Знаєте, бульбашка – то небезпечно.
У 2019 я навіть уявити не могла, що станеться отаке, бо у моїй бульбашці навіть близько ніхто не обирав оце тоді.
І коли це все сталося – абсолютно демократично – то був просто стрес, шок, довбаний сором, нерозуміння і розпач. Я не вірила до останнього, що це може статися, тому що в моїй бульбашці це було недопустимо.
І зараз щось схоже відбувається. У мене є бульбашка, в якій люди, що захищають країну або допомагають тим, хто захищає. У своїй бульбашці я чую слова про гідність, честь, служіння. Про патріотизм – без фальшивого калиново-солов’їного пафосу до оскоми на зубах. Про життєву місію і про «роби те, що можеш, тим, що маєш, там, де ти є».
Бо у мене моя бульбашка. Я хочу залишатися в ній. Я не хочу знати нічого про існування іншої України.
Але в мене досвід, і я знаю, що коли вийду за межі моєї бульбашки, я жахнуся.
Я вже жахаюся. Мені страшно. Бо, знаєте, нас уб’ють зрештою не кацапи.
Нас уб’ють наші співвітчизники, які мешкають у сусідніх будинках. Думаю, у них прапорці жовто-сині на автомобільних торпедах. Думаю, вони звертатимуться до нас українською, коли вбиватимуть.
Дуже страшно там, за межами бульбашки.
З одного боку, розумієш, що ілюзії – це зло. Не можна жити в ілюзіях. Треба виходити за межі бульбашки.
Але з іншого…
Серйозно, життя таке коротке! А життя в Україні тим паче.
Не хочу виходити. Я тут буду. Мені добре.
Хворію цієї зими якось особливо нудно і невиносимо. Най воно все вже нарешті піде: хвороба, несвої люди, лютий – оце страшне.
А війна… Я в її закінчення не вірю. (Іду-но почитаю Насіма Талеба)
