Привіт усім! В останні кілька днів окремі читачі (що цікаво: всі вони із «Заходу») просили мене про щось на кшталт «пом’якшення» моєї критики українського політичного керівництва, Головнокомандувача Збройних Сил України та Генерального штабу України зокрема.
Я думав про це і досить багато. Мій висновок досить простий: вибачте, я не можу.
Справа не в тому, що я злий, або хочу розчарувати читачів, або знаю як краще, або щось таке, але: я просто не можу.
Я давно зрозумів, що єдиний шлях уперед – це нескінченний процес критичних оглядів. Саме так я аналізую війну. Я навчився віддавати перевагу реалізму будь-якої наукової фантастики, мріям або моделюванню реальності. Настільки, що я не міг робити нічого іншого, поки працював із десятками різних щоденних газет чи спеціалізованих журналів. Що, зрештою, призвело до того, що я пішов з основної роботи, щоб працювати з усіма з них понад десять років тому.
Я завжди можу сказати, що моє сумління чисте, і я не дозволив собі бути зіпсованим зовнішнім впливом: я прагну об’єктивно оцінювати наміри та можливості, зберігаючи необхідну дозу об’єктивності та реалізму.
Щоб стати здатним зробити це, я спочатку намагаюся зрозуміти передісторію та контекст; я постійно оновлюю свої ідеї щодо цього; і я постійно перевіряю ще раз і перевіряю ще раз факти, дізнаючись щось нове і відповідним чином адаптуючи свої висновки. Вибачте, але: результати цього процесу такі, які вони є.
Я розумію, що це часто змушує мене виглядати так, ніби я граю роль «адвоката диявола», навіть «приймаю бік ворога» тощо. Але це частина мого способу мислення: зрештою, одна з найважливіших речей у сучасній війні. розуміти, як «працює» та чи інша сторона.
Суть у тому, що ніколи не знаю, якими будуть результати мого аналізу. У цьому відношенні я «спонтанний» і тому ніколи не можу «обіцяти» комусь: «Добре, відтепер я з ентузіазмом аналізуватиму і робитиму висновки» або «звичайно, тепер я буду красиво писати про людину XY» — бо коли я сідаю аналізувати і писати, я гадки не маю, чи буде на це причина.
Тому вибачте: я не можу нічим допомогти, якщо результати мого аналізу комусь не подобаються, і я не збираюся вносити зміни до своїх висновків і підганяти їх під те, що комусь може «сподобатися».
Це збиває з пантелику деяких читачів? Очевидно: так. Особливо людей, які очікують прочитати те, що хочуть прочитати; принаймні так часто буває з людьми, які роблять поспішні висновки, не читають взагалі, оцінюють за заголовками або не розуміють прочитане. Вони залишаться збентежені на все своє життя. Ті, хто має проблеми з моїм сарказмом, — тим більше. Але тоді, будь ласка, майте на увазі: якщо ви хочете, щоб хтось вам брехав, щоб вам стало краще, або щось таке: вибачте, в цьому блозі вам нічого робити.
***
Я почав із цієї «відмови від відповідальності», бо за останні кілька днів я мав кілька розмов з кількома друзями, колегами та контактами про війну в Україні. Нижченаведене — це щось на зразок спроби викласти отримані висновки — їх та мої — на папері. Зараз це не ідеально організована стаття: швидше «багато їжі для (додаткових) роздумів». У ній навіть може бути «дірка» (або ще кілька) у різних місцях.
Якщо хочете, назвіть це «робочим документом»: я думаю, що він непогано пояснить, що було добре, а що пішло не так у цій війні.
***
Початок…
Станом на лютий 2022 року чисельність особового складу ЗСУ мирного часу, приписаного до бойових порядків сухопутних військ, становила близько 200 тис. осіб. Тепер можна сперечатися, скільки з них були професіоналами, скільки новобранцями, чи були вони краще підготовлені чи ні, і достатньо чи недостатньо цієї кількості для відображення російського тиску.
Однак це не було справжньою проблемою: справжньою проблемою ЗСУ у лютому 2022 року був уряд, який наполегливо відмовлявся прийняти реальність, і тому не вірив, що росіяни нападуть. Практично до тих пір, поки не стало надто пізно. Відповідно, мобілізація резервів і виведення підрозділів на позиції було розпочато надто пізно, і, за винятком колишньої «Лінії контролю» (LOC; лінія фронту, заморожена з 2014-2015 рр.), російське вторгнення застало ЗСУ так само, як воно застало PSU ( Військово-повітряні сили та сили протиповітряної оборони): непідготовленими.
Гірше того, генерали на кшталт Содоля облажалися на півдні, дозволивши росіянам захопити Херсон та Мелітополь, дійти до Миколаєва, а потім спробувати дійти до Одеси, водночас зайшовши до тилу оборони Маріуполя. Таким чином, значна частина України впала без особливих боїв, Маріуполь був обложений протягом кількох днів, ЗСУ та ПСУ втратили щонайменше дві, якщо не чотири чи п’ять бригад солдатів без особливих боїв, і їм раптово довелося діяти вздовж лінії фронту завдовжки майже 1500 км.
Можна стверджувати, що першу мобілізацію було розпочато 19 лютого, активувавши Оперативний резерв I, а через три дні — Оперативний резерв II. Вже до кінця березня загальна кількість військ зросла приблизно до 400 000 чоловік. Це також є причиною того, що росіяни почали втрачати позиції (наприклад, у районі Миколаєва), а потім відступили з Києва, Чернігова та Сум. Факт у тому, що приблизно до травня 2022 року ВСУ мав більше військ, ніж ВСРФ в Україні.
Однак, оскільки і її польові командири (тобто командири бригад і батальйонів, але особливо молодші чини), і солдати були кваліфікованими і прагнули битися, вони діяли набагато краще, ніж будь-хто міг очікувати. Протягом перших чотирьох місяців російського вторгнення вони переважно діяли гнучко. За винятком північно-західного Києва та Маріуполя, вони рідко брали участь у позиційній війні: натомість вони постійно маневрували навколо російських флангів, влаштовуючи засідки та/або контратакуючи там, де росіяни очікували цього найменше. Звичайно, можна сказати, що ЗСУ «обмінювали території на якийсь час», але: це спрацювало. Незалежно від того, у Чернігові, Сумах, центральному, а потім і західному Луганську, східному Харкові, в районі Ізюм-Лиман-Сіверськ або в Херсоні та Миколаєві, українці завдавали ВСРФ величезних втрат, втрачаючи при цьому відносно небагато власних військ.
***
Бій
Єдиним винятком із цього правила були райони, де ЗСУ отримували наказ згори не відступати. За фактом – «політичні рішення», що призводять до «шоу для зомбі-ідіотів на Заході», так звані «ні кроку назад».
Наприклад, Київ наприкінці лютого та на початку березня 2022 року. Чи вважав Зеленський чи хтось із його радників, зараз не впевнений, що «краще» було захищати Мощун за всяку ціну, ніж дозволити росіянам ув’язнути у спробах дістатися міста. Залужний, головком ЗСУ, не скаржився на цей наказ (якщо взагалі скаржився, то завжди скаржився постфактум), як і Сирський (тоді командувач сухопутних військ). Результат: у них не було вибору, крім як залишити 72- у напризволяще. В результаті бригаді довелося триматися в Мощуні «незважаючи на ціну», втративши один піхотний батальйон і більшу частину артилерії, намагаючись зупинити наступ двох дивізій ПДВ.
Не те щоб 72-а не чинила опір: так, чинила опір, і результативно. Вона розбила не менше трьох полків «добірних» ВДВ. Проте, що справді врятувало становище у Мощуні, то це затоплення шляхом мінування греблі на Дніпровському водосховищі — що, в принципі, можна було зробити ще на початку війни, за своєчасним наказом керівництва ЗСУ і тим самим уникнути втрат 72-ї — але не було зроблено .
Третій понтонний міст, наведений росіянами для перетину річки Ірпінь біля Мощуна, який видно в процесі змиву повінню, спричиненою остаточним мінуванням греблі, що сполучає цю річку з басейном Дніпра. Також можна бачити кілька знищених російських БМД.
Ні кроку назад
Керівництво у Києві не здобуло з цього уроків.
Навпаки. Для генералів у Києві не мало значення, наскільки добре боролися їхні війська; не мало значення, які розумні ідеї для контратак могли бути у їхніх польових командирів; не мало значення, які можливості пропонували росіяни своїми безголовими атаками (зазвичай за особистим наказом Путіна). Їх хвилювало лише те, скільки в них було батальйонів і скільки військ, техніки та запасів вони могли кинути на росіян. Тому що «матеріальні битви» та «битви на виснаження» були єдиним способом, який вони знали.
Тому вище керівництво у Києві ніколи не могло вважати початкові 200 000 солдатів ЗСУ достатніми. Тепер же їм спало на думку, що загалом 400 000 солдатів, доступних через мобілізації Операційних резервів I і II, теж недостатньо. Їм потрібно було набагато більше.
