Що ближче зима, то частіше на всіх рівнях говорять про ППО. Це недивно, холоди означають і посилення нальотів по інфраструктурі.
Москва не полишає спроб занурити Україну в холод і морок. Минулої зими за 17 хвиль масових ударів по електропідстанціях випустили близько 1300 ракет і дронів. Кожна п’ята влучила, вибивши половину високовольтних трансформаторів і пошкодивши всі ТЕС. Зруйнувати систему, завдяки надзусиллям українців, не вдалося, але два-три рази вона розпадалася на шматки, а багатогодинні, іноді й на кілька діб, відключення світла стали звичними. Цього року очікуються нові хвилі ударів. Повністю обстріли не припинялися навіть улітку — по тій же Курахівській ТЕС поблизу Донецька регулярно б’є артилерія.
Тож постійні прохання Києва до союзників посилити захист енергосистеми природні й логічні. Допомогу надають, ті ж «Петріоти» відіграли велику роль у закритті неба над Києвом. Їхній двобій із гіперзвуковими «Кинджалами», що падали на Київ, бачило все місто. Добре показали себе й інші системи. Але Україна багатомільйонна країна з великою територією, і дефіцит засобів захисту зберігається.
«Петріот» MIM-104
Цю зиму (та й наступну, схоже) ми пройдемо в основному на зенітних установках ще радянських зразків. Протиповітряних засобів оборони в потрібній нам кількості в НАТО просто немає, а поставки західних літаків з багатьох причин (зокрема й через наші прорахунки) затягнулися. До цієї зими вони вже точно не встигнуть. Радянські МіГи з Європи ми вже всі вигребли.
Показувати пальцем на Вашингтон, Бонн і Брюссель на Печерську стало вже звичним. Приводів у принципі достатньо, але є й нюанси…
Без західної допомоги ця стаття писалася б у найліпшому разі у Львові, а обговорювалися б у ній спроби орків, на тлі провалу форсування Збруча, бити по Добротвірській ТЕС (утім, по ній і так прилітає).
Війна справедливо означає й підвищений режим таємності, а це в XXI столітті значить, що про свої секрети ми довідуємося із західної преси. Уже на початку року там публікували злиті матеріали про те, що запаси зенітних ракет радянського виробництва тануть. Вжиті заходи змогли розтягнути цей процес у часі, але системно це проблеми не вирішує. Нещодавно, наприклад, ми купували в Болгарії браковані зенітні ракети для ремонту, — зрозуміло, що не від великого достатку приймають такі рішення. Якщо з ремонтом усе складеться, їхньої кількості в найкращому разі вистачить на зимову кампанію. А далі? Очевидно, що конче потрібно адаптувати західні ракети під наші установки ЗРК і забезпечити їхню сумісність із РЛС. Як мінімум рік для того, щоб це все зробити, ми вже втратили.
У жовтні The New York Times опублікував низку подробиць про адаптацію натовських систем під наші ЗРК у рамках програми FrankenSAM, що в перекладі звучить набагато більш поетично — «Франкенштейн ЗРК».
Один із варіантів «франкенштейна»: база пускових ЗРК «Бук» (перед війною їх було штук шістдесят) і ракети ВМС США «Сі Сперроу».
RIM-7 Sea Sparrow
Проєкт тягнеться з початку минулої зими. У січні 2023-го Пентагон погодився надати для цього ракети Sea Sparrow. У Києві хотіли швидко їх адаптувати самі. Однак американці вирішили зробити все по протоколу й у себе. У результаті на схвалення і тестування пішло вісім місяців. Справді, куди поспішати. Перші установки в результаті надійшли сюди лише восени. Тепер ми готові відправляти в Штати на переобладнання до 17 «Буків» на місяць, але от США можуть ремонтувати тільки п’ять.
Нарікати на США не варто, у них війна за океаном. До того ж виникає запитання: а Штати єдиний майданчик, де можлива така адаптація? Щось, напевно, можна робити в нас. Якісь компетенції, можливо, залишилися й у фінів. Ці варіанти, сподіваюся, хоча б обговорювалися?
Інший варіант «франкенштейнізацї»: поставити на наші ЗРК ракету «Сайдвіндер». Зазвичай її ставлять на винищувачі, але є й сухопутні варіанти (частину таких уже передавали Україні — типу норвезької системи NASAMS). Нині йдеться про інтеграцію на комплекси ППО ЗСУ.
Особливого дива не чекають, тому що дальність обох типів ракет менша, ніж початкових радянських. Але перебирати харчами не доводиться, вибір між ЗРК у строю або ними ж, але під парканом, очевидний. Гібриди дадуть змогу різко наростити доступний боєзапас. Ми маємо брати й використовувати, що завгодно.
