Леонід Ілліч Брежнєв страшенно любив нагороди.
Чотириразовий Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, кавалер ордену Перемоги, 8-ми орденів Леніна – загалом його колекція нараховувала 114 вітчизняних і зарубіжних відзнак.
Кожне нагородження перетворювалося на справжній ритуал вшанування видатного діяча комуністичної партії і радянського уряду, невтомного борця за мир і соціалізм в усьому світі.
«С ЧУВСТВОМ ГЛУБОКОГО УДОВЛЕТВОРЕНИЯ» весь радянський народ спостерігав, як дорогий Леонід Ілліч ставав почесним курсантом 1-ї танкової роти бронетанкової школи Забайкальського військового округу; щасливим володарем нагородної зброї – пістолета «Маузер» С-96; лауреатом Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами».
І прочая, прочая, прочая…
От тільки з нагородженням орденом Жовтневої Революції стався конфуз.
Взагалі-то цей орден було засновано ще в далекому 1967 році на честь 50-річчя жовтневого перевороту, і до 1979 року ним встигли нагородити міста Ленінград і Москву, Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку і Українську Радянську Соціалістичну Республіку, видатних воєначальників, передових доярок і оленярів, пахтакорів і буряководів.
Навіть крейсер «Аврору» нагородили.
А от Брежнєва – ні.
Терпець Леоніда Ілліча урвався у лютому 1979 року, коли орденом Жовтневої Революції нагородили голову Ради Міністрів СРСР Олексія Косигіна.
Вручаючи орден прем’єру, після ритуального трикратного поцілунку, Брежнєв, зітхнувши, між іншим зауважив:
« КРАСИВЫЙ ОРДЕН! А У МЕНЯ ТАКОГО НЕТ…»
Кажуть, що після цього у керівника відділу нагород Президії Верховної Ради СРСР стався інфаркт, і його довелося терміново госпіталізувати.
Хай там як, але помилку швидко виправили: уже 14 березня 1979 року дорогого Леоніда Ілліча таки нагородили цим красивим орденом, а за рік нагородили вдруге.
Щоб провину загладити.
O tempora, o mores! (О часи, о звичаї!) – скрушно хитаючи головами казали стародавні римляни.
Отож бо то й є!
Вже наприкінці свого насиченого життя Леонід Ілліч вирішив спробувати себе ще й на літературній ниві.
У 1978 році побачили світ його мемуари, що складалися з трьох книг: «Мала земля», «Відродження» та «Цілина».
Правда злі язики стверджували, що Леонід Ілліч навряд чи сам написав свої спогади, оскільки в той час він не те що писати, а й навіть нормально прочитати текст, написаний референтами, вже не міг.
А й справді: от що могла згадати людина, яка досить часто не тільки втрачала орієнтування в просторі і часі, але й не пам’ятала, як її звуть?
Так що сумніви в авторстві спогадів генсека мали вагомі підстави.
Ті ж самі злі язики стверджували, що насправді мемуари Брежнєва – це спільна творчість цілого колективу літературних афро-американців, які за відсутності первинного матеріалу, створили шедевр мемуарної літератури на основі лише особової справи генсека, що зберігалася в ЦК КПРС.
Чи справді так було. Чи може хто збрехав.
Хто ворогів не мав?
Але цього разу відповідальні товариші не схибили, і відпрацювали по повній.
Після того, як в 1978 році трилогія побачила світ на шпальтах журналу «Новий мір»: в № 2 – «Мала земля», у № 5 – «Відродження», а в № 11 – «Цілина», то одразу ці перлини брежнєвської думки надрукували загальним накладом 15 мільйонів примірників кожної.
В авральному порядку їх було перекладено, і розіслано в національні бібліотеки 120 країн світу.
На 2-й програмі Всесоюзного радіо було організовано літературне читання книг трилогії, яке здійснював улюблений артист Леоніда Ілліча – В’ячеслав Тихонов.
Для тих, хто з поважних причин не зміг в прямому ефірі почути голос легендарного Штірліца, окремо було видано комплект грамплатівок «Мала Земля» (аудіокнига).
Вивчення трилогії було включено до шкільної програми з літератури.
