Здається, політична криза в Україні не закінчиться ніколи. Постмайданне розчарування та суспільна депресія, на тлі нескінченних політичних розборок в верхах, окреслили глибинні та системні політичні проблеми, які зрештою є віддзеркаленням сучасного стану суспільства та пануючих суспільних пострадянських стереотипів в Україні.
Чудес не буває – хворе суспільство породжує хвору владу. Як би не прикро це не звучало, але вислів Бісмарка "кожен народ заслуговує на свою владу" цілком відповідає сучасним реаліям в Україні.
Сучасне доросле покоління громадян України народжені ще в СРСР та ментально сформовані на стереотипах міфології радянської антисистеми, основними принципами якої були: заперечення приватної власності та приватної ініціативи, як основи ринкової економіки; державна монополія на істину (неважливо, якого ідеологічного забарвлення); однопартійна політична система, тобто "виборча система без права вибору".
Необхідною умовою збереження такої антисистеми була закритість інформаційного простору, що давало можливість правлячому класові повністю управляти масовою свідомістю громадян, побічним продуктом чого було формування практично тотальної безвідповідальності громадянина за власну долю та власне благополуччя.
Покоління тих, кому за 40, тобто тих, хто наразі реально перебуває при владі – ментально діти радянської епохи. Років через 10-15 в Україні виросте покоління, сформоване вже на інших суспільних стереотипах, і тільки тоді через природній "конфлікт поколінь" може відбутися зміна ідеології влади в країні.
Поки що в Україні субпасіонарії, що завжди зацікавлені в консервації існуючої системи, домінують над пасіонаріями, які прагнуть до змін. Саме ця домінанта призвела до фактичної поразки ідей Помаранчевої революції 2004 року.
Не варто тішити себе, що Україна вже пройшла точку неповернення на шляху до побудови демократичного суспільства. Суспільство втомилось від "демократії" реально не знаючи, що це таке.
Тим більше, що приклад "диктаторів із людським обличчям" в сусідніх країнах, де принаймні видимості порядку набагато більше, ніж в Україні та Грузії, породжують і суспільстві очікування "сильної руки", щоб нарешті "припинити цей бардак".
Політичний союз ПРіБЮТ, декларована мета якого припинити політичний розбрат та "навести порядок" в країні, несе потенційну загрозу згортання демократичних інституцій, таких як вільні вибори та свобода слова.
Тому що союз двох мегапартій, якщо такий відбудеться, передбачає концентрацію всієї влади в країні в межах такого союзу. Такий союз здатен "закрити рота" будь-якому опозиційному медіа-ресурсу.
На жаль, пропорційна система виборів до рад всіх рівнів, в умовах відсутності внутрішньопартійної демократії в усіх без винятку основних політичних силах, тільки підсилює небезпеку узурпації влади керівниками партійних апаратів.
В умовах довготривалих політичних воєн партійні організації двох мегапартій поступово перетворилися в мобілізаційні органи, готових до чергових та позачергових виборних кампаній для забезпечення перемоги партійних вождів. В таких умовах принцип партійної демократії має поступитись місцем принципові партійної дисципліни.
Але не все так погано, як здається на перший погляд. Очевидно, що управління демократичного потягу опинилось в бездарних руках чинного президента, п’ять років його каденції аж ніяк не пішли на користь затвердженню інституційних основ демократії в Україні.
Тому в умовах небезпеки повтору "гарячої" осені 2004 року з непередбачуваними наслідками чинна українська еліта заради самозбереження мусить домовлятись, результатом чого буде реставрація та посилення олігархічного капіталізму.
В умовах світової кризи, коли закриваються зовнішні ринки, великий капітал буде зацікавлений в розвитку внутрішнього ринку споживання. Без підтримки малого та середнього бізнесу це неможливо. Тому слід очікувати на лібералізацію бізнес-середовища в Україні.
Прямі вибори президента аж ніяк не є гарантією збереження демократії, тому що будь-який реальний кандидат в наступні президенти – Янукович, Тимощенко чи Яценюк, є представником тієї чи іншої фінансово-політиичної групи в Україні. В такій ситуації перемога будь-кого із "великої трійки" означатиме посилення супротиву та саботажу представників інших сил.
Перший президент незалежної України Леонід Кравчук на фоні своїх послідовників виглядає супермудрим та супервідповідальним політиком. В ситуації, коли повноваження глави держави явно перевищують рівень відповідальності, а всенародне обрання розглядається обраним президентом, як індульгенція безвідповідальності, про яку демократію йдеться?
Чи Янукович, Тимошенко та Яценюк виросли та виховувалися в іншій країні і не заражені тим же вірусом, що і їх попередники?
Створення політичного союзу двох мегапартій посилить доцентрові тенденції демократичних партій та спонукає їхніх лідерів до принаймні координації своїх дій заради власного виживання.
В умовах, коли в силу амбіцій лідерів мегакоаліції дуже важко буде довго утримувати одностайність та однорідність рядів коаліції, а українське суспільство ніколи не любило і не любить тих, хто при владі, тенденції до зростання рейтингів третіх сил буде посилюватися.
Тому, як би не планували будь-які сили узурпувати та законсервувати політичну ситуацію в країні до 2014, чи навіть до 2019 року, ніхто і ніщо не здатне гомогенізувати українське суспільство, де віками було і буде: де два українця, там три гетьмани. Ідеологи об’єднання знають, чому вони мусять об’єднуватись, але достеменно не можуть передбачити, до яких суспільних наслідків це призведе.
З іншого боку, в патовій ситуації політичної безвиході будь-який рух чи дія – це шанс до нових системних перетворень. А також шанс для покоління молодих політиків зайняти місце на владному Олімпі замість тих, хто вже себе дискредитував.
Очевидно, що за будь-якого розвитку подій, Україна вступає в новий політичний цикл, по закінченню якого років через 4-5 політична конфігурація буде зовсім іншою. По-перше тому, що суспільство не змириться із консервацією політичної еліти, яка вичерпала себе.
По-друге, щоб вижити в сучасному світі країна потребує системних перетворень. Суспільство вже наїлось обіцянками та квазіреформами, і, якщо реальні реформи не будуть започатковані, слід чекати чергової кольорової революції.
Часу на досягнення реальних результатів у нової мегакоаліції – не більше півтора-двох років. Жоден уряд в Україні часів незалежності не затримувався більше двох років.
Чи буде створена мегакоаліція, чи не буде – в будь-якому випадку черговий політичний цикл в Україні буде не менш активним, ніж попередній.
Сергій Сорока, депутат Печерської райради, фракція БЮТ