Наприклад, торік іспанці передали нам кілька старих установок ЗРК «Хок». Новою ця система була під час Карибської кризи, а розробляти її почали взагалі за Сталіна. Але система стояла на озброєнні багатьох країн понад пів століття, у деяких стоїть досі. Природно, без модернізації крилаті ракети вона збиває так собі, але по дронах працює цілком нормально. Було б із чого й чим стріляти. А так ми вже й договори оренди на засоби ППО укладаємо…
Тим паче що цілі можна (й треба) збивати не лише ракетами, стволовою артилерією явно дешевше. У боях чудово показали себе німецькі 35-мм самохідні зенітки «Гепард». Їх уже поставили близько пів сотні штук, незабаром має під’їхати ще трохи. Американці обіцяли підігнати до Нового року три десятки «гепардів» (вони нині своїм коштом модернізують у Йорданії 60 штук і, зважаючи на все, потім розділять навпіл). Це хороша зброя, але тільки її не вистачить.
«Гепард» Getty Images
Кричати «дайте більше!», звичайно, треба, але варто подивитися і в дзеркало.
Так, ми критично залежимо від західної допомоги. Настільки критично, що цілій юрбі наших чиновників стало здаватися, що можна байдики бити, а допомогу просто пиляти, тобто освоювати.
Сумної історії про «Укроборонпром» і ефективність його підприємств не розповідатиму, нам і без того невесело.
Та й для приватних підприємств випуск зброї та військової техніки став проблемою. У війну… Рентабельність жорстко регламентовано, саме підприємство потрапляє в почесний список пріоритетних цілей для ударів орків, але вишенька на торті — до тебе вишиковується довжелезна черга перевіряльників усіх рівнів. Частина яких натякає, що надворі складні часи й непогано було б виявити увагу до їхніх потреб. Причому не завжди натяки ненав’язливі.
Тож виробляти зброю в нас — той іще квест. На виході багато чого з того, що потрібно було зробити ще минулої зими, в крайньому разі — навесні-влітку цього року, вже перекочувало в плани на 2024-й.
Наприклад, у нас є непоганий аналог «Гепарда» — установка «Тунгуска» (комплекс зі спареної 30-мм зенітної гармати та ракет малої дальності). До війни їх було понад 70 штук, частину втратили, але понад пів сотні є. Розробка російська, але освоєна в нас і після модернізації показує хорошу результативність. Її вогонь по дронах і «Калібрах» мінімум утричі ефективніший за ті ж 23-мм зенітки, не кажучи вже про кулемети ДШК.
Зенітно-ракетний комплекс «Тунгуска»
На їхній ремонт, модернізацію і поставки запчастин виділяли гроші й зовнішні донори через Міжнародний фонд для України — IFU. Однак і потужностей, і площ для модернізації, яка була потрібна ще вчора, досі бракує. В теорії всі «за», а Ставка ВГК так узагалі вимагає, і начебто всі все розуміють, але на практиці…
Бувають і зовсім несподівані історії. Так, дві-три пускові установки на багато місяців зависнули в цілком дружній Литві, яка реально дуже багато робить для нас. Узимку вони нам дуже знадобилися б, але що ми зробили, аби вони таки доїхали в Україну?
Зворотний бік медалі — крім захисту, непогано було б і в нападі грати. Спостерігаючи, як два десятки «мопедів» тримають у «тривозі» всю Україну, мимоволі переймаєшся запитанням: даруйте, а де наші? Бути ракето- і дроноуловлювачем — так собі позиція.
Прильоти «Бобрів» по Москві корисні, звичайно, але це дрібниці. Той же «шахед» уже добре вивчений і чогось надскладного в ньому немає, а багато компонентів там із Aliexpress. Ну й де?
Не можемо заїхати в гості в татарстанську «Алабугу», де їх збирають? На вогник… Це ж просто візит ввічливості. Та багато куди варто принести промені добра. І нехай уже в орків болить голова, як розтягнути їхні аж ніяк не безрозмірні ППО на величезну Росію. По-іншому не дійде.
Та й нам доведеться в себе змінювати дуже багато чого. Війна йде. ППО зазнає втрат. За різними оцінками, до третини зенітних комплексів, що були на початок повномасштабного вторгнення, вже вибито. Час на розкачку давно минув. Заплатили ми за чиновницьку нерозторопність неймовірно дорого й надалі платитимемо, поки щось вирішується черепашачими темпами, з таємною надією, що левову частку роботи візьмуть на себе союзники.
