Коли на Груші впали наші перші двохсоті — Нігоян та Жизнєвський, — а в снігу за містом знайшли закатованого Вербицького, ми воліли знати про кожного з них все — ким він був, як прожив життя, як дожив до свого останнього геройського чину, як саме, в подробицях, загинув.
Василь Сліпак (крайній справа), gdb.rferl.org
Воліли знати кого і що вони лишили по собі на цій землі, бо ж — ЛЮДИНА загинула. Це була подія, подія яка ламала наш звичний світ, якої не мало статись, а ось вона є — тож вона торкала до самої душі, ми відчували кожного з них як свою близьку, ледь не родинну, втрату.
Коли з Інститутської на небо відмаршувала Сотня, відчуття притупились. У них ще були обличчя, імена, професії, нас ще цікавив їхній вік та звідки хто з них приїхав на свою київську Голгофу. Але вже не більше…
Коли рахуба пішла на тисячі, ці тисячі потроху втратили все — обличчя, імена, професії, родини, всю довоєнну біографію… Особисті трагедії злилися у статистику щоденних зведень, імена замінили цифри — порядкові номери чергових бойових втрат у нескінченній війні.
Знадобився Василь Сліпак, щоб ми знову побачили не цифру, не порядковий номер, а ЛЮДИНУ. Людину з великої літери, особистість, яка мала все що можна мати у цьому житті — талант, славу, гроші, самореалізацію, відкритий світ — і все це віддала нам, за нас, та замість нас.
Ось така у нас тепер задерта до неба "планка", такий тепер наш "поріг чутливості" — ми ще здатні побачити Людину у загиблому герої війни, якщо в мирному житті він був оперною зіркою аж з самого Парижу. Може, помітили б також смерть видатного спортсмена чи нобелівського лавреата…
А решта? Ті, хто за життя не сягнув того, що покійний Сліпак, але абсолютно так само віддали за нас своє життя, просте, не зіркове?.. Ті так само лишаються безіменними цифрами у щоденному зведенні штабу. Ми щодня чуємо нову цифру двохсотих, і якщо вона хоча б не двозначна, ледь не з полегшенням пропускаємо її повз вуха та вертаємось до нашого тилового життя.
Смерть Василя Сліпака на коротку мить розбудила в нас людей — сколихнула природню людську реакцію на вбивство іншої людини, весь спектр відчуттів від гніву до скорботи, від болю у серці до злості на власну безсилість щось змінити, і те саме бажання бодай після смерті дізнатись все що можна про того, замість кого нам тепер проживати свої життя — бо своє єдине він віддав за нас. Подякуємо йому ще й за це — за нагадування, що ми все ж таки досі трохи люди… В часі війни це дорогого коштує. В мирний час, втім, так само.
Мить пройшла, і ми знову збайдужіло слухаємо щоденну штабну "цифірь". Наші щоденні двохсоті — не митці чи зірки, тож що нам до їхніх імен?.. Аби цифра за день була не надто високою. Втім, Іловайськ задав таку верхню планку нашої "арифметики", що навряд чи порог чутливості ще раз буде перейдений.
А за кожною цифрою — таке само життя, як життя Василя Сліпака. Життя без Парижу, без голосу від бога, — але так само з якимось життєвим шляхом, з планами на роки вперед, із здобутками, втратами, перемогами та поразками, із близькими людьми… В цьому сенсі останній збуханий "аватар", загиблий на тонкій лінії між нами та темрявою зі сходу, вартує не більше, але і не менше за героя із зірковою біографією. Кожний з них — це людина, яка могла жити, але більше не живе, щоб ми могли жити звичним нам тиловим життям. Не більше, не менше — просто ЛЮДИНА, ЯКА ЗАГИНУЛА ЗАМІСТЬ НАС. Їх не можна порівнювати між собою — вони рівні у своєму безсмерті, рівні у масштабі своїх персональних трагедій. І у нашій байдужості до них…
Ми — не погані люди. Ми просто люди, ми хочемо жити, і маємо природні ністинкти. Один з цих інстинктів захсистив нас від щоденного потоку протиприродної, нелюдської інформації. Якби ми щодня пропускали крізь себе кожну смерть, як тоді пропускали перших героїв Майдану, чи як зараз Василя Сліпака — за ці два роки нас би просто не стало. Наша психіка, психіка Людей, природою не розрахована на такі щоденні переживання, їх ліміт досить незначний — а далі психіка йде в рознос, "стріха їде", Людина божеволіє — щоб умістити в собі весь цей біль… Єдиний спосіб не зварювати — відородитись від щоденних трагедій, замістити імена цифрами, навчитись сприймати ці цифри виключно як фон, як суху інформацію до відома. На прогнози погоди ми реагуємо емоційніш, аніж на щоденні зведення з фронту — і як не жахливо, це нормально. Це — захист нормального мозку від потоку ненормальної, руйнівної інформації. Єдиний можливий захист…
Щоб вижити і лишитись людьми, нам довелось розлюдніти, пригамувати у собі чи не головну власне людську рису — здатність співпереживати. У нас не було вибору. Але…
Але варто бодай інколи згадувати про те, що наш нинішній стан — ненормальний. Що колись ми були Людьми більше, аніж сьогодні. І що ми такі як ми є зараз — це лише хворобливий стан, необхідіний щоб пережити цю кляту війну.
І що вся ця війна буде виправданою та матиме сенс лише в тому випадку, якщо ми весь час мріятимемо знову полюдянішити. І після перемоги поволі (швидко це не минеться…) будемо повертати собі людську подобу. І тоді ми забудемо цифри, а згадаємо кожного поіменно.