Ну, і вишенька на торті: 31 березня 1980 року за цю трилогію Леонід Ілліч Брежнєв був удостоєний Ленінської премії з літератури.
Нагорода так надихнула літератора-початківця, що в останні два з половиною роки свого життя, генсек встиг назгадувати ще на п’ять книг своїх мемуарів.
Все в тому ж «Новом мірє» у № 11 за 1982 рік було опубліковано книги «Життя по заводському гудку» і «Почуття Батьківщини», а в № 1 за 1983 рік – книги «Молдавська весна», «Космічний Жовтень» і «Слово про комуністів».
Мастодонтам радянської літератури (і не тільки їм) стало зрозуміло, що в найближчі роки чергу на отримання Ленінської премії в галузі літератури можна не займати, а комітет з присудження цієї премії можна розпускати в зв’язку з непотрібністю.
Аж раптом 10 листопада 1982 року Леонід Ілліч Брежнєв помер, потік його свідомості припинився, і таким чином радянські люди були позбавлені можливості належним чином оцінити всі грані літературного таланту генсека.
По інерції у 1983 році було видано вже не ТРИЛОГІЮ, а ОКТОЛОГІЮ – збірку «Спогади», до якої увійшли всі ВІСІМ КНИГ Брежнєва, позначені як глави.
Ну, а випускникам середніх шкіл того ж 1983 року довелось готуватися до іспитів з літератури, де серед програмних творів все ще значилась безсмертна трилогія Леоніда Ілліча.
Пам’ятаю, як на іспиті з української літератури білет із книгами «Мала земля», «Відродження» і «Цілина» витягнув мій майбутній кум.
Тоді його золоту медаль врятувало лише відмінне почуття гумору нашої вчительки Федун Лідії Григорівни (Царство їй небесне!) і відсутність на іспиті інспектора ОблВНО.
Витягнувши щасливий білет, кум, під час підготовки до відповіді, накрутив чорні брови, і надавши обличчю «брежнєвського» вигляду, вголос промовив:
СОСИСЬКИ СРАНЫ ИДУТ НА ГАВНО…
Що в перекладі з брежнєвської на нормальну мову означало:
СОЦИАЛИСТИЧЕСКИЕ СТРАНЫ ИДУТ НОГА В НОГУ…
На здивований погляд вчительки, кум зауважив, що таким чином налаштовується на потрібну хвилю.
А на запитання чи не на актора він збирається вчитися після школи, кум зітхнув, і, скромно опустивши очі, сказав, що ні.
Бо не відчуває в собі достатньо таланту.
Тому планує зайнятися наукою.
«Шкода» – сказала Лідія Григорівна, і тут же відправила актора-аматора за двері, поставивши «відмінно» у відомості.
Від гріха подалі.
Так для української науки було врятовано доктора філософських наук, професора, викладача філософії одного з столичних вузів.
Що не кажіть, а часи були незабутні.
Проста поява на телеекрані дорогого Леоніда Ілліча, увішаного з голови до п’ят орденами, викликала приступи сміху у пересічних громадян, які змагалися в тому, хто краще його спародіює.
ЭТО ЧТО ЗА БАРМАЛЕЙ
К НАМ ЗАЛЕЗ НА МАВЗОЛЕЙ?
БРОВИ ЧЁРНЫЕ, ГУСТЫЕ
РЕЧИ ДЛИННЫЕ, ПУСТЫЕ.
ОН ЧЕТЫРЕЖДЫ ГЕРОЙ
И ПИСАТЕЛЬ МОЛОДОЙ!
Можливо, ми б і сьогодні згадували цей час, як веселий.
Якби не війна.
В Афганістані.
Ось такі думки роїлися в моїй голові, коли 21 травня 2019 року я сидів в урядовій ложі Верховної Ради України, і слухав інавгураційну промову Володимира Зеленського.
Кого нагадував мені за трибуною преЗЕдент?
Кіногероя фільму «Слуга народу» Василя Голобородька?
Можливо.
Адже все, що він тоді сказав було, по суті, відтворенням сюжету зоряного фільму.
Хіба що не було автоматів у його руках.
Навіть іграшкових.
Вочевидь, сценаристи вирішили, що то вже було б занадто.
Але меседжі, репліки, звинувачення – весь цей набір фраз головного героя з кінофільму, було озвучено повністю.
І навіть «розстріл» депутатів не забули включити до сценарію:
Я РОЗПУСКАЮ ВЕРХОВНУ РАДУ УКРАЇНИ 8-ГО СКЛИКАННЯ!
Які емоції у мене викликало це дійство?
Лише гірку іронію, бо в той момент я вже точно знав, що на трибуні – не Володимир Зеленський.
І навіть не Василь Голобородько.
На трибуні власною персоною стояв – сам ЛЕОНІД ІЛЛІЧ БРЕЖНЄВ!
Він стояв і старанно читав написаний сценаристами 95-го кварталу текст:
ДОРОГИЙ НАРОДЕ!
ПРОТЯГОМ СВОГО ЖИТТЯ Я НАМАГАВСЯ РОБИТИ ВСЕ, ЩОБ УКРАЇНЦІ УСМІХАЛИСЯ.
ЦЕ БУЛА МОЯ МІСІЯ.
ТЕПЕР Я РОБИТИМУ ВСЕ, ЩОБ УКРАЇНЦІ ПРИНАЙМНІ БІЛЬШЕ НЕ ПЛАКАЛИ.
І хоча бурхливих оплесків, що переходять в овацію, промова нового глави держави в залі не викликала, однак перший млинець все ж глевким не став.
Бо, як зазначив голова Верховної Ради України Андрій Парубій:
БУЛО ВЕСЕЛО!
Тут потрібно зробити паузу.
Бо я вже бачу, як гнівно починають клацати по клавіатурі пальці лицарів без страху і догани із ордену Подоляка.
ЩО???
ПОРІВНЯТИ НАЙВЕЛИЧНІШОГО ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА СУЧАСНОСТІ З БРЕЖНЄВИМ???
ТА ЯК ТИ ПОСМІВ???
НА СВЯТЕ!!!
Спокійно, панове, зелефани.
Дихайте глибше.
І не нервуйтеся.
Бо нервові клітини не відновлюються.
Зараз поясню.
Повільно.
Якщо ви неупереджено подивитесь на Володимира Олександровича і Леоніда Ілліча, то побачите, що між ними набагато більше спільного, ніж вам здається на перший погляд.
Обоє десь навчалися.
Не важливо де.
Бо жоден із наших героїв все одно не працював за спеціальністю, зазначеною в дипломі про вищу освіту.
Ні дня.
Але до вершин влади піднімалися однією професійною стежкою.
Непростою, але просування по ній мало і свої плюси для наших земляків.
Принаймні, звільняло їх від необхідності МІШКИ ТЯГАТИ.
Бо вони – МАЙСТРИ РОЗМОВНОГО ЖАНРУ.
Брежнєв – на трибуні, як партійний працівник.
Зеленський – на сцені, як актор Клубу веселих і винахідливих.
Досягнувши вершин влади обоє проводили специфічну кадрову політику, спираючись виключно на земляків, та знайомих по спільній попередній роботі:
Леонід Ілліч – на партійні кадри з Дніпропетровська і Молдови.
Володимир Олександрович – на акторів студії «95-й квартал» з Кривого Рогу та інших осіб, знайомих йому по виступах у клубі веселих і винахідливих.
До речі, з приводу кадрової політики Брежнєва в ті далекі радянські часи дотепники жартували, що вітчизняна історія поділяється на три епохи: допетровську, петровську і дніпропетровську.
Не виключено, що саме через такі жарти у 1972 році Леонід Ілліч і заборонив на Центральному телебаченні випуск програм Клубу веселих і винахідливих.
Далекоглядний був.
«ТА ХІБА МОЖНА ПОРІВНЯТИ ПУБЛІЧНІ ВИСТУПИ БРЕЖНЄВА І ЗЕЛЕНСЬКОГО?» – знову чую обурені голоси зелефанів.
Можна, панове.
Ще й як можна!
І Брежнєв, і Зеленський тексти своїх промов не писали.
Від слова зовсім.
Вони лише озвучували текст, написаний їхніми спічрайтерами.
«АЛЕ Ж ХІБА МОЖНА ПОРІВНЯТИ ВИКОНАННЯ?»
А чому не можна?
І Брежнєву, і Зеленському зал неодмінно аплодував.
І не факт, що Зеленському аплодував більше.
Бо аплодисменти Брежнєву були запрограмовані заздалегідь.
В тексті його промов в потрібних місцях так і було написано: «Оплески», або «Бурхливі, тривалі оплески».
І народ у залі старався.
По повній.
А ось Володимиру Олександровичу могли і не аплодувати.
Якщо жарт був невдалий.
На кшталт того, який він у Юрмалі про Україну озвучив.
А щодо дикції, то відкрию вам, зелефани, таємницю: не завжди у Брежнєва були проблеми з вимовою.
Вони з’явилися лише наприкінці життя генсека, коли дорогий Леонід Ілліч став не тільки НЕЗАМІННИМ, а й НЕЗМІННИМ.
Думаєте, вашому герою таке не загрожує?
Ну да, він же лише на один термін президентом України обирався.
І років йому менше, ніж Леоніду Іллічу.
Поки що.
Але НЕЗАМІННИМ Володимир Олександрович себе уже відчуває.
А звідти до НЕЗМІННОСТІ – один крок.
Головне, щоб Міша Федоров не підкачав, і таки запровадив електронне голосування через «Дію».
Для цього його навіть по службі підвищили.
Він тепер:
ВІЦЕПРЕМ’ЄР-МІНІСТР З ІННОВАЦІЙ, РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ ТА ТЕХНОЛОГІЙ – МІНІСТР ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ.
Злі язики стверджують, що преЗЕдент покладає великі надії на новоспеченого трансформатора і, вочевидь, сподівається, що з електронною системою голосування буде не так, як з флотом морських дронів, на який збирали гроші через United24.
Історія призабута, але показова.
Свого часу Міша Федоров повідомив, що уряд України хоче створити флот зі 100 вітчизняних морських дронів.
Ці дрони повинні були унеможливити запуск ракет з кораблів рашистів.
Так як один безпілотник коштував близько 10 млн грн, то виробникам необхідно було переказати 1 млрд грн.
Гроші небайдужі громадяни зібрали, але з флотом вітчизняних морських дронів сталося те ж саме, що з обіцянкою Шмигаля додатково створити 500 тисяч нових робочих місць.
Або як з пріснопам’ятним супутником Притули.
Тобто, по документах в Міністерстві оборони він числиться, а по факту його роботи ніхто не бачить.
Окрім спеціалістів того ж Міністерства оборони.
Тих самих, що закупляють яйця по 170 грн за кілограм.
А рашисти як пускали по Україні крилаті ракети з кораблів, так і пускають.
Дотепер.
Але справжню не те що подібність, а ТОТОЖНІСТЬ Леоніда Ілліча і Володимира Олександровича виявила історія з присудженням Шевченківської премії у 2023 році.
В той день, 9 березня, коли традиційно з 1962 року оголошують переможців – не було опубліковано указ президента про оголошення лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка.
На сайті Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (далі – Комітет) теж була повна тиша.
Натомість увечері того дня на сайті президента з’явилася новина, що у 209-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка президент Володимир Зеленський зустрівся з діячами культури та мистецтва.
У заході, що проходив у форматі офлайн та онлайн, взяли участь відомі артисти, актори театру та кіно, художники, журналісти, продюсери, керівники культурних інституцій та профільних державних установ.
Повідомлялося, що під час зустрічі йшлося й про присудження Шевченківської премії 2023 року.
Зокрема, йшлося в повідомленні пресслужби президента, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Макаров акцентував, що за час агресії Росії проти України, особливо з початку повномасштабного вторгнення, з’явилася велика кількість літературних творів та іншого культурного продукту про війну, тож
КОМІТЕТ ЗАПРОПОНУВАВ ПЕРЕДБАЧИТИ НОМІНАЦІЇ САМЕ ДЛЯ ТВОРІВ, СТВОРЕНИХ ПІД ЧАС ВІЙНИ Й НА ВОЄННУ ТЕМУ.
І таку пропозицію цілковито підтримав Володимир Зеленський:
«Я ПОВНІСТЮ ПІДТРИМУЮ.
ВАЖЛИВО НЕ ВТРАТИТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЗРОБИЛИ В ЧАС ВІЙНИ.
