Слід визнати, що Збройні сили України безперечно змінюються на краще, їх бойові спроможності зростають. Якщо на початку 2014 року ЗСУ були у стані майже повного розвалу, то нині наша армія може досить впевнено відреагувати на виклик, який називають «гібридною війною».
Це війна третього покоління. Але, говорячи про реформування армії, ми маємо виходити із загроз. А у нас є основна загроза воєнної агресії з боку Росії. І нашим головним завданням є те, щоб армія була спроможна відповісти на будь-які виклики саме від Росії. На жаль, залишається багато проблем з можливістю переходу Росії до безконтактної війни. Тому головним завдання є можливість Збройних Сил реагувати саме на війну четвертого покоління.
Що робити? Переглянути принципи розвитку Збройних Сил, і особливо кадрову політику – це прерогатива, завдання (згідно з Конституцією) та ймовірно одночасно і виклик для Верховного Головнокомандувача. Зрив останніх хвиль мобілізації і 16 тисяч кримінальних проваджень можуть слугувати найпереконливішими доказами проти армії призовного типу.
Потрібно негайно розробити механізми для переходу армії на професійну основу і реальної підготовки мобілізаційного резерву в межах створення Військ територіальної оборони.
Друге — необхідно забезпечити вдале переозброєння. Два роки війни довели, що поки що Україна здатна реалізовувати переозброєння лише на тактичному рівні. В цій сфері є не лише прорахунки, але й незрозумілі прийняття рішень Верховним Головнокомандувачем, тобто Главою держави. Проблеми стосуються також низки оборонних спроможностей, наприклад, створення Сил спеціальних операцій.
У держави нарешті з’явилася нова cтратегія національної безпеки і нова редакція Воєнної доктрини. Зі скрипом легалізовано відмову від політики позаблоковості. Але оголосити своєю метою членство в НАТО, як і проголосити курс на створення професійної армії, Київ не наважився. Хоча в цілому доктрина може бути взята за основу для створення сил оборони нового типу. Але може й не бути. По суті, вона нічого не змінює. Так, головним воєнним противником визначено Росію. Але після півтора року війни це й так ясно кожному українцеві. У результаті запізніла поява доктрини (за оцінками ЦДАКР, як мінімум на рік) уже спровокувала помітні негативні настрої всередині військових формувань, що зріють паралельно з думкою, що нинішнє військово-політичне керівництво всерйоз займатися військовим будівництвом не планує. Не тому, що не хоче або не розуміє, — просто цей напрям не пріоритетний в умовах, коли минув страх перед великою війною. Підтвердженням цього є незаперечний факт, що керівних документів для розвитку оборонного щита стримування як не було, так і немає. Немає Держпрограми розвитку Збройних сил (ЗС), немає Держпрограми розвитку озброєнь і військової техніки (ОВТ), не з’явилася й Держпрограма розвитку оборонної промисловості.
Вакуум отримання стратегічних озброєнь можна заповнити багатоплановою діяльністю різних спецназів — від глибинного (з дальністю дії до 300 км театру воєнних дій) до гірськострілецьких і підводних, а ще вишколених розвідбатів і розвідрот, як це робилося у період війни в Афганістані. Однак системною ця робота не стала. Прикладом може слугувати тривала тяганина навколо створення Сил спеціальних операцій (ССО). Коли 2007 року Анатолій Гриценко, будучи міністром оборони, після інспектування підрозділів спецназу став в оперативному порядку створювати ССО, у цьому була проста й водночас дієва логіка реалізації права очільника військового відомства. Однак, попри заяву нинішнього військового міністра Степана Полторака (у березні ц.р.) про те, що ССО створено, він лише видав бажане за дійсне. І через сім років після появи першої програми (у тому ж таки 2007-му) віз і нині там. Причини, не виключено, особистісного характеру.
Окрім того, залишаються проблеми з набуттям українським військом критерій до вступу в НАТО. А це є обов’язковою умовою для того, щоб Альянс міг нам допомагати в і військово-технічній сфері, і в вишколі. Це мало б стати сигналом для Верховного Головнокомандуючого для кардинальної зміни кадрової політики. Експертне середовище про це твердить вже більше року. Поки що короткострокові завдання переозброєння ЗСУ і НГУ вирішувалися «Укроборонпромом» переважно на тактичному рівні. Національний ОПК спроможний випускати, почали виробляти і поставляти. До речі, не зайвим буде зауважити, що все це — на 95% розробки або проекти модернізації 2000–2010 рр., включаючи танки і бронетранспортери, ПТРК і РЛС, модернізацію літаків. Виняток — хіба що БпАК тактичної ланки «Фурія» і нещодавно запропонована версія модернізації вертольота Мі-8 (останній, утім, ще має підтвердити заявлені якості на випробуваннях).
До того ж, складається враження, що влада робить акцент більш на укріпленні внутрішніх військ, ніж на Збройних Силах, то воно існує об’єктивно. Принаймні таке враження складається внаслідок наступних факторів. Збройні Сили мали б отримувати окрім засобів для підвищення мобільної складової, за рахунок, наприклад, колісних броньованих машин, ще й стратегічні озброєння. При цьому, Міністерство внутрішніх справ дивним чином краще реагує на пропозиції щодо взаємодії із створення потужних елементів своєї системи. Вони більш активно працюють над створенням спецпідрозділів, більш активно переходить на професійний рівень і більш активно переозброюються, взаємодіють і з приватними структурами.
Така диспропорція можливо виникла ще по суб’єктивному фактору, адже наявність міністра оборони з міліцейським минулим дає Збройним Силам певне стримування у розвитку. Причому, вся розбудова Збройних Сил віддано на відкуп начальнику Генштабу, який не реагує на запити громадського і парламентського контролю, на поради і ідеї західного співтовариства.
Отже, проблем з оборонним будівництвом більш, ніж достатньо. І очевидно, почати потрібно з кадрів – за усією вертикаллю, включаючи оборонно-промислові потужності.
ВАЛЕНТИН БАДРАК
директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння
