Кісінджер, Трамп, редакційна стаття в Нью Йорк Таймс, Макрон, Папа Франциск, численні європейські політики й медійні персони… Зростає число тих, хто публічно заявляють, що Україна має піти на принизливий мир ціною відмови від окупованих територій, що треба «зберегти лице путіну». А менш публічно наполягають на скороченні збройної, фінансової й дипломатичної підтримки Україні.
Назвати їх усіх «шістками кремля» буде дуже спрощено й часто несправедливо. Не вдасться все списати й на «втому від війни» та ціну, яку колективний Захід сплачує Україні. Проблема, на жаль, в самій Україні та її злощасному керівництві.
Інерція захоплення героїзмом ЗСУ, нашим народом та на першому етапі й персонально Зеленським неухильно спадає. Згадок у пресі з фронтів та місць мучеництва меншає. Зате нагору лізе весь наш негатив. Я вже багато разів писав, що провокаційний стиль текстів, які зачитує Зеленський, жахливі прес-конференції та інтерв’ю, де він говорить від себе, переслідування опозиції, утиски свободи слова, все частіші повідомлення про корупцію, диктаторські замашки тощо вилізуть боком дуже скоро. Добавте істерику на кожне бажання добочинців перевірити, як використовується їхня допомога. А ще той факт, що влада все менше згадує про війну й уже носиться з планами повоєнного дерибану. Міняється й у деяких країнах ставлення до наших біженців. Це все й багато іншого відслідковують на Заході. Усіх усе більше доймає нарцисизм Зеленського. Вони ж бачать, як у цю кампанію в Україні заганяють адмінресурс, а за кордоном гроші сумнівного походження.
Дуже жаль, але, маючи шанс перемогти в цій війні на фронтах, Україна вже починає програвати політично. Біда в тому, що не маючи власного достатнього тилу, ми дуже залежимо від думки сильних світу цього. Найсильніші ще за нас, але ж потік провокативних заяв і дій з Києва не спадає. Не хочу навівати зневіру, але вміла координація дій наших кротів та зачитувача, рашистських лобістів та не найкращих друзів України уже почала підточувати моноліт нашої підтримки.
Тарас Чорновіл
Замість сміливо копати ногою стару мумію Кісінджера, — а Зеленський в нас особливо сміливий б’ючи тих, хто не має влади і не може відповісти (правда з Штанмайєром вийшла промашка), — краще б давно заявив:
— Ні на які територіальні компроміси ми не підемо. Ми ніколи не здамося і ніколи не складемо зброю. Ми будемо битися з ворогом землею і водою і переможемо його.
І тоді не було б ніяких кісенджерів, макронів і нью-йорк таймс.
А в Москві зрозуміли б, що ні Маріуполь, ні Северодонецьк, ні Буча не досягнуть ефекту, лише зроблять нас злішими.
А так в нас свій кіссенджер сидить. Прямо в Києві сидить і постійно розповідає, що готовий віддати захоплені території до 24 лютого. І посилав арахамію принижуватися на переговори, а Ердоган потім палив в ЗМІ цих пройдисвітів готових відмовитися від НАТО і дозволити російську мову в Україні.
Це і є політика, дружок: прогинаєшся? — прогинають.
Джон Сміт
Когда несколько внешне несвязанных между собой персонажей в короткий период времени высказывают тематически схожие тезисы, можно уверенно утверждать о наличии общего дирижёра этого слаженного хора.
За последние несколько дней отличились Макрон, Берлускони, Киссинджер (да-да, тот самый давно забытый 98-летний), Ди Майо (министр иностранных дел Италии), ряд американских республиканцев трамповской ориентации, русские чиновники и совсем никакие персонажи некоторых других стран и народов.
Лейтмотивом стройных голосов являются тезисы о том, что кратчайшим путем к прекращению русской агрессии и зверской оккупации Россией части Украины является… нет, нет, не немедленный вывод русских войск с нашей территории, а оказывается необходимость сохранить лицо путину путем заключения мира на условиях статус кво, то есть фактического сохранения за Россией оккупированных территорий и отказа Украины от вступления в НАТО, а также возможно и в ЕС, причём в случае неповиновения звучит угроза прекратить поставки Украине тяжелого вооружения.
Ди Майо, единственный из них, решился формально изложить эти дикие условия в официальном документе, стыдливо прикрываясь в конце ничего не значащей фразой о том, что это все таки должна решать сама Украина.
В принципе, главное заключается не в том, что они говорят, а в том какой отклик это находит в Украине.
А отклик последовал немедленно. В один голос ермаковские подоляки и министры в течение трех дней опять вернулись к привычной риторике плохого НАТО и глупостей относительно какой-то новой системе гарантированной безопасности.
Народная примета безошибочно гласит — как только в публичном пространстве появились разговоры о «плохом НАТО», значит переговоры с Россией идут полным ходом и даже, я бы сказала, находятся где-то уже на завершающем этапе.
А хор русских агентов в разных странах призван склонить к такому миру ещё колеблющиеся души под угрозой наказания непоставками оружия.
Правда, хор этот как-то слабоват. Видно в мире совсем плохо сейчас с руссофилами, если на свет извлекаются такие мумии как Киссинджер или Берлускони.
Однако, нашими агентами чужого влияния намёк понят и подготовка общественного мнения к «болезненным компромиссам» опять пошла полным ходом.
А чтобы внутри все пошло гладко, снова запустили заезженный трюк — во всем виноват Порошенко — Медведчук сказал!
Слабенько вышло, но времени мало, москва торопит, у них, ох, как несладко сейчас, да и миллиарды, торчащие из карманов Абрамовича, вызывают обильное слюновыделение на Печерских холмах. На восстановлении много ведь не заработаешь под иностранным контролем, да и когда оно ещё будет это восстановление. А это просто здесь и сейчас, и всего то за пару подписей на бумажках.
Пока еще не сочли это для себя безопасным, но воду уже пробуют не первый раз.
И если есть сомнения в чем-то, то это только в адекватности этих людей, ничему не научившихся и ничего не забывших.
И если кто кого и перерос за эти 3 месяца, то это армия, патриоты, волонтёры и активная часть общества на голову переросли этих оставшихся в прошлом авантюристов.
И если есть уверенность в нашей победе, то зиждется она на профессионализме военных, подвигах героев, самоотверженности людей и верности союзников.
Так победим!
