Після набуття чинності законів про декомунізацію архівні документи, в тому числі секретні архіви КДБ, пов’язані з політичними репресіями, Голодомором, стануть загальнодоступними. Усі вони будуть зібрані у галузевому архіві, який почали створювати.
Проте вже зараз історики оприлюднюють нові архівні дані, які стосуються наслідків Голодомору 1932-1933 років. Зокрема, дані про те, як після спустошених голодом років у східні і південні регіони України переселяли жителів Росії.
Що було після 33-го?
Виставка таких документів проходить у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні».
«Вже достатньо широко розкриті теми самого процесу голоду, багато матеріалів зібрано про жертви Голодомору, хоча ми ніколи не знайдемо остаточної цифри, скільки людей загинуло, але залишилося питання: а що було далі?» — розповідає завідувач науково-дослідного відділу фондів музею Ніна Лапчинська.
«Люди продовжували вмирати, бо безповоротні наслідки голоду для тих, хто вижив, не могли бути подолані якимось документом. Це були просто фізіологічні процеси. І виникло питання: як отримувати від землі те, що було заплановано партією? І тоді було вирішено переселити на вимерлі території нових людей».
Пані Лапчинська пояснює, що і для українських дослідників Голодомору питання «Що було далі?» за останні два роки теж набуло додаткового сенсу.
«Війна на Сході та ставлення до неї місцевого населення актуалізували питання, чому саме у тих регіонах відбуваються такі процеси. І ми почали шукати документи», — каже Ніна Лапчинська.
Документи, представлені на виставці, були надані Галузевим державним архівом СБУ, Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України та Державною архівною службою України. Крім того, матеріали надходили і з місцевих архівів, зокрема, й зі східних регіонів.
«Обласні архіви тих регіонів, котрі зараз є під загрозою поширення агресії, відгукнулися, і виявили у себе ці документи. Тільки з Донбасу ми не отримали документів, бо архіви були захоплені», — каже пані Лапчинська.
Зібрані музеєм Голодомору документи стосуються другої половини 1933-го — 1934 років, тобто першого пост-голодоморного року і часу виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР «Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників» від 25 жовтня 1933 року.
На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. «З них 10 мільйонів пропонувалося віддати безповоротно, як матеріальну допомогу, а ще 5 мільйонів — зробити довгостроковим кредитом», — пояснює Ніна Лапчинська.
Десятки ешелонів з Росії та Білорусі
Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали бути переселені колгоспники з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) — із Білорусі та Росії.
До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області — 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької — 44 ешелони, водночас із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.
Як кажуть дослідники, переселенцям, які прибували у вимерлі від голоду села на Сході та Півдні країни, надавали значні пільги.
З них знімали всі недоїмки зі сплати податків, їх звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м’ясо, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу, ремонт яких до їх переселення мали забезпечити місцеві колгоспи. Тим, у кого не було корови, її надавали безкоштовно, а на кожні дві-три родини — давали коня.
Ці умови були відмінні від тих, в яких опинилися ті, хто вижив після Голодомору в Україні, твердить Ніна Лапчинська:
«Переселенці були поставлені у значно кращі умови, ніж те місцеве населення, що залишилося після Голодомору. Люди два роки страждали від недоїдання, останні 9 місяців просто вмирали від голоду. Але їм не тільки не надавали допомоги, їх зобов’язували відремонтувати хати померлих для приїжджих. Крім того, вони мали виділити із вирощеного врожаю стільки зерна, скільки переселенці залишили у себе в коморах вдома. Навіть, згідно з документами, забезпечити столами і табуретками».
Крім того, документи свідчать, що будинки, у яких вже оселилися переселенці, не могли повернути їхнім власникам, яким вдалося втекти від голоду у 1932 році, і які поверталися додому у 1933-му.
«Спроби розвивати шовінізм»
Все це не могло не викликати напруження та агресії, і тому вже від початку 1934 року у документах з’являються згадки про «перешкоди процесу асиміляції» та «спроби класових ворогів розвивати шовінізм».
Паралельно із цим видаються документи, присвячені облаштуванню побуту переселенців — від потреби у відкритті російських груп у школах, до звезення підручників, літератури та газет російською мовою.
«Є навіть досить одіозні документи про закупівлю патефонів для переселенців за рахунок колгоспів», — розповідає про несподівані знахідки в архівах Ніна Лапчинська.
На думку організаторів виставки, представлені на ній документи можуть бути одним із ключів для осмислення витоків нинішніх подій на Сході України.
«Якщо уважно подивитися на карти, то території переселення збігаються з тим, що вони там назвали Новоросією», — каже пані Лапчинська про висновок дослідників музею.
Дослідник також додає, що згодом до цих регіонів стали переселяти і українців із «соціально-неблагонадійних» прикордонних регіонів України, але вони потрапляли на Схід та Південь вже без тих пільг, що мали переселенці із Росії та Білорусі.
З усієї України
Доктор історичних наук, дослідник історії України 20-30-х років минулого століття Станіслав Кульчицький твердить, що робити однозначні висновки стосовно того, що у 30-ті роки мала місце штучна асиміляція у східних областях України, яка позначається на подіях в Україні зараз, не зовсім правильно.
Історик каже, що створений у 1933 році переселенський комітет перемістив у теперішні Харківську, Донецьку, Луганську області значно більше жителів інших регіонів України, які менше постраждали від Голодомору, аніж із території Росії.
«Усе ж таки цифри про переселенців з Росії і Білорусі не дуже великі. Тисячі господарств у масштабі таких великих регіонів як Донбас і Слобожанщина — не надто вражаючі. Тому я би не казав про зародження сепаратизму в ті роки», — сказав Станіслав Кульчицький у коментарі ВВС Україна.
Він також розповів, що, згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України у 1933-1934 роках, повернулися назад, до Росії.
«Вони побачили, що українські селяни значно більше пригнічуються, ніж селяни в центральній Росії», — додав історик.
2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.
Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.
В документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору, слова «геноцид» немає.
Голодомор визнали геноцидом українців 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан як окрема держава.
Більшість дослідників у Росії наполягають на тому, що голод у 30-ті роки — це трагедія усього радянського селянства, а не лише України. Причиною вони називають жорсткий стиль керівництва Йосипа Сталіна.
