ФАВОРИТИЗМ ЯК ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Чому звільнення Єрмака нічого не змінило
У будь-якій нормальній демократії звільнення посадовця означає хоча б тимчасову втрату впливу.
В Україні — ні.
У нас звільнення може бути лише жестом, ритуалом, зовнішнім ефектом, який не змінює змісту.
Ми називаємо це «ротацією кадрів», але фактично це просто перестановка меблів у кабінеті, де все одно сидить той самий господар.
Приклад Єрмака показовий до болю. Його нібито звільнили з Офісу президента.
А на практиці?
Він лишається в дев’яти впливових структурах, продовжує входити до Ставки головнокомандувача, залишається членом РНБО — органу, де вирішують питання війни і миру, життя і смерті.
Це не тінь впливу. Це сам вплив.
Далі — ще цікавіше. Єрмак зберіг за собою крісла в інвестиційній раді, керує підтримкою підприємництва, визначає антикорупційну політику, очолює гуманітарний штаб, формує санкційну політику проти РФ у групі з Макфолом, а паралельно — вибудовує архітектуру безпекових гарантій у групі з Расмуссеном. І, як фінальний штрих, він продовжує керувати комісією державних нагород. Людина, яка контролює і важелі влади, і навіть церемоніальну символіку.
Це не просто багатоверстатник. Це вертикаль, зібрана в одній персоні.
Тоді питання: це взагалі яка форма правління?Парламентсько-президентська? Чи приватно-президентська?
Бо в реальній демократії інституції працюють незалежно від особистих симпатій президента. А в українській — навпаки: інституції працюють рівно настільки, наскільки ними управляє фаворит. Не міністр, не уряд, не парламент — фаворит.
І навіть коли фаворита формально знімають — система не змінюється. Бо вся логіка управління побудована на персональних зв’язках, а не на правилах. На довірі президента до конкретної людини, а не на структурі, де кожен відповідає за свою ділянку роботи.
Це не модерна державність — це двірцевий стиль правління у версії XXI століття.
Проблема не в Єрмаку.
Проблема в тому, що «українська влада» в обличчі Зеленського все ще вірить у людей, а не в інституції.
Тому й виникає парадокс: людина без офіційної посади де-факто продовжує керувати державою в ключових сегментах. Людина, яка мала б відійти, фактично залишилась у центрі системи.
Це не демократія.
Це фаворитизм — оголений, прямолінійний, майже феодальний.
І доки ця модель існує, країна приречена повторювати одні й ті самі помилки. Змінюються імена — система лишається.
Звільняють фаворита №1 — з’являється фаворит №2.
А справжні інституції так і не народжуються.
Україна може бути демократичною.
Але спершу треба перестати жити за правилами двору.
Хто керував державою?
І хто відповідатиме тепер
Запитання Димова — просте, але нищівне:
Якщо Єрмак керував усім і всіма, то чим і ким керував президент?
І хто за це все відповість?
І це не просто дотепність. Це діагноз цілій політичній епосі.
1. Коли «керівник офісу» ставав центром держави
П’ять років країні пояснювали, що «офіс» — це лише менеджерська структура.
Що президент — це стратег, а Єрмак просто «координатор».
Що всі лінії управління працюють прозоро, інституційно, демократично.
Але що ми бачимо тепер?
Вся конструкція влади трималася на одному кабінеті, одному підписі, одному «фільтрі».
Якщо це так — то це не просто персональна історія.
Це демонтаж державності до ручного режиму, де одна людина перетворює інституції на декорації.
2. Логічне продовження: хто тоді керував президентом?
Коли кажуть «Єрмак керував усім», висновок виникає сам собою:
або президент добровільно делегував владу, або не контролював її.
У будь-якому випадку — відповідальність не зникає.
Її не можна перекласти на одного звільненого чиновника, навіть якщо він роками був «серцем системи».
Президент — це верховний головнокомандувач, гарант Конституції, кінцевий автор рішень.
І навіть якщо хтось «вів процеси» замість нього — відповідальність за це лежить не на менеджері, а на керівникові держави.
3. Депутати, що «не бачили» корупції, і бюджети, які знищували оборону
Ті, хто сьогодні у Верховній Раді голосував за власні фонди,
ті, хто не знайшов грошей для військових,
ті, хто роками «не бачив» проросійських щурів і ФСБшних схем, це ж ті самі слуги одного народу, які в 2021-му спільно з недобитками Рабіновича та Медведчука голосували за бюджети, де були мільярди на дороги та «хаби», але не було грошей на зброю.
Тоді нам розповідали, що «просто пріоритети такі».
Тепер ми знаємо ціну тих «пріоритетів» — тисячі життів, втрачені території, затяжна війна.
4. Відповідати має не «стрілочник», а система
Якщо десятки депутатів роками голосували в унісон зі структурами, пов’язаними з російськими інтересами —
це не проблема депутата Х чи Єрмака.
Це системна політична корозія, яка поїдала державу зсередини.
І тепер питання не в тому, «хто звільнений».
Питання в тому:
— Хто буде розслідувати роль тих, хто роками закривав очі на корупційні схеми?
— Чи буде аудит рішень, які поставили країну на коліна у 2021–2022 роках?
— Чи понесуть відповідальність ті, хто розподіляв бюджет так, ніби війни не існує?
Бо якщо відповідальність завершиться однією відставкою — це означатиме лише одне: система збереглася.
5. І останнє: країна має право знати правду
Хто керував?
Хто зупиняв оборонні закупівлі?
Хто прикривав російські схеми?
Чому бюджет воюючої держави виглядав так, ніби ми збираємось будувати курорти під «шлагбауми» для російських танків?
Це мають з’ясувати не телеграм-канали.
Це мають з’ясувати незалежні слідчі органи, міжнародні аудитори, і — головне — суспільство.
Бо тільки після цього країна зможе сказати:
ми справді почали очищення,
а не змінили прізвище біля кабінету.