ВАЖЛИВО ПОКАЗАТИ ЦИМ ЛЮДЯМ, ЩО ВСІ БАЧАТЬ І ВІДЗНАЧАЮТЬ ТВОРИ, СТВОРЕНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ, А ТАКОЖ ЇХНІХ АВТОРІВ».
Пізніше в Telegram міністр малоросійської культури Олександр Ткаченко, який теж брав участь в цій зустрічі, розповів про подію, додавши, що важливий її результат –
«ПОГОДЖЕННЯ ДОДАТКОВИХ НОМІНАЦІЙ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ ДЛЯ ТВОРІВ, СТВОРЕНИХ ПІД ЧАС ВІЙНИ».
Вранці 10 березня на сайті Комітету було опубліковано інформацію Юрія Макарова про те, що: цьогоріч Комітет з Національної премії постав перед очевидною для всіх проблемою: за офіційним Положенням, в змаганні мають право брати участь твори, оприлюднені не пізніше, ніж за півроку до подання.
Таким чином, у конкурсі представлені роботи, створені до початку повномасштабної війни.
Виходить, головна премія країни не повною мірою виконує своє основне призначення: фіксувати тенденції розвитку національної культури, служити орієнтиром мистецькій спільноті щодо актуальних напрямків креативного пошуку.
За словами Макарова, він звернувся до президента з проханням доповнити існуючі номінації додатковим конкурсом «За внесок у перемогу» і президент погодився.
Найближчим часом Комітет разом із Міністерством культури та офісом президента розробить зміни до положення про премію та оголосить прийом заявок на участь у додатковому конкурсі.
Переможці додаткового конкурсу разом із цьогорічними переможцями третього туру, будуть оголошені всі разом 22 травня, в день перепоховання Кобзаря.
Даруйте за довге цитування, але я був повинен викласти офіційну точку зору.
Давайте розглянемо її ще раз.
Повільно.
Отже, 15 лютого 2023 року Комітет, відповідно до Положення про Національну премію імені Тараса Шевченка прийняв рішення щодо визначення переможців у 5-ти із 7-ми номінацій.
За практикою, яка почала складатися при зелених, Комітет не оприлюднив своє рішення на сайті.
ЧОМУ?
Та тому що з 2022 року Комітет погоджує списки лауреатів з… офісом президента!
Про це написав народний депутат України Микола Княжицький, заяву якого одразу почав спростовувати голова Комітету Юрій Макаров.
Але дивна річ: чим більше цю інформацію спростовував Макаров, тим більш правдоподібною виглядала версія Княжицького.
А й справді: ЧОМУ З 2022 РОКУ КОМІТЕТ НЕ ПУБЛІКУЄ СПИСКИ ЛАУРЕАТІВ У СЕБЕ НА САЙТІ?
Забігаючи вперед, скажу, що після суспільної критики Комітет таки оприлюднив своє рішення про переможців в номінаціях цьогорічної премії Шевченка.
Далі – більше.
ЧОМУ ВПЕРШЕ З 1962 РОКУ УКАЗ ПРО НАГОРОДЖЕННЯ ЛАУРЕАТІВ ПРЕМІЇ ШЕВЧЕНКА ПРЕЗИДЕНТ НЕ ПІДПИСАВ 9 БЕРЕЗНЯ, ТОБТО, В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КОБЗАРЯ?
За офіційною версією тому, що було прийнято рішення ввести додаткову номінацію «За внесок у перемогу», провести додатковий конкурс і оприлюднити всіх номінантів… у день перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі, тобто – 22 травня 2023 року!
Так, зміни кількості номінацій премії Шевченка відбувались і раніше.
І якщо у далекому 1962 році номінацій було лише дві, то у 2023 році їх було вже сім.
Але кожного разу такі зміни відбувались ДО ПОЧАТКУ РОБОТИ КОМІТЕТУ.
В 2023 році додаткову номінацію було вирішено ввести ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ РОБОТИ КОМІТЕТУ.
Що сталося?
Який такий форс-мажор?
І останнє: офіційно Юрій Макаров заявив, що ініціатива збільшення кількості номінацій премії імені Шевченка була ЙОГО ОСОБИСТОЮ ІНІЦІАТИВОЮ.
