Нам, учасникам і свідкам того незабутнього процесу, який відбувався в центрі Києва два роки тому, не може не здаватися, що ми були тоді в центрі якщо не європейської, так пострадянської історії.
Що Революція Гідності була першою такою масштабною подією, і дозволила українцям заявити про свою здатність будувати нову країну — демократичну, європейську, орієнтовану на майбутнє, а не на минуле.
Але насправді Майдан був частиною загальної картини глобальних процесів, що відбуваються в сучасному світі. Точніше — в несучасному світі, якщо бути чесним. Причина цих процесів — у вичерпаності ресурсів соціальних і політичних моделей, до яких ми звикли і які вважали непорушними.
Непоганий приклад — "арабська весна". Вона стала результатом краху моделі арабської націоналістичної диктатури. І який результат? Він дуже різний. Десь почалася багаторічна громадянська війна, як в Сирії, Лівії, Ємені. Десь режим "переформатувався", як в Єгипті. І тільки в одному випадку — в Тунісі, з якого, власне, все й починалося, — встановилася крихка демократія.
Про вичерпаність ресурсу пострадянських держав почали говорити буквально в перші дні після розпаду СРСР. Було ясно — без серйозних економічних реформ ресурсу, що залишився від колишньої імперії, вистачить років на 20-25. І ось ці роки пройшли.
Ми можемо вважати Майдан повстанням на підтримку європейського курсу. Можемо — протестом проти кримінального режиму і несправедливості. Можемо — рухом за незалежність від Росії. Але найголовніше — це повстання проти держави, якої — як структури управління — на момент початку Майдану просто вже не було. Як в старих дитячих казках, скарбниця була порожня, а голова держави шукав, де б йому взяти грошей. Пострадянський ресурс був вичерпаний. І пострадянська Україна просто загинула. Майдан виявився шансом на побудову нової держави.
А ми все ще думаємо, що зможемо відремонтувати те, що було. Не зможемо — не можна відремонтувати те, чого вже немає. Ми діємо в рамках старої системи відносин у владі та суспільстві. Ми розраховуємо, що станемо жити краще, якщо ухвалимо європейські закони та переможемо корупцію. Ми віримо в обіцянки, які дають нам люди, що живуть в старій системі координат.
Перемога Майдану дала нам шанс побудувати нову країну. Поки що це будівництво відбувається на руїнах старої держави, але рано чи пізно нам доведеться позбутися цих руїн.
Необхідно зрозуміти кілька дуже простих речей.
Перша з них — те, що відбувається в Україні — частина глобальної кризи пострадянського простору. Ми не були першими, хто впав. Першою була Грузія. Зараз період обвалу переживає Молдова. В обох країнах, незважаючи на всі спроби реформ, сучасну державу поки що побудувати не вдалося. Грузини та молдавани, як і ми, продовжують жити на руїнах. І одна з наших великих помилок — запозичувати досвід чужого будівництва на руїнах, не намагаючись позбутися власних.
Криза пострадянського простору продовжиться. Крах очікує практично всі колишні радянські республіки, в тому числі і Росію. Цей крах може мати некерований характер громадянських конфліктів і постійного хаосу. Чим швидше ми проведемо власну модернізацію, тим більше у нас шансів уберегтися від наслідків цього краху. Країни Балтії уникли загального для пострадянського простору краху саме завдяки своєчасним реформам. Якщо ми запізнимося, можемо втратити не тільки час, а й країну.
Друга істина — Україна дуже бідна країна. Так, у нас є шанс змінити цю ситуацію. Але сьогодні ми живемо в старій економіці і не розуміємо, що запропонувати світу. Ніякі ефективні реформи не змінять ситуацію аж до формування цієї пропозиції. Доказ цього — той же грузинський досвід. Минуть роки, перш ніж у нас виникне нова економіка і почне поліпшуватися добробут громадян. Так, як було раніше — два-три роки кризи — а потім нові великі зарплати і банківські кредити, — вже не буде. Про соціальну ролі держави теж доведеться забути. Держава зможе хіба що підтримувати незаможних. Але не більше того.
Третя істина — Україна дуже архаїчна країна. Ця архаїчність, власне, і дозволила нам вижити. Але потрібно розуміти, що архаїчність — це не просто вічна здатність до повстання проти несправедливості. Це весь комплекс взаємовідносин людини і держави, включно із спокійним ставленням до "низової" корупції і ненавистю до будь-якої влади, до держави як інституту, навіть якщо це своя власна держава. Ця ненависть вберігає від "царизму", але і від відповідальності. І якщо ситуація не зміниться, держави нам не втримати.
Четверте, що ми повинні зрозуміти — світ більше ніколи не буде тим, яким він був. Таким, яким він був до Майдану. Він буде змінюватися постійно. Руйнуватиметься те, що здається непорушним. Перемога Майдану призвела до війни Росії проти України. "Арабська весна" призвела до сплеску радикального терору і може призвести до війни Росії проти Туреччини. А тепер просто уявіть собі, якими можуть бути наслідки краху арабських монархій Перської затоки або змін в усе ще комуністичному Китаї? Що може відбуватися в разі початку кризи в Росії? Як буде під впливом всіх цих викликів змінюватися Євросоюз? І що в цьому випадку робити нам?
Змінюватися. Поспішати. Не вірити брехливим обіцянкам. І найголовніше — ніколи більше не зупинятися. Відчути, нарешті, що ми всього лише частина мінливого світу. І що якщо ми зупинимося, то знищимо Україну. І тим самим зрадимо тих, хто пожертвував собою заради нас.
Віталій Портников
