Чи вигідно Константинопольському Патріархату відновлювати митрополію в Києві і чи це вирішить проблему розколу в Україні, наскільки важливим є питання визнання недійсною анафеми на Патріарха Філарета і коли можна очікувати на позитивну вістку з берегів Босфору, — про це в розмові з архиєпископом ЄВСТРАТІЄМ (Зорею).
Автокефалія vs митрополія
— Владико, продовжуємо нашу бесіду. Чи може Патріарх Кирил вмовити Патріарха Варфоломія на такий гібридний варіант, як митрополія Константинопольського Патріархату? В чому зараз відміна ситуації від 2008 року? Чому сьогодні тільки автокефалія?
— Поглянемо з точки зору Московського Патріархату. Якщо би вони згоджувались на такий компроміс, те, що можна було б назвати естонським варіантом – це не відповідає тій фундаментальній базі, яку підводить Константинопольський Патріархат під цю ситуацію. Вселенський Патріарх нещодавно заявив, хоча це було відома і раніше, що ніяких прав на Україну ніхто, крім Константинополя, не має. Москва готова віддати свою митрополію в юрисдикцію Константинополя? А чим це тоді для неї за наслідками відрізняється від автокефалії? Це ще навіть гірше. Тому що на автокефальну Церкву Москва ще може піти, але щоб Патріарх Філарет був виключений з процесу автокефалії, тому що вони розуміють, що його особа – це гарантія того, що автокефальна Церква не дасть крен в бік Москви. І якщо уже не буде можливості уникнути існування автокефальної Церкви в Україні, головний напрямок роботи Москви буде в тому, щоб її очолити. Зробити так, щоб вона потрапила знову в московську орбіту. Як вони не могли уникнути того, що з’явилась незалежна Україна, то вони роблять все для того, щоб вона, формально залишаючись незалежною, була промосковською. Вони підтримують промосковських політиків, вони намагаються вести тут промосковські сценарії, інтегрувати в якісь мутні союзи і так далі. Тобто будь-якою ціною відіграти назад і повернути до єдиного центру.
— Тобто, Москві митрополія не вигідна?
— Митрополія митрополії різниця. Віддати свою митрополію Константинополю для них є ще менш логічним і ще більш болючим, ніж погодитись з автокефалією.
Тому який варіант? Що Константинополь створить митрополію на базі тих, хто не належить до Москви. А паралельно буде існувати Московська митрополія. Але цей варіант знову ж таки передбачає, що Константинополь повинен згодитися з канонічними правами Московського Патріархату на українській території.
— Але ж у 2008 році цей проект обговорювався.
— Ще занадто чутливою є ситуація, щоб докладно говорити про події 2008 року. І ті особи, які були залучені з усіх сторін до цього процесу, вони ще є, і емоційні реакції до кінця ще не залікувались. І поки не час про це згадувати. Але з 2008 роком принципова відмінність дуже проста. 2008 рік був до Всеправославного собору. І коли ми беремо митрополію і Всеправославний собор – ми цілком логічно розуміємо, що в очах Константинополя є важливіше. Звісно, що Всеправославний собор. Для мене цілком очевидно, що питання митрополії було тактикою, а питання Всеправославного собору було стратегією. Що, якби не вдалося Москву спонукати до діяльної участі у Всеправославному соборі, тоді би реалізувався сценарій митрополії. Але, так як Москву вдалося спонукати до участі у Всеправославному соборі, відповідно сценарій митрополії ліг у шухлядку.
Зараз ситуація кардинально інша. Собор відбувся, але без участі РПЦ. Москва остаточно закрила двері. Ви питаєте, чому не в 2016 році або в 2017 році? Бо двері були відкриті. До грудня 2017 року Москва ще робила вигляд, що вона розглядає документи Всеправославного собору, тобто, робила вигляд, що можливо вона його і визнає під якимись кондиціями. Але в грудні 2017 року Архиєрейський собор РПЦ гримнув дверима, коли виніс постанову, що це був не собор, а передсоборне зібрання 10 Церков.
Митрополія – це створення проблеми. Тому що замість однієї помісної Церкви утворюється кілька юрисдикцій. І Константинополь з позиції арбітра, який стоїть над всією битвою, стає одним з її учасників. Однією зі сторін конфлікту. Потрібно це Константинополю?
— Нелогічно.