То як тоді зрозуміти повідомлення пресслужби президента, що на зустрічі з главою держави Юрій Макаров вносив пропозицію про запровадження додаткової номінації ВІД ІМЕНІ КОМІТЕТУ?
Але ж у заяві членів Комітету про відставку зазначено, що ЇМ ПРО ТАКУ ІНІЦІАТИВУ НІЧОГО НЕ БУЛО ВІДОМО, І ТАКУ ПРОПОЗИЦІЮ НА КОМІТЕТІ ВОНИ ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ОБГОВОРЮВАЛИ.
Якщо це так, то чому пан Макаров не порадився з членами Комітету ПЕРЕД ТИМ, ЯК ПІШОВ НА ЗУСТРІЧ З ПРЕЗИДЕНТОМ?
ХТО ЗАВАЖАВ?
Дива.
Але так завжди буває, коли ВЛАДА БРЕШЕ.
Зробимо висновок.
Офіційна версія не витримує критики.
Тому єдине, що мені залишається, так це викласти свою версію, щоб нарешті відомі нам факти мали логічне пояснення.
Почнемо по порядку.
Комітет затвердив і оприлюднив подання на здобуття Шевченківської премії в листопаді 2022 року.
Це означає, що на його розгляд могли бути подані твори, написані і оприлюднені до ТРАВНЯ 2022 року.
Дійсно, про війну тоді мало хто написав і головне – надрукував.
Але «мало» не означає НІХТО.
Члени Комітету якось не помітили, що з початку війни одна за одною світ побачили книги Володимира Зеленського: в березні – «Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення президента Володимира Зеленського», у квітні – «Другий місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення президента Володимира Зеленського», у травні – «Третій місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення президента Володимира Зеленського».
ТОБТО, ЗА ШІСТЬ МІСЯЦІВ ДО ВИСУНЕННЯ НА ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ СВІТ ПОБАЧИЛА ТРИЛОГІЯ ВОЛОДИМИРА ЗЕЛЕНСЬКОГО.
І в офісі президента сподівались, що такий творчий доробок не пройде повз увагу членів Комітету, які уже три роки працювали у незмінному складі.
Напевно цим пояснюється і пропозиція офісу членам комітету продовжити свою роботу ще на один рік.
Особливі надії Банкова покладала на абсолютно толерантного і неконфліктного Юрія Макарова.
З цього приводу, Юрію Володимировичу гарантували «НЕВТРУЧАННЯ В РОБОТУ КОМІТЕТУ».
Ось як це описує сам пан Макаров, відповідаючи на закид Миколи Княжицького щодо узгодження списку номінантів з офісом президента:
«Пане Миколо, Ви краще за будь-кого іншого знаєте, як на мене можна тиснути або впливати…
Можна погоджуватися, можна сперечатися, залишаючись у раціональному полі.
Більшість звинувачень, які я чув за останні дні, навпаки, перебуває в рамках параної.
Так от.
Жодного разу, підкреслюю, жодного разу ані я, ані будь-хто з членів Комітету за весь час поточної (для мене минулої) каденції не отримали жодного натяку згори щодо бажаності або небажаності того чи іншого кандидата, не кажучи про прямі вказівки.
Навпаки, був випадок, коли одна впливова представниця Офісу (не називаю імені, бо не маю на те повноважень) прямим текстом мені сказала: «Якщо ви отримаєте сигнал від будь-кого, що номінант NN є небажаним… просто не зважайте, дійте так, як вам підказує сумління».
Я В ТУ МИТЬ БУВ РОЗЧУЛЕНИЙ І ДОСІ РОЗЧУЛЕНИЙ.
Кажуть про окремих цьогорічних лауреатів, які нібито не влаштовують Офіс, і заради них, виявляється, була влаштована спецоперація.
Просто нагадую, що офіційно зареєстровані кандидати були оприлюднені в листопаді минулого року, список переможців другого туру й відповідно номінантів – 19 січня ц.р.
Досвідчені інтригани за цей час могли би реалізувати будь-яку тиху диверсію, аби не доводити до нинішнього конфлікту.
Я не вважаю пильність, ба навіть підозрілість однозначно шкідливими, враховуючи наш попередній досвід.
Закликаю лише до адекватності.
