Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: армію знову розвалюють, як у середині 2000-х

83

«Ми літали тоді, коли нас ніхто не чекає. Наприклад, поки росіяни прокидаються, міняються – ми вже знімаємо з літака їхнє шикування. Важливо ж не просто злітати, а відчувати, як і коли це зробити», — Історія кадрового військового на пенсії, який з початком війни повернувся на фронт як доброволець-аеророзвідник.

На прохання героя інтерв’ю його ім’я змінене.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 01

У МЕНЕ БУЛО ДУЖЕ БАГАТО ДРУЗІВ У РОСІЇ. Я КАЗАВ ЇМ УСІМ, ЯКЩО ВИ ПРИЇЖДЖАТИМЕ СЮДИ, ЯК ГОСТІ – Я ВАС ЧЕКАЮ, А ПО-ІНШОМУ БУДЕТЕ ВОРОГАМИ І ПОБАЧИМОСЬ МИ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ПРИЦІЛ

Я закінчив Васильківське авіаучилище і ще встиг послужити в радянській армії, в Туркестанському військовому окрузі. В Південному Казахстані. Тоді був техніком літака СУ -17 у розвідувальному полку. Там я прослужив десь рік. Це був саме розвал Союзу. Після цього я перевівся служити в бориспільську, тоді ще окрему ескадрилью, потім вона стала 15 авіаційною бригадою. Це транспортні літаки, вертольоти, які обслуговують Міноборони, Генштаб. Придворна бригада, як кажуть. Там я прослужив 8 років. Дійшов до заступника інженера вертолітної ескадрильї. І звідси мене потягнули в Київський національний авіауніверситет на військову кафедру. Там ще 8 років я був начальником лабораторії. На факультеті у нас, як мовиться, був «санаторій» для полковників. Вони нікуди звідти не йшли, тому кар’єрного зростання майже не було – і я 10 років був капітаном. Це три строки. Але служба була цікава: щороку на місяць я їздив у Житомир – возив курсантів на стажування в інженерний батальйон.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 02

А потім повітряні сили скорочували, і наш факультет теж скоротили до кафедри. Мені треба було дослужити два роки до пенсії – і я був сісадміном в Міноборони, це 2007-2008 роки. Тоді армія була такою «махровою УПА» – в сенсі українська паперова армія. Коли у мене вислуга сягнула 20 років, я звільнився за станом здоров’я.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 03

Я бачив зсередини, як армія розвалювалась. Пізніше Міністром оборони був росіянин Павло Лебедєв, він був цивільним, і менеджмент, який він з собою притягнув, був дуже професійним. Працювали вони так, щоб наша армія занепала. І робили це дуже ефективно.

Коли я звільнився, ким тільки не працював – важко було перелаштувати себе на цивільні роботи. Наприклад, ти три місяці працюєш на випробувальному терміні, і зарплатня у тебе на цей період менша в половину, за ту, яку обіцяють. А коли закінчується цей строк, тебе футболять і беруть іншого. Згодом ти дізнаєшся, що вони просто працюють за такою схемою.

Я був і завгоспом великого підприємства, навіть був технічним директором клініки Спіженко, але недовго. Потім працював у сфері безпеки. Це був захист інформації. Ми вели проєкт для Міноборони Малайзії, робили радіолабораторію – дуже цікава робота.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 04

У вільний час я займався гірським велосипедом. У нас була дружна команда, і називали ми себе «ВелопАдонки». Ми не були спортсменами, але проїздили весь Крим, усі Карпати. А потім стали байкерами, щоб їздити ще далі (Сміється). Ще я займався страйкболом. І був період, коли, надивившись російських фільмів, я став, як кажуть, ватніком. Оця пропаганда, що це наші брати, дуже сиділа в мені. Плюс я ж навчався та служив з багатьма росіянами і не міг по-іншому думати. Тому, коли мене звали на Майдан, я відмовлявся — і дуже жалкую про це. Але з очей зійшла пелена, коли у нас віджали Крим. У мене було дуже багато друзів у Росії, був і такий, що з дружиною в гості з Далекого Сходу приїздив — вони жили у мене місяцями. Але наше спілкування зійшло нанівець. Я казав їм усім, якщо ви приїжджатиме сюди як гості – я вас чекаю, а по-іншому будете ворогами і побачимось ми лише через приціл.

Саме на страйкболі я познайомився з Максом Сухенком, який згодом загинув під Іловайськом. Він пішов добровольцем в батальйон «Миротворець». А його сестра Марія почала тоді шити для військових спорядження. За 8 років страйкболу я перепробував усі розвантажувальні системи, плюс займався туризмом, тому досить непогано розбирався в снарязі. І я приїжджав до Марії — консультував її в пошитті тих, чи інших речей, спираючись на свій досвід. Але я розумів, що, як офіцер маю йти у військкомат і їхати служити. Прийшов туди добровільно, проте почув, що моя військова спеціальність зараз не затребувана. Так було чотири рази. А потім трапилася іловайська трагедія — і я зв’язався з Володєю Кочетковим з волонтерської групи «Аеророзвідка». Я ж починав службу в розвідувальній авіації, тому це була моя специфіка. З ними я поїхав на фронт на початку вересня 2014 року. У мене була думка, щоб знайти Макса Сухенка в тих краях. Але ми поїхали у Волноваху і усю першу ротацію працювали в секторі М.

До цього у «Аеророзвідки» було два виїзди з маленьким дроном, а ми вже їздили з великим октокоптером та малим прокачаним «Фантомом»(Фантіком). Нерідко виходили за нуль, бо тоді наш «Фантік» літав досить недалеко – півтора кілометра.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 05

В жовтні 14 року ми два рази були в Широкиному. Вдруге саме на день народження Вови – 14 жовтня. З нами був майданівець, фотограф і журналіст Саша Перевознік. В принципі, він не боявся і ходив з нами скрізь, але був момент, коли Саша сказав, що ні, хлопці, я не настільки вже дурний, а ви #бануті на всю голову, щоб йти туди, куди зараз зібралися.

З Сашею ще був цікавий випадок. У нас у Широкиному впав октокоптер, який літав вже на 5 кіломертів, у нього відвалився повітряний гвинт. І Вова з іншими нашими хлопцями сказав, що поїдуть політати, де максимум дістануть «Фантомом». А мене разом із Сашком залишили пошукати коптера, що впав. Домовились, що після польотів приїдуть по нас. Поїхали – і зникли на 4 години. По рації визиваємо нашу групу, що поїхала, – ніхто не відповідає. По телефону мобільному теж. То є зв’язок, то немає. Саня почав казати, що треба якось виходити, бо зараз за нами приїде Камаз з «кадирівцями»». Я був у броніку, формі, з чужим пістолетом Макарова, гранатою і РПГ-26. Але, який пароль казати, коли ми прийдемо до наших – ні він, ні я не пам’ятали. Потім побачили цивільну машину, яку залишили прикордонники. Тоді ми літали для них. Біля неї хтось вештався. Я сказав Сані, що піду перевірю. Зарядив ПМ та сховав його під бронік, щоб швидко вихопити в разі необхідності. А Сашкові дав гранатомет, щоб він мене прикривав. Підходжу до машини, а там цивільний агент прикордонників, прийшов пішки за машиною. Питає у мене, де вони залишили ключі. Кажу, що зараз знайдемо. І поки ми з ним розмовляємо, в якийсь момент він починає дивитися мені за спину, і його очі стають більші, ніж окуляри на них. Я повертаюсь назад, а там Саня в 20 метрах від нас стоїть на коліні і цілиться в наш бік з гранатомета (Сміється). Я йому кричу, що Саня, все ок — і думаю, що зараз як прицілиться і раптом натисне. Коли підійшов до нього, його трусило. Я забрав гранатомет, перевів його в не бойове положення. Агент поїхав, а я Саню заспокоюю, кажу, дякую, що прикрив, і обережно питаю: «А у кого ти цілився?» Він відповідає: «Ну, як? У того, хто розмовляв з тобою!» «Так, а це ж взагалі-то гранатомет, уяви, що було б, якби ти пальнув!». Після цих слів його ще більше почало тіпати. Згодом, коли ми пригадували цю історію, сильно сміялись. Хлопці потім за нами повернулися – і забрали в Маріуполь.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 06

БУЛА ІСТОРІЯ, ЯК МИ ЛІТАЛИ І НА НАС ВИЙШЛО ВОРОЖЕ ДРГ. ЄДИНИЙ КАРАБІН З МИСЛИВСЬКИМИ КУЛЯМИ БУВ У РОМИ – І ВІН ОДНОГО З ТІЄЇ ДРГ ПОРАНИВ У СТЕГНО, ІНШОМУ ПОПАВ В ПЛИТУ, КУЛЯ РОЗЛІТАЮЧИСЬ ПОСІКЛА ЙОМУ РУКИ.

Взагалі, з огляду, що ми подовгу були на сході, історій можу пригадати чимало. Але в будь-яких небезпечних ситуаціях у мене завжди спрацьовував психологічний захист – не думати про зайве, не відволікатися, а просто робити свою справу.

