99 мільйонів населення, 1 254 тисячі квадратних кілометрів площі та понад 1 трильйон доларів ВВП.
Такими є сумарні показники Польщі, України, Білорусі, Литви та Латвії, чиї землі в період найбільшого територіального розквіту Речі Посполитої входили до її складу.
Така економічна потуга дозволила б впритул наблизитися до "Великої вісімки" — клубу найпотужніших держав світу.
Чи є сенс займатися такими гіпотетичними підрахунками, якщо Річ Посполита для сучасників — лише певний історичний досвід, причому далеко не найсвітліший для багатьох мешканців цих країн?
Ще п’ять-десять років тому така гра уяви, безумовно, не мала жодного сенсу.
Польща, Литва та Латвія вступали до Євросоюзу, втілюючи свою мрію про повернення в широку європейську сім’ю. Між цими трьома країнами знову зникли кордони, але уже не в межах Речі Посполитої, а Шенгену.
Україна декларувала готовність йти тим самим шляхом попри відверто проросійське налаштування значної частини громадян, а в Білорусі ситуація і надалі виглядала безнадійною для будь-яких інтеграційних процесів не в бік Росії.
Проте, починаючи з 2009 року, коли фінансова криза в ЄС загострила проблемні точки економічного, соціального та світоглядного характеру, а візії майбутнього перестали виключати розпад Євросоюзу, з’явилася можливість дискутувати щодо місця п’яти держав на карті Європи у перспективі кількох десятиліть.
Криза євроінтеграції
Хоча можливий розпад ЄС видається катастрофою для його членів, насправді для центральноєвропейського простору, а особливо Польщі, України та Прибалтики, такий розвиток подій відкриває неабиякі перспективи.
Однак реалізація цих перспектив можлива лише за умови створення "Східноєвропейського ЄС" — конфедерації суверенних народів, об’єднаних спільною традицією утвореної у середніх віках держави.
Для українців ще з 2008 року очевидно, що перспективи вступу в ЄС зі столицею у Брюсселі примарні передусім через позицію лідерів самої Європи.
Більше того, економічна політика Парижа та Берліна щодо східноєвропейських партнерів по Унії, особливо Латвії, Литви та Болгарії, слушно зазнає критики. Відтак, економічна інтеграція у європейський спільний простір вже не виглядає настільки очевидною перевагою.
У випадку України ідея євроінтеграції базується на двох основних підвалинах. По-перше, вона реалізує майже передсмертний заклик Миколи Хвильового "Геть від Москви! Дайош Європу!". По-друге — дозволяє захиститися від переважаючих сил вчорашнього окупанта, що не зрікся своїх імперських амбіцій.
Річ Посполита, 1635 рік. Джерело — Вікіпедія
Іншими словами, українська євроінтеграція не передбачає засадничої інтеграції конкретно з Брюсселем. Якщо столицю Бельгії замінить Варшава чи Вільнюс, підвалин українського уявлення про євроінтеграцію це суттєво не зрушить. Адже саме Польща є найавторитетнішим провідником України у світ ЄС.
Крім того, умовний "Східноєвропейський ЄС" органічно вписується у відому теорію Балто-Чорноморського союзу. Вона була розроблена з українського боку у першій половині минулого століття і передбачала інтеграційні процеси у складі Литви, Білорусі та України. А це ніщо інше як відновлення Великого Князівства Литовського.
Фактор Білорусі
Ключовим для набуття реалістичних форм такого геополітичного задуму є білоруський фактор. У цій країні де йде запекла боротьба законсервованого архаїчного радянського світогляду та популярної серед молоді концепції ототожнення Великого Князівства Литовського з Білоруссю.
А відтак, її "альтернативним" прапором і гербом є червоно-білий стяг і герб "Погоня".
Втім, у 2010 році навіть Олександр Лукашенко шокував білоруських опозиціонерів, несподівано реанімувавши стару ідею Зенона Позняка про "Балто-Чорноморський союз" і доручив своїм аналітикам обмізкувати її.
"Білоруська група розвитку" виконала доручення і підготувала цікавий документ "Беларусь-2018: к региональному лидерству на основе суверенного развития страны". У ньому визнається необхідність створення зони економічної та політичної співпраці країн колишнього Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.
Там, зокрема, сказано: "Балто-Черноморский коридор развития — это проект создания в Восточной и Центральной Европе зоны опережающего инфраструктурно-промышленного развития и самостоятельного субъекта мирового развития как способ долгосрочной военной, политической и социально-экономической стабилизации региона. Ликвидация "санитарного кордона" между Европой и Россией возможна на основе опережающего промышленного развития региона и наделения его ответственной мировой ролью".