— Нелогічно. Те, що вони набудуть, у порівнянні з тим, що вони потенційно втрачають, неспівмірне. І тоді Москва буде вимагати визнати їх митрополію. Якщо зараз протягом століть оця трикрапка в питанні митрополії дозволяє Константинополю сказати «а ми ніколи не визнавали, немає ніякого документу, хоча так було де-факто», то тут уже Москва буде вимагати документ. Мовляв, ми же пішли на компроміс, дали вам митрополію, то оформіть нам усе честь по честі. Потрібно це Константинополю? Закрити собі можливість на майбутнє?
І головне: яка стратегічна мета Константинопольського Патріархату? Вона полягає в тому, щоби в нинішніх умовах утвердити своє місце і свої канонічні прерогативи у світовому православ’ї. Всеправославний собор це є один з механізмів. Бо одна справа, коли в канонах написано, і колись в давнину так було, що Патріарх є першим. А інша справа, що є механізм: він є першим в силу того, що він є глава Всеправославного собору, який має відбуватись регулярно. Що він видимим чином символізує всеправославну єдність. Що він не просто один з глав Православних Церков, а що він видимим чином є персоною, яка символізує єдність.
— Як гарант Конституції?
— Або як генеральний секретар ООН представляє Організацію Об’єднаних Націй. Чи як президент США представляє всі штати Америки. Або як канцлер Німеччини представляє всі федеральні землі. Щоб всі бачили, що православ’я – це не конфедерація. Де формально єдність, а по суті кожен намагається розійтися по кутках. Що це дійсно – єдина Церква. Ось мета Константинопольського Патріархату. Чи може він досягнути цієї мети в умовах, коли Московський Патріархат має амбіції самому бути центром православ’я і є Церквою, яка більше, ніж усі решта 13 взаємно визнаних Церков, разом узятих? Цієї мети він досягнути не може. Тому і з 1943 року триває боротьба. З того часу, як Сталін відновив Московську Патріархію, і було взято курс на перетворення її на другий Ватикан, тільки православний. І ми бачимо, що змінюються уряди, змінюються Патріархи – а боротьба триває. Це свідчить, що це не є якісь особисті амбіції Патріарха Кирила. Це є річ, яка існує в силу об’єктивних обставин. І тому особистим діалогом, порозумінням чи непорозумінням ця проблема не вирішується. Проблема вирішується тільки зміною об’єктивних обставин. Така зміна можлива лише одна: відділення від Московського Патріархату України, бо це є понад 40% всієї мережі МП. Тоді одночасно Московський Патріархат стає меншим майже вдвічі, поруч з’являється велика потужна, союзна Константинополю слов’янська Церква. Всі три фактори є надзвичайно сприятливими для Константинополя, тому що це вже не виглядає як битва слов’ян з греками, як зараз Москва намагається подати всю цю ситуацію. А це вже буде битва єдиної православної вселенської Церкви з московськими амбіціями.
— Це зовсім інший розклад уже.
— І таким чином, змінивши об’єктивну реальність, можна вирішити проблему стратегічну. Вже в силу того, що Москва зменшилась, вона не зможе свої амбіції реалізувати.
— Коридор для маневру буде суттєво звужений.
— Якщо ми це розуміємо, то впевнений, що Вселенський Патріарх як досвідчений єрарх і єрархи, що його оточують, і які всередині цього процесу десятиліттями, вони це розуміють набагато глибше і краще за нас. І тому їм немає сенсу розмінюватися на митрополії. Митрополія породжує набагато більше проблем, аніж вирішує.
Церкви просили що? Автокефалію. Держава просила що? Автокефалію. Україна – незалежна країна. В цих умовах сказати, що ми даємо митрополію? Як це буде сприйнято в суспільстві?
Перше: Церкви просили що? Автокефалію. Держава просила що? Автокефалію. Україна – незалежна країна. В цих умовах сказати, що ми даємо митрополію, причому по угоді з Москвою, з якою Україна воює як з агресором – як це буде сприйнято в суспільстві? А держава наша цю митрополію зареєструє? Тим більше що в усьому процесі з самого початку йшлося лише про автокефалію.
— Отже, це питання з митрополіями можна в принципі закрити і не спекулювати на ньому?
— Хотілося би його закрити і на ньому не спекулювати, але треба розуміти, що є певні сторони, які зацікавлені саме в такому варіанті. Є певна проблема для тих, хто зараз перебуває або залишається в Московському Патріархаті. Бо завершення сценарію, як ми це бачимо, і як все йде, тобто надання автокефалії єдиній помісній Церкві, яка утворюється через об’єднання Київського Патріархату, УАПЦ та тієї частини Московського Патріархату, яка готова це зробити, через канонічну реабілітацію Патріарха Філарета. Його канонічна реабілітація – це підстава того, що він залишається безальтернативною кандидатурою на керівництво вже цієї єдиної помісної Церкви. Все це в деяких колах дуже боляче сприймається. Бо це буде означати, що Філарет правий. Я розумію, внутрішньо складно сприйняти цю реальність. Ми знаходимося в іншій реальності. А з боку Московського Патріархату 20-30 років канонічності, і навіть якщо якась симпатія до автокефалії. Москва багатьом не подобається, існує певне дисидентство радянського типу – «на кухні». Але суб’єктивно відчуття, що вони більш правильні, а тому є певна зверхність до Київського Патріархату. Я вважаю, треба визнати, що насправді ми всі рівні, що ми всі однакові.
