Пріоритети «кривих дзеркал»: Чому захист окремих категорій став вищим за право українця на життя?
Сьогодні, 14 квітня 2026 року, в офіційних кабінетах Банкової відбулася цікава подія — пан президент підписав закон № 2037-IX (законопроєкт № 5110), який запроваджує до 8 років тюрми за «прояви антисемітизму». Документ, який припадав пилом з лютого 2022 року, раптово став «невідкладним».
На фоні порожніх бюджетів, корупційних скандалів у Міноборони, розкрадання медичної інфраструктури та щоденних відео з «полюванням на людей» на вулицях, влада вирішила, що головна проблема воюючої країни — це недостатньо суворе покарання за образи на етнічному ґрунті.
Давайте порівняємо реалії. Якщо ви висловите обурення діями певних осіб, що прикриваються своїм походженням, вам загрожує вісім років. Це майже стільки ж, скільки дають за вбивство з необережності або масштабне розкрадання державного майна. Водночас українця, якого посеред білого дня «пакують» у бус із порушенням усіх норм права, не захищає жодна спецстаття ККУ. Право на особисту недоторканність перетворилося на фікцію, поки держава вибудовує «юридичний залізний купол» захисту для окремих груп.
Ми бачимо дивну логіку:
Корупціонери, що десятиліттями «пиляли» бюджети на будівництві лікарень чи закупівлі зброї, виходять під заставу або роками чекають на вирок у комфортних умовах.
Міжнародні партнери (як-от Ізраїль) спокійно приймають у порту Хайфи судно «Abinsk» із краденим українським зерном, фактично фінансуючи агресора за наш рахунок.
Влада у відповідь… посилює кримінальну відповідальність за критику на адресу тих самих «партнерів» чи представників їхніх спільнот. Підпис під цим законом саме зараз — це очевидна спроба Банкової «купити» лояльність міжнародних єврейських еліт та Ізраїлю. Причому робиться це в момент, коли сам Ізраїль мовчки приймає наше вкрадене зерно в Хайфі. Ми їм — юридичну недоторканність, вони нам — мовчазну допомогу в реалізації награбованого Росією.
Коли українців «бусифікують» і тримають у безправному стані, поява таких специфічних законів виглядає як превентивний удар. Це намордник, покликаний зробити так, щоб ніхто не смів пов’язати корупцію, методи мобілізації чи економічний розвал із конкретними прізвищами та їхнім походженням. Критика дій влади тепер легко може бути підведена під «розпалювання» з терміном у 8 років.
Етнократія навпаки: Де закон про «антиукраїнізм»?
Це унікальний випадок в історії, коли під час війни за виживання нації влада захищає не титульну націю, яка вмирає в окопах, а створює спецзахист для групи, до якої належить сама.
Запитайте себе: чи є в нас закон такого ж плану про антиукраїнізм? Відповідь — ні. Поки «українофобія» залишається терміном для публіцистичних статей без реальних наслідків для паліїв українських прапорів чи мовних інспекторів-самозванців, «антисемітизм» став залізобетонною підставою для посадок.
Ми бачимо класичну схему «подвійних стандартів». Захист прав людини не може бути вибірковим. Коли національна гідність українця щодня випробовується на міцність корупцією та свавіллям силових структур, намагання створити «недоторкану касту» виглядає як пряме знущання.
Це не просто закон — це ляпас суспільству, яке який вже рік виносить на своїх плечах тягар війни. Поки український фермер бачить, як його врожай з окупованих територій розвантажують у Хайфі, український законодавець каже йому: «Мовчи, бо сядеш на вісім років».
Питання до гаранта
Чому закон про захист від дискримінації української нації, яка зараз нищиться фізично, не стоїть у пріоритеті? Чому ми маємо каральну статтю за слова, але не маємо реальної відповідальності за розкрадання армії під час війни?
Відповідь очевидна, але дуже болюча. Політична доцільність та бажання «сподобатися» зовнішнім гравцям для цієї влади стали важливішими за справедливість для власного народу. Чи можна вважати державу «своєю», якщо вона виписує преміальні права для окремих спільнот, поки основна нація змушена виборювати право на елементарну гідність у чергах до ТЦК та під обшуками ДБР?
