, між цими єдиноновинними завсідниками пробився світлий промінь – у випусках новин показували Олену Зеленську, вона говорила про те, як травмованим війною українцям потрібна психологічна підтримка. Як мило. Як зворушливо. Як вірно. Як вчасно. Осанна!
Психологічна підтримка від чого? Може, від зневіри? Допоможіть мені й, плюс-мінус, моєму поколінню журналістів (яке дехто дуже грантовий часом називає олдскульним) не впасти у цей гріх зневіри: вільну українську журналістику, вільні медіа, свободу слова, демократію ми обстоювали від початку дев’яностих. Викорінювали «компартійні» підходи у журналістиці, поставали проти темників у медведчуківські часи Кучми. І потім в олігархічній системі координат свободу слова рятувала розмаїтість ЗМІ, точніше – журналістське багатоголосся, конкурентність у медіасередовищі. Мстивість, авторитарні замашки божків у владі лікувалася народними протестами. Адже майдани, Революція гідності, захист країни від рашистської орди – це насамперед про можливість вільно дихати у вільній Україні.
Допоможіть мені й, плюс-мінус, моєму поколінню журналістів (яке дехто дуже грантовий часом називає олдскульним) не впасти у цей гріх зневіри: вільну українську журналістику, вільні медіа, свободу слова, демократію ми обстоювали від початку дев’яностих. Викорінювали «компартійні» підходи у журналістиці, поставали проти темників у медведчуківські часи Кучми
Вільно дихати усім.
Так, багатоголосся, вільні медіа – це не тільки й не стільки про журналістів. Це про суспільство. Пам’ятаю (як забути ?!), як у перші два місяці великої війни люди, з якими перебували повітряні тривоги в укритті, вірили у те, що після перемоги Україну вже ніхто не розверне до російщини, до неволі, що тепер вже точно ми будемо разом з демократичним світом, що війна навчила і ще навчить… Тепер під час повітряних тривог ми здебільшого перечікуємо між двома стінами у своїх помешканнях, а зустрічаємося на вулиці чи в крамниці. Перекинемося словом-другим, оптимізму нема, є втома й апатія. І роздратування: «А той єдиний марафон… І слухати не хочу. У телевізорі знову і знову тіі».
Зневіра, апатія це трамбування ґрунту, по якому легше зайти авторитаризму. А потім, коли оговтаєшся, стає страшно, і повороту, здається, нема… Дослідницька, пошукова робота над книгою спонукала мене погортати підшивки однієї львівської багатотиражки сталінських часів (не пишу назву часопису, бо це не має значення, — уся преса була, як під копірку). Просто наведу газетні заголовки інформаційного просторе, «где так вольно дышит человек»: «Товариш Й.В. Сталін і радянська наука», «У місті, де живе і працює великий Сталін», «Теоретична конференція «Товариш Й. В. Сталін – великий корифей науки», «Під сонцем Сталінської Конституції». Перша шпальта за 31 жовтня 1946 року – «Відповіді тов. Сталіна Й.В. на запитання президента американського агентства «Юнайтед Пресс» п. Х’ю Бейлі, одержані 23 жовтня 1946 року»…
Зневіра, апатія це трамбування ґрунту, по якому легше зайти авторитаризму. А потім, коли оговтаєшся, стає страшно, і повороту, здається, нема…
А що було за тим фасадом передовиць, пам’ятаєте? Вчили на уроках історії? Читали потрібні книги?
Здавалося б, ми щеплені від «культу особи». Та, виходячи з того, що маємо зараз, потрібна бустерна вакцина.
…Перші леді має рацію: українці потребують психологічної підтримки. Зокрема, конкретні сигнали, конкретні кроки, які переконають насторожене суспільство, що авторитаризм не пройде, бо не марафоном єдиним дихає свобода слова в Україні. Покажіть це! Бо «урешті-решт брехня осідає на дно правди» (Лец).
Зрештою, навіщо демонструвати, що вмовляння не допомагають? Щоби що? І воно вам треба?