Пам’ятаю першу нашу поїздку. Тоді, звісно, було не по собі, бо ти розумієш, що їдеш не страйкболом займатись, а на війну, а хто знає, як там?! Приїхали у 72 бригаду, вони нас нагодували. Тільки прилягли спати, прибігли від комбрига Вова з Ярославом і кажуть, що їдемо на бойове завдання. Приїхали ми під Новотроїцьке, на терикон. Піднялися на самий верх — і тут Вова згадав, що ми забули антену. Я визвався піти по неї. Спустився з терикона донизу – і зрозумів, що я молодим вже не конкурент (Сміється). Потім підіймався наверх, трохи заблукав, за мною прийшли хлопці-розвідники, провели. Зверху я побачив, що під нами з того боку, під Докучаєвськом, був російський табір. Стояли їхні САУ. А Вова на край терикона став і керує коптером, зі словами, що вони нас не дістануть. Але, уявляю, якби ті САУ по нас таки вдарили.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 07

Була історія, як ми літали і на нас вийшла ворожа ДРГ. Єдиний карабін з мисливськими кулями був у Роми (Теж колишній офіцер, ми називали його Ромашка) – і він одного з тієї ДРГ поранив у стегно, іншому попав в плиту, куля розлітаючись посікла йому руки. Вова ще підняв коптер над посадкою. В результаті, вони злякались і втекли. А потім їх десь через тиждень у Волновасі пов’язали, а нам повідомили, що то ті, кого ми підстрелили. Ця історія про те, що наприклад, основне завдання протиповітряної оборони – це знищити не просто літальний апарат, а пілота, бо його підготовка дуже коштовна та довга, а екіпаж БПЛА при втраті пташки отримує досвід і люди залишаються живі. Тому для ДРГ такі групи, як ми – це джекпот.

Коли ми закінчували перше відрядження, нас запросили політати в Криму над заводом «Тітан», але під час того завдання ми втратили дрон. Повернулися з цієї ротації — і мене з Ромашкою відправили на курси при Товаристві сприяння обороні України. Після курсу я отримав диплом держзразка. Вова планував зробити нас командирами розвідувальних ескадрилій, щоб кожний працював в своєму секторі, а він з Юрою Грачовим (загинув на Яворівському полігоні у грудні 2014-го під час випробувань ) приїжджали після нашої розвідки і бомбили бомбами з дронів, які Юра і робив.

Кожне «відрядження» у нас було десь по місяцю, тобто вдома я майже не бував. У мене на той момент був зовсім малий син, і щоразу було досить важко морально відриватись від родини. Кожен раз перед виїздом я вваж аж, що, можливо, бачу їх востаннє. Але я дуже втягнувся в нашу справу і кидати її не хотів. З грошима в родині було так собі. Дружина – юрист, у неї до війни було дуже багато російських клієнтів. І весь 14 рік вона займалася тим, що ліквідувала усі ці підприємства. До кінця року вони всі закрилися — і вона залишилась без роботи. Я залишав їй свою військову пенсію.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 08

Друге «відрядження» ми теж працювали з погранцями, з Маріупільського та Львівського загонів. Багато місць з ними об’їздили. А під час третього виїзду на схід вперше поїхали в Піски. Там ми працювали на самому передку і літали з однієї тієї ж точки 11 днів поспіль. Просто тоді ще не знали, що варто пересуватись. Вороги вже прицільно почали цілитись по нас. І була така картина: наші їм закидають, звідти летить сюди, а ми стоїмо посередині — і п’ємо чай з бутербродами. І Чубака (Позивний Кочеткова) нам каже, що я ж казав, що по самому передку не стріляють. А я відповідаю: «Ну да, це як сніданок біля стін Ля-Рошелі в «Трьох мушкетерах»». Після цього ми ту позицію так і назвали «Ля-Рошель». Але потім ми таки потрапили під серйозний обстріл — тоді сильно контузило Ромашку. Він реабілітувався півтора роки. Після обстрілу я його вивозив до медиків. Коли вивів з джипу, він впав. Бачу, лежить на землі і, наче жук, руками ногами розмахує – втратив орієнтування. Я дотягнув його до санчастини. А на наступний день наші хлопці з «Аеророзвідки» доставили Рому в Київ.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 09

Під кінець року, після третього відрядження, я зрозумів, що мені доведеться взяти паузу на місяць в польотах, бо вдома потрібні були гроші. Майже весь грудень я пропрацював на поліграфічному підприємстві у знайомого, в них завжди перед Новим роком «запара» і потрібні додаткові руки.