Питання, хто би очолював цю гіпотетичну митрополію. Бо одна справа, якщо митрополію очолює єрарх-українець, а зовсім інше, якщо це буде єрарх-неукраїнець. Якби Константинопольський Патріархат утворював митрополію за тим сценарієм, який собі дехто уявляє, то це мав бути хтось зі сторони, кому Константинополь мав би довіряти. Хто би гарантував, що він залишиться з Константинополем. Але ті, кого дуже добре знає і кому довіряє Константинополь, вони дуже мало вкорінені в Україні. Значить, їм потрібні будуть ті, хто навколо. Бо не може одна людина керувати Церквою, навіть частково.
Зараз об’єктивно є так, що Київський Патріархат є головним наріжним каменем всього цього процесу. А от як би зробити так, щоб Київський Патріархат був не головним, а щоб ми визначали, що і як буде, спираючись на авторитет Константинополя. Це дуже небезпечна тенденція. Це щось з часів української Руїни – того багато гетьманства і навіть багато митрополитства, яке було в час після хмельниччини.
— Тобто, Київська митрополія знову буде розколота на дві частини. Два митрополити Київські – один Московський, один Константинопольський…
— І що залишиться? Ті, хто не буде входити ні в ту, ні в іншу юрисдикцію. Ані Патріарх Філарет нікуди не дінеться, ані Київський Патріархат.
— Київський Патріархат не приєднається до цієї митрополії?
— Вони сподіваються когось від’єднати, когось спокусити. Але як це буде сприйнято в суспільстві і державою? Це буде сприйнято як змова за спиною країни між закордонними центрами – приблизно так, як було сприйнято саміт в Гельсінкі. Які побоювання одразу виникли? Що за спиною всіх американський та російський президенти домовляться і поділять світ. Хоча там ніяких таких страшних результатів і не було.
— І буде така «ширка».
— Як це було відразу сприйнято в усьому світі? Не тільки в Україні – Україна була тільки невелика частинка усього того. Тому я не бачу ніяких логічних підстав для розвитку такогоо сценарію.
Єдине, що може бути – це суто формально в Томосі чи в рішенні синоду про Томос прописано, що так як ніколи не було канонічно передано, то ми як своїй Київській митрополії надаємо автокефалію. Тобто, що нібито ця митрополія з’явилася, і ці єрархи, які звернулися, вони нібито є єрархами цієї митрополії. Бо Константинополь же написав в синодальному комюніке, що «світська і церковна влада України звернулась».
— Тобто, вони вимушені будуть чисто формально дорахувати церковну владу Київського Патріархату до своєї Київської митрополії.
— Вони вимушені будуть – для того щоб надати автокефалію. Бо ми ж дивимося на Томос Польської Церкви. Вони там використали той самий прецедент, що «через те, що відділення Київської митрополії від нашого престолу і залежних від неї митрополій Польщі і Литви відбулося не за приписами канонічних правил». Отже, Константинополь не утворював свою митрополію в Польщі навіть просто формально, але послався на те, що ця митрополія була відділена неправильно, не за канонами, і тому ми на своїй канонічній території вчиняємо те, що вважаємо за благо для подальшого життя Церкви.
— Останнє питання, яке сюди теж виписується – це питання анафеми Патріарха Філарета. На якому етапі її можуть зняти? На якому етапі розгляд апеляції? Бо вважається, що без її офіційного розгляду процес зависає.
Йдеться про канонічну реабілітацію Патріарха Філарета, бо це не є зняття анафеми. Реабілітація означає визнання незаконного осудження
— Хотів би нагадати про слова митрополита Елпідофора, який сказав, що в Константинопольському Патріархаті є апеляції з України, які в будь-який момент можуть бути розглянуті, і по них може бути прийнято рішення, яке не підлягатиме перегляду і оскарженню. Йдеться про канонічну реабілітацію Патріарха Філарета, бо це не є зняття анафеми. Реабілітація означає визнання незаконного осудження. Як відбувалась реабілітація жертв сталінських репресій: людина реально була засуджена і навіть розстріляна, але потім суд, розглядаючи ті самі документи, приходив до висновку, що складу злочину не було, що засудження і вирок були з самого початку неправомочні.
