Яке мають право ці дикуни жити на такій прекрасній землі?

143
«Яке мають право ці дикуни жити на такій прекрасній землі?»
(Микола Слєпцов — генерал Російської імператорської армії, учасник завоювання Кавказу, 1844 рік)
Щорічно, 21 травня відзначають день пам’яті жертв геноциду черкесів, який також називають «забутим геноцидом», а деякі дослідники вважають його «першою етнічною чисткою в сучасній історії Європи».
***
У 1763 році Російська імперія почала захоплення Кавказу, але запеклий опір місцевих народів, формально вдалося здолати лише 100 років потому — 21 травня 1864 року, знищивши і витіснивши з регіону його найбільший народ — черкесів.
Черкеси — корінне населення Західного та Центрального Кавказу. Назва є збірною для етно-лінгвістичної групи з 12 гірських народів (Абдзехі, Бесленеї, Бжедугі, Хатукаї, Кабардинці, Мамхегі, Натухаї, Шапсуги, Теміргойці, Убихі, Егерукаї, Жанеї).
До XIX століття більшість черкесів вже стали мусульманами, хоча через гірську географію регіону, залишалося ще багато послідовників традиційних язичницьких культів, а також деяка кількість християн.
Російська імперія, після поразки в Кримській війні, хотіла відновити свій престиж і остаточно завоювати непокірний Кавказ.
У 1859 році, цар Олександр II затвердив план витіснення черкесів і колонізації краю більш лояльним населенням, безземельними російськими селянами, кубанськими козаками.
Крім черкесів часткового вигнання піддалися і інші народи, що чинили опір — інгуші, чеченці, абазини і абхази.
Для досягнення мети, російська армія почала застосовувати тактику «випаленої землі».
Після нападу на поселення горян, солдати вирубували сади і виноградники, спалювали поля, запаси зерна і сіна, забирали усю худобу.
Учасник завоювання Кавказу, російський генерал Олексій Вельямінов писав:
«Винищення їх полів протягом п’яти років поспіль дає можливість обеззброїти їх, і тим самим полегшити всі наші подальші дії»
Російські війська планомірно займали рівнинні території, витісняючи корінне населення все далі в безплідні гори. Почався голод, а взимку додалися гірські морози забираючи в першу чергу найслабших — жінок і дітей.
У 1861 році, масштаби терору стали критичними. Старійшини деяких черкеських народів (убихи, абадзехі і шапсуги) відправили імператору Олександру II петицію з пропозицією миру і підкорення в обмін на недоторканність земель і укладу.
Однак, російський імператор відмовився припиняти витіснення і поставив черкесам ультиматум — «Виселитися, куди вкажуть, або переселитися в Османську імперію».
Російські війська конвоювали черкесів, що вижили до чорноморського узбережжя, де ті намагалися потрапити на кораблі і човни, що йшли в бік Туреччини. Через шторми і переповненість суден, епідемії тифу, холоду і голоду майже половина з біженців не пережила шляху.
Спочатку, османський уряд обіцяв забезпечити біженців всім необхідним. Але, через те, що ніхто не знав реальної чисельності черкесів і масштабів вигнання, на новому місці голод і смерть продовжилися.
Турки розселили черкесів по всій імперії, в тому числі і в районах традиційного проживання християнського населення: вірменів, болгар, греків.
Пізніше це викличе зростання міжконфесійної напруженості і конфлікти в самій Османської імперії.
Також, і на самому Кавказі в результаті жорстокої війни і витіснення почали поширюватися радикальні ісламські течії.
Вже у 1867 році, російська влада була вимушена зупинити витіснення залишків черкесів і заборонили їм виїжджати, оскільки з’ясувалося, що без горян сільське господарство в регіоні занепадає.
Як писала пізніше, історик і археолог, графиня Прасков’я Уварова:
«Черкеси вміли, не дивлячись на постійні набіги, жити з достатком, мати поля і фруктові сади, водити бджіл, рогату худобу і цілі табуни коней. Достатку цього вистачало і на лихого скакуна, і на багате озброєння, і на витончений одяг.
Тепер все змінилося: край покірний, черкеси виселені, і нові поселенці поля запустили, фруктові сади знищили, ліси вирубують, а самі, незважаючи на благодатний край, ходять жебраками, голими і непримітними».
За оцінками дослідників загинуло до 75% черкесів. Середня чисельність жертв геноциду оцінюється в районі 1 мільйона людей. На Кавказі залишилося жити не більше 10% черкесів.
В результаті насильницького витіснення утворилася величезна черкеська діаспора в Туреччині (близько 3 мільйонів), в Йорданії (250 тисяч) в Сирії (100 тисяч) і інших країнах.
На Кавказі після вигнання черкесів змінився баланс сил. Найбільшими народами регіону стали грузини і чеченці.
Втім, пізніше, у 1944 році, чеченців і деякі інші кавказькі народи теж виселили за наказом радянського диктатора Сталіна. Правда, на відміну від черкесів, вони змогли повернутися на рідну землю.
Лев Тихомиров — російський письменник, журналіст і свідок геноциду пізніше писав:
«Цей план, схожий на вбивство одним народом іншого, представляв щось величне у своїй жорстокості і презирстві до людського права. Страждання черкесів не піддаються опису.
Таких винищувань цілого народу, як на Західному Кавказі, історія назве небагато. Величезний, багатий, чарівний красою край був радикально «очищений» від населення, що жило там, протягом тисячоліть».
***
Фото. Дівчата-черкешенки зі своїм дідом. 1880 рік.
Поделиться:
Загрузка...