Це питання риторичне. Коли держава руйнує фундамент суспільного договору — це шлях до катастрофи.
Я впевнений, що цей закон стане інструментом для масових політичних переслідувань активістів та підприємців, які критикують «схематози» у вищих ешелонах неукраїнської влади. Ті самі схеми, за якими стоять Міндічі, Шефіри, Цукермани, Рабіновичі, Кауфмани, Кіпермани, Боголюбови, Штілермани, Галущенки і, зрештою, Зеленські. Коли прізвище стає індульгенцією, а національність зручним прикриттям, країна перестає належати українському народу.
Владислав Смірнов
P.S. Цей матеріал не є проявом ненависті до єврейського народу або закликом до дискримінації. Автор виступає виключно з позицій правового аналізу та захисту інтересів титульної нації — українців. Ми з повагою ставимося до права єврейського народу мати власну державу — Ізраїль, де вони можуть посилювати закони проти антисемітизму, вибудовувати власну ієрархію цінностей та вести будь-яку зовнішню політику, навіть «дружити» з московією. Проте в Україні, яка веде війну за виживання, державні пріоритети, кримінальне право та правосуддя мають належати і служити в першу чергу українцям.
Джозеф (Джо) Собран (1946–2010) — це американський журналіст, есеїст і відомий консервативний політичний оглядач. Протягом 21 року (з 1972 по 1993) він працював старшим редактором у впливовому американському журналі National Review, а його колонки друкувалися в десятках газет по всій території США.
Фраза в оригіналі: «An anti-Semite used to mean a man who hated Jews. Now it means a man who is hated by Jews» — «Колись антисемітом називали людину, яка ненавиділа євреїв. Тепер так називають людину, яку ненавидять євреї»), є однією з найвідоміших його цитат. Вона з’явилася на початку 1990-х років як реакція на події, що зруйнували його кар’єру в мейнстримній пресі.
Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років Собран почав писати колонки, в яких жорстко критикував зовнішню політику США. Зокрема, він виступав проти беззастережної підтримки державою Ізраїлю та відкрито критикував потужне проізраїльське лобі у Вашингтоні. Він стверджував, що американські політики керуються інтересами іноземної держави, а не національними інтересами США. Крім того, він почав писати про те, що, на його думку, єврейська спільнота має непропорційно великий вплив в американських медіа та політиці, і цей вплив не можна критикувати без наслідків.
Ці публікації викликали величезний скандал. Його багаторічний друг, засновник і головний редактор National Review Вільям Ф. Баклі-молодший (одна з найвпливовіших фігур американського консерватизму), зазнав тиску з боку рекламодавців та інших публіцистів. Баклі публічно заявив, що хоч і не вважає Собрана переконаним антисемітом, але його колонки стали «контекстуально антисемітськими». У 1993 році Собрана було звільнено з National Review. Після цього більшість великих газет відмовилися публікувати його тексти, і він опинився в маргінальному полі, продовжуючи кар’єру в менш відомих виданнях.
Собран стверджував, що термін «антисеміт» втратив своє історичне значення — ірраціональну, расову чи релігійну ненависть до людей єврейського походження. За його словами, слово перетворилося на політичний ярлик і зброю для знищення репутації, він вважав, що цей ярлик навішують на будь-кого, хто наважується критикувати політику Ізраїлю, впливових осіб єврейського походження або політичне лобі. Фактично, Собран казав, що звинувачення в антисемітизмі використовується могутніми групами для того, щоб зробити себе «недоторканими» для будь-якої об’єктивної критики чи журналістських розслідувань.
Ви бачите різницю за 40 років тому з подями в Україні від учора?.. В усіх країнах євреї використовували і використовують сконструйовану та штучну токсичну для будь-якого політика та бізнесмена тезу, яку вони вміло загортають в термін «антисеміт», коли їм хтось із них самим не до вподоби.
Владислав Смірнов