Взимку у нас були деякі непорозуміння в команді. Ще до того, як загинув Володя (Володимир Кочетков загинув 15 березня 2015 року, підірвавшись на розтяжці ), я і ще троє хлопців вирішили зробити свою групу. І ми таки від’єдналися. Взяли назву «Сердиті пташки». Я придумав її, взявши за основу улюблену гру мого сина «Angry birds». Ми робили ту саму роботу, що і з «Аеророзвідкою». Знайшли різних замовників. Правда, єдині, хто нам надав офіційну довідку, що ми літали в зоні АТО, це ССО.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 10

Влітку 15 року ми навчалися літати вже на літачках, вивчали, як працювати з комплексом. І після того літали на «Марі-2М», плюс на коптері. Працювали дуже багато. Об’їздили весь фронт. Взагалі, якщо взяти увесь період моїх польотів на сході, попрацював я скрізь, не був лише в Дебальцевому.

Попри те, що наш безпілотник літав вже на 30 кілометрів, нас все одно накривали. Була історія під Попасною: ми стояли за опорніком, а в полі літали «Фурії» 44 артбригади. Оскільки наш безпілотник працював з ними на одній частості, бо комплектуючі усі однакові, ми могли одне одного накрити. Довелося попросити їх, що нам треба політати — і вони поїхали. Але щойно ми закінчили, як почала обстріл ворожа арта. Перший приход саме туди, де стояли з 44ки, а другий туди, де були ми. Ми встигли сховатися в старий опорнік і перечекали обстріл. Хоча після Пісків усі ці прильоти сприймалися вже більш спокійно, бо там вони були дуже частими.

Щоб було за що жити, ми зробили свій фонд, нам туди кидали гроші. На життя виходило менш, ніж зарплатня рядового, але вистачало на їжу і на якесь житло. Проте у мене постійно були думки, щоб десь офіційно приткнутися. І з «Сердитими пташками» я пролітав до 19-го року, поки мене не запросили командиром роти БПЛА в 74 окремий розвідувальний батальйон. На посаді командира роти в батальйоні я провів дві ротації. Перша — 6 місяців, друга — майже 9. Літали ми на «Лелеці». У нас ще була «пташка» PD-1, але не було екіпажу для неї.

Ще ми самі розробляли безпілотник, який був представлений на виставці «Зброя і безпека» цього року. Називається він баражуючий боєприпас (Тип безпілотних літальних апаратів з інтегрованою бойовою частиною, які здатні тривалий час в режимі очікування знаходитися в повітрі в районі цілі та оперативно атакувати її після отримання відповідної команди від оператора, або виконувати завдання, передбаче закладеним алгоритмом) Цей літак розвідує, а коли треба ще й накриває, як камікадзе (Сміється). Вони вже поодиноко застосовувались на фронті.

Мої екіпажі були, наче мої пальці, якими я керував. Бувало, що всі по нарядах – їхати немає кому, і я сідаю у бусік, який за свої гроші відремонтував, і везу хлопців на завдання.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 11

Будучи в батальйоні, я списав 4 літака. По кожному необхідно було написати 71 папірець з обох боків. Це усякі погодження, клопотання і таке інше. З ними треба було їхати в СБУ, ДБР, ВСП ОТУ, потім те ж саме в ООС, потім те саме в ОК, а потім те саме в Києві, в логістиці. І усюди ти приходиш, а тобі кажуть, що у вас там літера не така. Якось вже в Києві на таке зауваження, я спитав: » І що, мені тепер повертатися в батальйон на фронт, передруковувати?» Отримав відповідь, що так, їдьте. В результаті, я прийшов на наступний ранок з передрукованим документом. Кажу, що, бачите, за ніч туди-сюди змотався. Дуже велике здивування це викликало у людини, якій я цей документ мав віддати. Але насправді я старий воїн – і просто набрав з собою листків з печатками (Сміється).