Парадоксальність ситуації у тому, що в осмисленні перспектив Балто-Чорноморського союзу найбільше просунулась проросійська Білорусія, яка до того ж є членом Митного союзу.
Чи існують подібні аналітичні напрацювання при урядах України, Литви і Польщі — невідомо. Проте Мінськ це аналізує і за сприятливих обставин, мабуть, вже без Лукашенка, зможе відіграти активну роль в такій геополітичній трансформації.
Від моря до моря
Концепція Балто-Чорноморського союзу є близькою польській візії "Оd morza do morza", за тим важливим винятком, що не передбачає домінування Польщі.
Слід відзначити, що перші реальні політичні кроки до створення такого союзу були знищені саме поляками ще у 1921 році.
Проте повоєнна перемога у польському суспільстві лінії Гедройца-Мірошевського — відмова від претензій на Львів та підтримка українців з метою створення міцного буфера перед Росією — дає українцям, литовцям і білорусам певні гарантії, що Варшава відмовилася від гасла "Оd morza do morza" і прийме концепцію Балто-Чорноморського союзу, чи то пак, у їхньому можливому трактуванні Нової Речі Посполитої, конфедерації вільних народів центрально-східної Європи.
Тема ґрунтовного економічного аналізу концепції відновлення Речі Посполитої потребує відповідного фахового підходу і окремої розвідки. Наразі доводиться обмежитися наведенням цікавого тексту, написаного і викладеного в мережі анонімним мешканцем Мінська (знову Білорусь!). Цей допис заслуговує на увагу.
"Після закінчення холодної війни могутні сусіди швидко поставили на коліна економіку Речі Посполитої. З одного боку, Росія тягне величезні гроші за енергоносії. З іншого — ЄС знищує нашу промисловість, енергетику та сільське господарство, щоб зручніше було нав’язувати нам свої товари та послуги", — пише він.
"Але чи може бути інакше, коли нам не дають працювати, виробляти товари та продавати їх? Наприклад, Євросоюз не шкодує кольорового паперу, щоб у прибалтів заростали поля і ліквідувалася енергетика. Росія блокує нафтопроводи, щоб зупинялися НПЗ і банкрутували заводи", — продовжує анонім.
Фото lifez-portal.satel.com.ua
"Обидва монстри займаються економічним шантажем і неохоче пускають нашу продукцію на власні ринки. Росіянам смачніше бразильське м’ясо, ніж польське. У результаті, армії наших безробітних змушені емігрувати і піднімати російську та європейську економіки, поки власна Вітчизна гине у бідності", — пише далі автор.
"Жодна держава нашого краю не вийшла з цього жалюгідного стану, і ніяких передумов для змін нема. Ні Брюсселю, ні Вашингтону, ні Москві наш добробут і безпека не цікаві, і це нормально! Чи допоможе нова Річ Посполита? Безумовно, бо тільки ми самі можемо істотно допомогти собі", — підсумовує він.
Можна навести також деякі цікаві дані. У 2009 році у загальному імпорті — 234 млрд дол — торгівля між країнами, що раніше входили до складу Речі Посполитої, не досягала навіть 20 млрд. А частка імпорту Польщі, України, Білорусі, Литви та Латвії з Німеччини та Росії становила аж 42%.
ВВП у випадку економічно-політичної інтеграції може подвоїтися, оскільки нині економіки цих країн мають значні проблеми з ринками збуту. Створення ж єдиного митного союзу та лобістські можливості на світовому ринку активізують виробництво.
Крім цього, географічно така Унія повністю покриває сухопутний транзит між Азією та Західною Європою. А у випадку приєднання Латвії — суттєво впливатиме і на морську перевалку. Зважаючи на зростання впливу азійських країн на світову економіку, лише скоординована логістична політика обіцяє велетенську вигоду.
Фото livejournal.com/zariziaka
Економіка "Золотого часу" Речі Посполитої ґрунтувалася на потужному експорті збіжжя через Гданськ. Нова Унія у випадку членства у ній України та Білорусі стане одним з найпотужніших гравців світового аграрного ринку.
Через 15 років світ буде відчувати дефіцит не лише енергетичних ресурсів, але й продовольства та води. Глобальна потреба в харчах до того часу виросте на 50%.
Це і буде шанс для України. Країна стане привабливою для вкладення великих фінансових ресурсів. На думку експертів, до 2050 року третина експорту України становитиме прибуткова, дорога на глобальному ринку аграрна продукція.
Створення Східноєвропейського ЄС сьогодні не надто реальне. Втім, хто вірив у розпад Радянського Союзу хоча б у 1985 році? А на випадок таких глобальних катастроф як розпад ЄС, потрібно мати чіткий план дій, і окреслена концепція може лягти в основу однієї з можливих альтернатив геополітичного вибору України.
Ігор Гошовський