І НІ, Я НЕ Є ЧЛЕНОМ ФАН-КЛУБУ ЗЕЛЕНСЬКОГО».
Ну, ви зрозуміли.
«Жодного разу, підкреслюю, жодного разу ані я, ані будь-хто з членів Комітету за весь час поточної (для мене минулої) каденції не отримали жодного натяку згори щодо бажаності або небажаності того чи іншого кандидата, не кажучи про прямі вказівки».
Просто «ОДНА ВПЛИВОВА ПРЕДСТАВНИЦЯ ОФІСУ» (не називаю імені, бо не маю на те повноважень) прямим текстом мені сказала: «Якщо ви отримаєте сигнал від будь-кого, що номінант NN є небажаним… просто не зважайте, дійте так, як вам підказує сумління».
Ось так!
Ніхто не впливав ні на членів Комітету, ні на його голову.
ПРОСТО ГОЛОВА КОМІТЕТУ СПІЛКУВАВСЯ З ОДНІЄЮ ВПЛИВОВОЮ (НА ЙОГО ДУМКУ) ПРЕДСТАВНИЦЕЮ ОФІСУ ПРЕЗИДЕНТА.
І це спілкування справило на нього таке незабутнє враження, що пан Макаров…
БУВ РОЗЧУЛЕНИЙ!
Ба, більше – ВІН І ДОСІ РОЗЧУЛЕНИЙ.
Відверто кажучи, я теж.
Розчулений.
Дійсно, іноді краще жувати.
Але давайте повіримо пану Макарову.
Повіримо і візьмемо за базову версію, що офіс президента не натякав ні Комітету, ні його голові на бажаних чи небажаних кандидатів.
Тоді виходить, що Банкова була твердо переконана в тому, що Комітет сам, без додаткових натяків, номінує трилогію найвеличнішого політичного діяча сучасності на Шевченківську премію, як колись Комітет з присудження Ленінської премії номінував трилогію Леоніда Ілліча Брежнєва.
І що в результаті?
Мало того, що трилогію Володимира Зеленського не номінували, так ще й номінували ВІТАЛІЯ ПОРТНИКОВА!
Так-так, того самого Портникова, який свого часу писав:
«Зеленський не народився політиком.
Певних речей він не розуміє і ніколи не зрозуміє навіть, якщо 150 радників йому щось пояснять.
У нього немає політичної інтуїції, у нього немає розуміння, як влаштований сучасний світ, у нього немає здатності уявити наслідки своїх дій.
Він – людина, яка реактивно й тактично реагує на виклики.
Я йому по-людськи співчуваю, що він – людина абсолютно далека від державного управління, взяла на себе відповідальність за життя багатомільйонної країни, яка ніколи не буде йому вдячна.
Що він фактично спаплюжив собі ім’я і життя цим недолугим рішенням 2019-го року.
Недолугим для себе, недолугим для України, недолугим для будь-якої мислячої людини».
І коли 15 лютого 2023 року Комітет прийняв рішення щодо лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка за 2022 рік, то сказати, що на Банковій вибухнула бомба – це значить нічого не сказати.
ЯК ТАКЕ МОГЛО СТАТИСЯ???
ТА ЩО ВОНИ СОБІ ДОЗВОЛЯЮТЬ???
МИ Ж ДАЛИ ЇМ ПОВНУ СВОБОДУ!
А ВОНИ…
НЕВДЯЧНІ!
І, звичайно, найбільше дісталося пану Макарову, як голові Комітету, який провалив місію.
Чим йому дорікали, здогадатися не важко.
Достатньо ще раз прочитати назву нової номінації, яку додатково придумали на Банковій:
«ЗА ВНЕСОК У ПЕРЕМОГУ».
А хто у нас, на думку Банкової, зробив найбільший внесок у перемогу?
ХТО У НАС НЕ ВТІК?
Здогадайтеся з трьох раз.
Ну і щоб двічі не вставати, нагадаю слова Володимира Зеленського:
ВАЖЛИВО НЕ ВТРАТИТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЗРОБИЛИ В ЧАС ВІЙНИ.