Розвідбатальйон працює на все ОТУ. І він розкиданий вздовж лінії фронту. А ми вже літаємо скрізь, вздовж усієї цієї лінії бойового зіткнення. У мене були гарні відносини з начальством. Навіть коли була заборона літати, приїхав дуже толковий начальник розвідки, я називав його Вікторович, з морської піхоти і питає у мене: «Ну, як там?» Відповідаю, що сидимо. Облітаємо наш РЕБ (Засоби радіоелектронної боротьби). Екіпажі треную – знімаємо навчання. А от на завдання нам не дають літати. Тоді мене питають, що треба зробити, щоб ми таки полетіли. Кажу: «Бойове розпорядження». І далі армійською мовою видаю, як воно має звучати: «Літати з метою контролю над порушенням домовленостей тристоронньої контактної групи вздовж лінії розмежування без її перетину». План був такий: ми отримуємо це БР, вилітаємо, а потім нас «давить по навігації»( це реально майже кожен виліт) ворожий РЕБ, і пташку «заносить» вітром, тобто вона перетинає лінію розмежування. Але ми нічого не порушуємо, бо просто повертаємо наш безпілотник додому (Сміється). Ось так ми і працювали той період: то нас заносило вітром кілометрів на 30, то ще щось.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 12

Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка , але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон. Щодо фоток згадав смішну історію, яка трапилась у наших колег ще у 14 році. Вони взяли з собою чемпіона Європи з повітряних боїв на авіамоделях. Розповідають, що коли він літав – не можна було очей відірвати, сєпари навіть не стріляли, але фоток з того польоту вийшло нуль – все змазано (Сміється) .

Мої екіпажі були, наче мої пальці, якими я керував. Бувало, що всі по нарядах – їхати немає кому, і я сідаю у бусік, який за свої гроші відремонтував, і везу хлопців на завдання. І не раз досвід давав своє. Наприклад, хмарність низька, але я бачу, що там, де наш об’єкт, хмари розходяться. Кажу хлопцям, що полетіли туди. Знизу хмари, зверху теж, а потім раз – і ми вилітаємо у так зване віконце в небі, знімаємо – і летимо назад. І головне, що коли погана погода РЕБ не працює. Саме тоді нас ніхто не чекає, бо безпілотниками не літають, але ми працювали. Або літали з самого ранку. Виїжджали вночі, і поки росіяни прокидаються, міняються – ми вже знімаємо з літака їхнє шикування. Важливо ж не просто злітати, а відчувати, як і коли це зробити.

Якось полетіли на корегування, а нам подавили РЕБом відео, а як можна корегувати артилерію, якщо відео не працює? Але зазделегідь ми пішли на хитрість: пташка нашої роти полетіла з півдня Донецька, а з Півночі полетіла «пташка» Аеророзвідки( військова частина, яку нещодавно розформували), ми з ними так домовились. В результаті РЕБ росіяни відволікли на нас, а пташка Аерозвідки в цей момент зайшла з Півночі і зняла усе, що було треба.

Але я пішов з батальйону. Протягом року мене агітував начальник одного учбового центру перейти до них на майорську посаду. (Зараз, як діючий військовий, я не можу розповісти якого саме центру). І на початку цього року я пішов туди служити. Але тепер дуже жалкую про це. В батальйоні у мене були відзнаки і нагороди, а тут — одні розслідування і догани. Як кажуть, в офіцера з’являється особиста думка, коли він отримує право на пенсію, а я вже давно на пенсії, тому не завжди мовчу, а це не всім подобається. На теперішній посаді я постійно маю думати не про бойові завдання, а чому у нас бордюри не пофарбовані, туалет не чищений, трава не покошена. Тут головне – поїхати на міжнародні навчання, щоб комусь «замалюватися». А я думав, що нам головне виграти війну. Хоча, співпраця з іноземними партнерами теж корисна справа, але розраховувати ми повинні тільки на себе.

Авіарозвідник, майор Сергій Харченко: Ми залітали на ворожі полігони. Якось за весь політ була лише одна фотка, але на ній було видно, як на навчаннях стоїть розгорнутий російський батальйон 13

А ще безкінечна писанина — мільйон паперів. Я тільки на одних своїх розписах списую гори ручок. І я розумію, що з мене досить такого цирку. Коли закінчиться мій контракт, планую звільнитись. Війна все одно повз мене не пройде. Або я поїду знову літати як доброволець, або мене призвуть, як оперативний резерв. Але сидіти і займатися дурістю я більше не хочу — я хочу приносити користь.

Тим більше, що є ще одна проблема: зараз ДОЗ (Державно-оборонне замовлення) з цією «зеленою» владою у нас не виконується — не закупають ні «Фурії», ні «Лелеки». Наприклад, є дуже класний літак PD-2,який літає довго та далеко, злітає вертикально і сідає теж, тобто як коптер – це дуже зручно на обмежених майданчиках. Але його поки немає на озброєнні. І у мене враження, що відбувається якесь дежавю — армію знову розвалюють, як у середині 2000-х.

Віка Ясинська 

Поделиться:
Загрузка...