Погана новина для майбутніх ініціатив по Україні на глобальному майданчику ООН, де табір наших прибічників доведеться зміцнювати дедалі більшими зусиллями. Китай натомість обʼєктивно намагатиметься навернути до своїх підходів всіх охочих, одночасно нарощуючи потенціал для майбутніх змагань.
Логіка Пекіна зрозуміла: отримати якнайбільше дивідендів від нинішньої ситуації протистояння найменшими зусиллями. І це не лише про ресурси Росії, в чому схоже солідарні всі. Це також і про ЄС, з яким Китай і далі буде пробувати грати на полі спільних вигод. І про США, які для Китаю не менші стратегічні суперники, ніж для Вашингтону Пекін. Кожна із сторін захищає свої національні інтереси, і, бажано, з мінімальними втратами.
Що у цій ситуації робити Україні, яка обʼєктивно є у самому центрі великого геополітичного протистояння? Де знайти місце для імплементації свого національного інтересу, коли навколо великі гравці думають більше про свої інтереси, аніж українські?
Досі не підтвердились гучно анонсовані чутки про контакт по лінії Зеленський-Сі. Хоча, після певним чином незбалансованих та хірургічно невивірених пасажів українсько-японської декларації про спільне глобальне партнерство в частині Тайваню, Південнокитайського моря та японської Стратегії національної безпеки є підстави для скептичного ставлення до перспектив організації розмови ближчим часом.
Варто зрозуміти, що бути в центрі не означає мати визначальний вплив і керувати процесами. Таке розуміння могло ще працювати у двосторонньому вимірі. Коли зʼявився третій вимір — не працює. А відповідно, слід думати над новими креативними підходами.
Дозволимо собі стверджувати, що, замахнувшись на пакетну домовленість та мир в Україні одразу, Китай починає розуміти, що ситуація насправді набагато складніша. І що спільного знаменника, на якому вдалося проштовхнути саудівсько-іранське урегулювання, у питанні України немає. Що на самому лише запрошенні до миру і столу переговорів завершення війни не станеться. А отже і очікуваних політичних дивідендів Пекін не здобуде, якщо не продемонструє бодай якогось поступу.
Саме цей елемент і є важливим — дати китайському інтересу зануритися в матеріал та спробувати діяти за “філософією малих кроків”, а не великих стрибків. Висловивши свою політичну позицію по Україні, Пекін розраховував на успіх, і він цілком можливий на окремих треках. Як-от посередництво Китаю у питаннях звільнення полонених та повернення викрадених українських дітей. Чи, навіть, залучення Китаю до гарантування безпеки на Запорізькій АЕС через усунення російської присутності на атомній станції. Є й інші ніші, які можуть виявитися перспективними, а крім цього, що важливо, співпадають з пунктами «Формули справедливого миру» України.
Днями глава МЗС України оголосив про подання кандидатури на посла України в КНР. Крок правильний, однак занадто запізнілий. Знадобиться не один місяць перед тим, як пройдуть всі узгоджувальні процедури і наше посольство в Пекіні отримає керівника. Якщо розрахунок Києва на це рішення як панацею, то змушені розчарувати.
Видається нагальним до акредитації та початку роботи Посла вирішення питання про визначення уповноваженого спеціального посланника Президента України для невідкладного відрядження до Пекіну з особистим посланням Зеленського і передачі його китайському керівництву.
У контексті очікуваних контактів китайського керівництва з лідерами європейських країн варто організувати особисті розмови Президента України з Президентом Франції Макроном та Прем’єр-міністром Іспанії Санчесом для координації позицій та підходів щодо китайської миротворчості. Цю тему також варто включати у діалоги з лідерами ЄС.
Та навіть такі, на перший погляд, ініціативи як публікація програмних статей Президента Зеленського у китайських ЗМІ, або відновлення роботи корпункту українських медіа у Китаї, як колись існувало представництво Укрінформ у Пекіні.
Проте, не маємо займати пасивну позицію і чекати на дзвінок з Пекіна. Треба діяти та в координації з нашими західними партнерами виробляти стратегічні підходи до діалогу та залучення Пекіну, а не ігнорувати та вступати у жорстку конфронтацію. Бо антиукраїнський альянс Сі та Путіна — це точно не в інтересах України.
І наостанок, подальша динаміка процесів та позиція всіх сторін буде залежати виключно від результатів майбутнього українського контрнаступу. Сторони зробили свої ставки. Світ завмер в очікуванні. Світ любить сильних.
