Уявімо дзеркальну ситуацію. Десь у Тель-Авіві чи Єрусалимі відкривається український ліцей. Він має ліцензію держави Ізраїль, видає офіційні атестати і претендує на бюджетне фінансування. Але є нюанс: для вступу шестирічної дитини дирекція вимагає не медичну довідку, не згоду батьків і не знання мови. Вона вимагає свідоцтво про народження матері та бабусі, щоб документально довести українську кров по материнській лінії.
Скільки хвилин знадобилося б ізраїльським медіа, правозахисникам і міністерствам, щоб стерти цей заклад на порох? Скільки секунд минуло б до звинувачень у сегрегації, расизмі, євгеніці та етнічній дискримінації? І якби ця «українська громада» спробувала пропищати у відповідь: «Це наша традиція, ми так зберігаємо ідентичність», їх би просто викинули з легального поля. Ізраїльтяни мали б на це повне право, бо доросла нація не терпить етнічної сегрегації на своїй території за свій кошт.
А тепер розвертаємо дзеркало і дивимося на Україну. На той самий «територіальний гуртожиток», де українцям заборонено говорити про колективні права власного етносу.
На офіційному сайті приватного ліцею «Ор Авнер» у Житомирі першим пунктом для вступу до 1 класу значиться: підтвердження єврейського походження по материнській лінії (свідоцтва про народження матері та бабусі).
Це не закритий духовний семінар. Це не недільний гурток Тори. Це офіційно ліцензований ліцей, що входить до системи загальної середньої освіти України. Більше того, у 2025 році Міністерство освіти і науки України включило його до переліку приватних закладів, які отримують державну освітню субвенцію.
Тобто український платник податків (той самий етнічний українець в окопі чи за станком) своїми грошима оплачує функціонування закладу, куди його власну дитину не пустять, бо в неї неправильна кров.
Ми зіткнулися з проблемою, яка набагато ширша за освітні субвенції чи статут однієї школи. Ми зіткнулися з ієрархією недоторканності. В українському суспільстві встановлено неписане правило: є групи, які можна розтинати, критикувати і принижувати щодня (етнічні українці, українська історія, традиційна українська культура). А є групи, до яких навіть постановка питання про дотримання ними закону миттєво таврується як расизм, антисемітизм чи нетерпимість.
Що сильніша історична травма або глобальна мережева суб’єктність меншини — то слухняніше Держава-корпорація закриває очі на порушення нею законів.
Стаття 24 Конституції України забороняє привілеї чи обмеження за ознаками раси та етнічного походження. Закон «Про повну загальну середню освіту» категорично забороняє дискримінацію. Україна — учасниця міжнародної Конвенції з подолання дискримінації в освіті.
Коли релігійна чи етнокультурна інституція бере на себе функцію загальної середньої освіти, видає державні атестати і бере гроші з бюджету, вона перестає бути «внутрішньою справою громади». Вона входить у публічне правове поле. І жодна «приватність» чи «специфіка» не дає права займатися селекцією дітей за родоводом у центрі Європи.
Але чому українська держава (МОН, освітній омбудсмен, прокуратура) цього не бачить? Чому ліцей «Міцва 613» прямо називає себе «маленьким Ізраїлем» і в анкеті питає батьків про єврейське коріння дитини, а українська влада вдає, що це нормально?
Тому що українська влада боїться або вона така сама за походженням, що ці заклади.
Давайте визначимо терміни. Антисемітизм — це ворожість до євреїв, демонізація їх як народу, погроми і ненависть. Але вимога дотримуватися Конституції України — це не антисемітизм. Це базовий інстинкт здорової держави. Перевірка ліцензійних умов школи, яка запровадила фільтр по крові, — це не антисемітизм, це законність.
Особливий режим, за якого єврейську, татарську чи будь-яку іншу інституцію не можна перевіряти так само жорстко, як українську, стверджує страшну річ: цим групам дозволено більше, ніж державотворчій нації. Вони мають історичний імунітет, а ми маємо лише обов’язок толерувати все, що вони роблять.
Тест на державну зрілість
Доросла національна держава не переслідує меншини. Але вона їх і не боїться. Безпека синагог, право на вивчення івриту, утримання релігійних громад — це непорушні права.
Але якщо ви ліцензуєте школу — будьте ласкаві пройти антидискримінаційний аудит. Якщо ви берете гроші з державного українського бюджету — ваш заклад не може бути закритим для дітей, які не мають потрібної крові в родоводі.
Нам не потрібна кампанія ненависті.
Міністерство освіти зобов’язане негайно опублікувати аудит усіх закладів загальної середньої освіти (незалежно від конфесії чи етносу), які використовують фільтри за походженням або релігією.
Жодна копійка українських платників податків не має йти на фінансування інституцій, які практикують етнічну чи релігійну сегрегацію дітей.
Тест дуже простий. Якщо ми погоджуємося, що Ізраїль, Польща чи Франція ніколи б не дозволили українській школі на своїй території перевіряти родовід учнів через свідоцтва бабусь, то ми зобов’язані застосувати цей самий принцип у себе вдома.
Культурна автономія меншин не повинна перетворюватися на спадковий бар’єр і кастову систему. Рівність починається не там, де ми захищаємо привілейованих. Вона починається там, де один і той самий закон діє як для українця, так і для єврея; як для більшості, так і для меншини.
В Україні не повинно бути інституцій, звільнених від дії українського права через їхній міжнародний статус чи історичну травму. Бо якщо ми цього не змінимо, ми остаточно підтвердимо свій статус: гості у власній країні, які власним коштом фінансують чужу ексклюзивність.