ВАЖЛИВО ПОКАЗАТИ ЦИМ ЛЮДЯМ, ЩО ВСІ БАЧАТЬ І ВІДЗНАЧАЮТЬ ТВОРИ, СТВОРЕНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ, А ТАКОЖ ЇХНІХ АВТОРІВ».
Нічого не нагадує?
Порівняйте:
«КРАСИВЫЙ ОРДЕН! А У МЕНЯ ТАКОГО НЕТ…» – колись дорікнув Леонід Ілліч товаришам, які про нього забули.
Залишилось з’ясувати лише одне питання.
Пан Макаров слушно зазначив, що зареєстровані кандидати були оприлюднені в листопаді минулого року, список переможців другого туру й відповідно номінантів – 19 січня ц.р.
І якби, за висловом Юрія Володимировича, «досвідчені інтригани», а під цим визначенням, як я розумію, він має на увазі не тільки «ОДНУ ВПЛИВОВУ ПРЕДСТАВНИЦЮ ОФІСУ», а й її колег, «за цей час ДІЙСНО могли би реалізувати будь-яку тиху диверсію, аби не доводити до нинішнього конфлікту».
А й справді могли.
То чому ж не зробили?
Не потрібно шукати складну відповідь на це просте запитання.
Скористаємось принципом бритви Оккама і процитуємо АРЄСТОВІЧА:
ТА ТОМУ ЩО – ПРО@БАЛІ!
Так само, як про@балі конкурс на керівника САП.
Тоді теж небажаний кандидат переміг.
Але рано раділи недоброзичливці.
Банкова теж тоді «НЕ ВТРУЧАЛАСЯ», і конкурсна комісія цілий рік водила козу – не могла зібратися, щоб оголосити переможця.
За власною, так би мовити, ініціативою.
Лише ВТРУЧАННЯ західних партнерів поклало край цьому ганебному дійству, і великим комбінаторам довелось поступитися.
Зараз ситуація повторюється.
В її основі – глибока образа преЗЕдента, яку йому завдало рішення Комітету.
А образ Володимир Олександрович не пробачає.
Йому ж уже навіть не 43, а 45!
І він не лох, якщо хто забув.
Так і з’явилось безпрецедентне рішення не підписувати указ про присудження Шевченківської премії 9 березня 2023 року.
Кажете, що це день народження Шевченка?
Ну і що з того?
ШЕВЧЕНКО ЗАЧЕКАЄ!
Ось така х@йня, малята.
Що далі?
Поживемо – побачимо.
Але я хочу запропонувати зелефанам вихід із цієї неприємної ситуації.
Ясно, що в цьому році Шевченківська премія найвеличнішому політичному діячу сучасності вже не світить.
Принаймні, якщо на Банковій ще не зовсім втратили адекватність.
Проте є альтернатива.
Останнім часом преЗЕдента почали порівнювати з…
ВІНСТОНОМ ЧЕРЧІЛЕМ!
Як на мене, то це великий аванс.
Але!
Черчіль, нагадаю, був лауреатом Нобелівським премії в галузі літератури за 1953 рік.
Британський прем’єр отримав Нобелівську премію в галузі літератури «за його майстерність історичного і біографічного опису, а також за його блискуче ораторське мистецтво на захист величних людських цінностей».
Ну і чим Володимир Олександрович гірший?
Готовий кандидат.
Але не в галузі літератури.
Бо свої літературні твори Черчіль писав сам.
А Зеленський – ні.
Тут він більше на Леоніда Ілліча схожий, ніж на британського прем’єра.
Тому, напевне, з Нобелівською премією в галузі літератури поспішати не варто.
Забалотують бюрократи.
Але не біда.
Там є ще одна номінація: Нобелівська премія миру!
Яку не потрібно вводити додатково.
А це – шанс!
То може поки там Андрій Борисович розбиратиметься з Шевченківським комітетом в Україні, є сенс податися на Нобелівську премію миру?
Врешті-решт, Леонід Ілліч теж з Міжнародної Ленінської премії миру починав.
І лише потім доріс до Ленінської премії з літератури.
А ЩО Б ВИ ПОРАДИЛИ ПРЕЗЕДЕНТУ?
Андрій Рева
У центрі Львова на ринку «Вернісаж» продають погруддя президента України Володимира Зеленського. Вартість одного становить 1000 гривень, tvoemisto.tv