Це питання не особисто Патріарха Філарета. Це питання цілої церковної єрархії і всього, що з нею пов’язано. Тому без визнання Патріарха Філарета незаконно осудженим як можна визнати єрархію, яка має рукоположення від нього? А це єрархія Київського Патріархаті і більшість архиєреїв УАПЦ. А від цього – визнання духовенства, а від цього – визнання таїнств та всіх канонічних актів по відношенню до мирян.
На те, щоби проводити нові хіротонії, ніхто не погодиться. І сам Константинопольський Патріархат такого не робив навіть в значно простіших випадках, наприклад, як в українській Церкві в Канаді та Америці, де кількість єпископів і духовенства була значно меншою. Тому питання канонічної реабілітації Патріарха – це питання, з якого мали би почати. Без вирішення цього питання як скликати собор? Можна оголосити, що ми скликаємо собор. Але хто на нього тоді приходить? «Анафематствуваний» Філарет і «миряни», які вважають себе єпископами? В якій якості вони всі приходять? Це перше. Друге: який є тоді доказ для єрархів Московського Патріархату, які мають прийти на цей собор, що вони до нього дійдуть в якості архиєреїв? Не буде так, що сьогодні Константинопольський Патріархат прийняв рішення про Томос – і сьогодні ж збирається собор. Це фізично не можливо. А в проміжку між одним і другим Московський Патріархат оголошує анафеми всім цим архиєреям, їх усіх позбавляють сану по тому ж самому механізму, що і Патріарха Філарета. І тоді чим їхня ситуація буде відрізнятись від ситуації Патріарха Філарета? Нічим. А де їм гарантія того, що з ними це не станеться. А гарантія буде в тому, що Патріарх Філарет буде канонічно реабілітований і вони будуть реабітітовані.
— І ми публічно почуємо про цю реабілітацію? Є така надія, що буде проголошено акт?
— Я думаю, що без цього процес далі просто не зрушиться. Тоді буде неможливо зібрати об’єднавчий собор – це буде просто зібрання з невідомим авторитетом. Для того, щоб дати старт всьому цьому процесу, необхідною умовою є канонічна реабілітація Патріарха. Поза його особою, він є ключем для розв’язання цієї всієї канонічної аномалії, яка зараз існує в Україні.
Апеляція Патріарха в Константинополі лежить, право Константинопольського Патріарха розглянути цю апеляцію є беззаперечним, що б там Москва не говорила. Всі розуміють, що без вирішення цього питання процес зрушити далі неможливо. Навіть якщо уявити, що Бог покликав би Патріарха завтра до Себе, все одно це питання потребує вирішення.
— Отже, ми можемо очікувати найближчим часом доброї новини з берегів Босфору?
— Я не хочу робити гучних заяв, бо на практиці ми бачимо, як легко виривається з контексту одна фраза, і з однієї фрази намагаються зробити сенсацію.
Процес зайшов так далеко, що легше його вирішити, аніж зупинити
Скажу так: логіка процесу, все те, що я знаю зсередини, всі об’єктивні завдання, які стоять перед учасниками процесу і те, чого вони хочуть досягнути, або чому хочуть перешкодити, який вони хочуть отримати результат або перешкодити якомусь результату – все це дає підстави говорити, що вирішення питання канонічної реабілітації Патріарха та принципове рішення надання автокефалії Церкви в Україні – це нерозривно пов’язані речі.
Якщо Константинопольський Патріархат і Патріарх особисто будуть готові оголосити про Томос найближчим часом, то відповідно ми почуємо і про реабілітацію. І навпаки. Якщо ще база не підготовлена до кінця з точки зору Константинопольського Патріархату, або Москва ще не дійшла до якихось кроків готовності — а змиритися з ситуацією вона не готова – то відповідно буде затримка.
Зрештою, ми чекали 30 років. Кілька тижнів чи кілька місяців – це не проблема. Найголовніше – це те, що у порівнянні з усіма попередніми раундами і спробами, нинішній процес вийшов на глобальний рівень. Тому що в нього ще включені, окрім того що Константинопольський Патріархат, Московський Патріархат, українська держава, українські Церкви. В нього включені Ватикан, протестантські Церкви, іноземні держави, до яких апелюють як одні, так і інші. Європейський союз, США, преса – про це питання пишуть і церковні видання, і світські видання. Тобто, процес зайшов так далеко, що легше його вирішити, аніж зупинити.
— Дякую за розмову, владико