У Росії поставили пам’ятник Івану Лютому. Це вже дно, такого навіть за часів царської (!) Росії не було, соромилися.
Москва, Красна площа, малюнок посла 17 ст.
Є чудова книга, видана українською — "Хроніка європейської Сарматії", сучасника Лютого Олександра Гваньїні, де наведено основні з його рис (http://www.ex.ua/77569255). Про них пишуть усі очевидці — і Штаден, і Шліхтінг і Горсей, і десятки інших.
Московитів мучив затято, пустку лишив після себе і Смутноє время. Ще й гомосексуаліст, до того ж.
Гваньїні: "Князь (Лютий) тримав при собі якогос молодчика на ім’я Федір, сина одного шляхтича Басманова, з котрим чинив содомським протиприродний гріх, про який і згадувати не годиться. Овчина вилаяв його в очі, кажучи: "Ти безчесний содоміт, гидко служиш цареві". Цим же дорікав Лютому і Курбський, і польський король Баторій. Такі скрепи 🙂
Але найцікавіше не те, що московити шанують того, хто їх мучив. Про це Гваньїні пише так: " Всі московити… задовольняються більш станом рабським, ніж вільним, видатним охоронцем якого вони вважають свого пана. Адже всі вони без розбору, до якого б стану не належали, знаходяться у важкій залежності (при цьому особисту гідність ні в що не ставиться).
Дворяни, бояри, воєначальники, духовенство та чиновники- всі вважають себе холопами, тобто зневаженими і найникчемнішими слугами великого князя, і визнають, що все їхнє рухоме і нерухоме майно, яким вони особисто володіють, належить не їм, а великому князю".
Найцікавіше, що Лютий як часто буває з маніяками, був дуже полохливим — лузером, який дав кримським татарам спалити Москву, завдяки чому населення в ній через десять років було вп’ятеро менше, ніж до пожежі, а сам утік.
Ось як, наприклад, описував зустріч кримського посла з московським царем очевидець – англійський посол.
За його свідченнями, татарський посол заявив Іванові Грозному:
"Великий цар всіх земель і ханств, хай освітить сонце його дні, послав до його васала Івана Васильовича, який з дозволу хана є великим князем всієї Русі, дізнатися, як йому довелося по душі покарання мечем, вогнем і голодом, від якого він посилає йому порятунок (тут посол витягнув брудний гострий ніж), – цим ножем нехай цар переріже собі горло".
Як пише англієць, у татарського посла спробували відняти дорогу шапку й одяг, видану йому перед тим самими московитами, але він боровся так запекло, що цього не вдалося зробити: "А цар впав у сильний напад люті, послав за своїм духівником, рвав на собі волосся й бороду мов божевільний".
Іван Грозний цілком міг би претендувати на роль найбільшого маніяка не лише у російській. а й у світовій історії. За найменшу провину або й без неї він страчував московитів нечуваними карами.
Сучасник писав, що він "жорсткостями перевершив Нерона, Калігулу,… Геліогабала, Бусіріда і, нарешті, всіх тиранів, які описані й ославлені істориками, а також поетами".
Але після історії з ножем Грозний відпустив кримського посла неушкодженим. Не дарма Сталін вважав Грозного своїм кумиром.
Олександр Палій