Одна з основних думок, які мусили би бути в кожного з нас — «ти повинен бути дуже некомфортним для маніпуляторів». Тоді б ти міг жити інакше, а не нити, що все як завжди в «цій країні».
Майже основна проблема українців — це готовність вірити маніпуляторам, які звідусіль кричать про те, що їм треба. Не Україні треба — ЇМ треба. Вони саме для цього включають единий телемарафон, де у журналістів є обов’язки про того-то сказати 10 разів на годину, ім’я того-то згадати в позитивному контексті 20 разів за ефір, а про іншого в негативному контексті теж якусь кількість разів. Я маю підозри, що існує якась квота на просування певних імен, наративів у свідомість громадян, і це нерідко дуже помітно. Режисер чи редактор не просто так вибудовують форму подачі інформації, втовкмачуючи та просуваючи певні імена за вказівкою.
Політична безграмотність нашого народу наразі вигідна владі. Наш народ вміє відстоювати свою точку зору, — шкода тільки, що точка зору формується неправильна. Бо вона не базується на фактах. Бо факти замовчуються.
Коли журналіст телеканалу 24 чи 1+1 каже на мільйонну аудиторію, що у нас 385-й день війни (???) — то це як явка з повинною. Це говорить про те, що ці люди помітили війну лише 385 днів тому. І аудиторія їх теж помітила лише нещодавно, або закарбовує в пам’яті, що справжня війна і справжня боротьба почалися лише рік тому. Що це, якщо не маніпуляції?
Пересічний громадянин України може і вивчив, що Друга Світова почалася в 1939-му, але не вивчив, коли почалася ця, велика російсько-українська війна. Він точно знає, що винен у цій війні Порошенко, але не знає дати, коли ж Порошенко приступив до обов’язків президента. Він, громадянин, не сумнівається в тому, що попередник пограбував країну, а зараз своєю волонтеркою лише «відмиває свої гріхи» — але точно не знає цифр у бюджеті, які попередник передав у 2019-му наступнику.
Громадянин не сумнівається, що Турчинов здав Крим — але громадянин нічого не знає про рішення РНБО того часу, і хто за що тоді голосував. І хто взагалі там був присутній.
Ми не знаємо, скільки коштував кілометр побудованої дороги в 2018-му — і не знаємо, скільки став коштувати в 2020-му, наприклад. Хоча мали би знати і задавати питання. Ми не знаємо, яке озброєння почали виробляти при попередниках — але віримо маніпуляторам, які ці програми звели нанівець акурат до повномасштабного вторгнення росіян.
Пересічний громадянин вважає, що знає — але знає те, що йому розповідає маніпулятор. Тому найперша «база», підгрунтя для того, щоби ти вважався розумним — ЗНАТИ. Це ж так просто.
Почитати хоча би Вікіпедію, щоб порівняти дати. Почитати розумну книжку (лише не про «перший місяць «війни»).
Зазвичай дискусії з людьми не виходить. Бо вони впевнені, що розбиратися в політиці — це пересказати ефір телемарафону. Копнути глибше — нуль знань. І найгірше — верхівці це вигідно, бо тільки так можна маніпулювати народом і вести його куди заманеться.
І я не знаю, що з цим робити. Жити далі в дуже обмеженому колі розуміючих, не дозволяти невігласам руйнувати твій світогляд — чи щось доводити. Спостерігати жахливе обесцінювання того, що може бути дорогим — життя, геройські вчинки, жертви заради того, щоб ми продовжували жити на цій святій землі…
Олена Кудренко
.
Я категорично проти формулювання від єдиного марафону: 384-й, 385-й день війни. Бо почалася війна 9 років тому, і біда українського суспільства в тому, що ми цього не усвідомили тоді, в 2014 році.
Бо якби ми всі як один механізм це усвідомили, то не було б ані вибору «стати на коліна», «зійтися посередині», не було б грабунку армії через Велике будівництво, не було б розмінувань Чонгару і взяття півдня за 6 годин, не було аеропорту Гостомель, Бучі, Ірпеня, Азовсталі…
Якби ми були усвідомленими того, що для нас краще, а не того, що нам нав’язувала спочатку ро-сійська, а тепер малороська пропаганда, то нам би не довелося усвідомлювати це такою високою ціною — ціною життів українців.
За неусвідомленість плата велика, за відсутність патріотизму, любові до своєї країни, мови, звичаїв, традицій — плата велика.
Коли є вакуум у вигляді гібриду — малоросійства, манкуртності, зрадництва, зневаги до свого, то в цей вакуум завжди зайде щось вороже.
Якби ми всі усвідомлювали базові речі, то трагедія українського народу починалася б і закінчувалася лише на виборчій дільниці, як це відбувається в сталих, традиційних демократіях, де немає нав’язування ворогом дискусій про мову, сепаратизм, «братерство». Якщо там і є мультинаціональна політика, то вона також демократична, а національні меншини процвітають, не думаючи про сепаратизм.
Але усвідомлення базових речей зберігає демократичні країни. Могло б зберегти і нас. І збереже, якщо усвідомимо хоча б три основні базові речі побудови національної країни.