Більше того, і це трагічно, будучи впевненим, що його накази «ні кроку назад» «працюють», Зеленський продовжував віддавати дедалі більше подібних наказів. Наприклад, у той час як у районі Ізюм-Ліман-Сіверськ ЗСУ продовжувала «маневри навколо росіян» (це було у квітні, травні та червні 2022 року), знищуючи одну з їхніх загальновійськових армій (не тільки БТГ) за іншою, у разі Попасної , Сєвєродонецька та Лисичанська Зеленський наказав «ні кроку назад».
Завдяки цьому він дозволив росіянам сковувати кілька бригад ЗСУ та піддавати їх тижневим авіаударам, артилерії та фланговим атакам. Результат: задіяні підрозділи ЗСУ — починаючи з 24-ї механізованої (в Попасній) були повністю відкриті для російської вогневої могутності і зазнали поразки. Одне за одним. Що ще гірше: насправді, у кожному з цих випадків втрати ЗСУ ніколи не були «важкими» до останніх 2-3 днів кожної з цих битв, коли війська були змушені — із запізненням — відступити з «котлів», створених, коли росіяни проривалися навколо їхніх флангів.
Отже, замість того, щоб засвоїти безліч інших уроків про ЗСУ (наприклад, що вони не «повалиться», як широко очікувалося, і незалежно від того, на який тиск вона зазнає), і політичне, і військове керівництво знову засвоїли неправильні уроки. Вони навчилися наказувати підрозділам утримувати позиції, незважаючи ні на що, а потім вони навчилися «вмивати руки» – тому що остаточне рішення про відступ було прийняте місцевими командирами через «непідпорядкування наказам». Будь-які скарги на стиль командування виправдовувалися — розберемося «після війни»… Тому що вони піддалися ілюзії, що війна незабаром закінчиться.
Насправді: принаймні на той момент ЗСУ — тобто Залужний (главком ЗСУ на той час), Сирський і Генштаб — мали засвоїти, що «ні кроку назад» — це найгірша ідея, хоча б тому, що росіяни завжди могли продовжувати витрачати десятки тисяч солдатів, щоб захопити те чи інше місце або навколо нього, і тому, що такі «останні запеклі операції» піддавали ЗСУ всієї вогневої могутності, яку могли зібрати росіяни.
Натомість до сьогодні я не знаю про жодний випадок, щоб хтось із ЗСУ пішов до Зеленського і сказав йому, наскільки безглузді його накази.
Найгірше: оскільки український Генштаб ніколи не адаптував свої процедури (тобто доктрину), ВСУ не має практики «здобування уроків» (тобто огляду свого бойового досвіду під час післябойових розборів), і такі уроки ігнорувалися навіть усередині країни. Оскільки Залужний вже вагався (і/або був виснажений) з поясненням того, чого він хоче (він досяг успіху в скаргах на те, чого не хотів, але завжди постфактум), тоді як наземні війська вже перебували під командуванням Сирського, ЗСУ продовжували слідувати безглуздим та контрпродуктивним наказам Зеленського «ні кроку назад».
Російський прорив у районі Попасної, що стався між 24 квітня та 7 травня 2022 року, про який досі мало повідомлялося, став першим успішним проривом укріплень ЗСУ вздовж старої лінії ооборони. Зрештою він спричинив поразки українських військ у Сєвєродонецьку та Лисичанську, а також величезні втрати при відступі звідти.
Випадкові успіхи
На черзі і Зеленський, і Сирський: ймовірно, через ідею Зеленського «зробити враження на Захід, показавши, наскільки українці готові воювати», на початку вересня 2022 року вони почали наступ.
У Херсоні.
Зараз ця операція для українського керівництва — це щось на зразок: «ой, перейдіть на іншу тему, я не хочу про це говорити». Тому вона навіть не обговорюється у ЗМІ.
Підготувавши свій план у найкращих традиціях радянського військового мистецтва (тим самим зробивши його легко передбачуваним для росіян), Содоль з ентузіазмом відправив кілька недосвідчених бригад на штурм добре укріплених позицій ВДВ та битву з досвідченими військами ДНР та ЛНР. Звичайно, були деякі адаптації тактики на основі раннього досвіду, але загалом і в цілому: за підтримки рясної артилерії і всього, що могли надати ВКС, росіяни розбили більшу частину цих зусиль. Який сюрприз, що через 2-3 дні це виявилося кривавим фіаско. Однак наступ не було зупинено: натомість Сирський та Содоль продовжували закріплювати невдачу повторними спробами прорватися з плацдарму Давидів Брід…
Бронетранспортер М113 ЗСУ, підбитий під час однієї з кількох ранніх і невдалих атак на північ Херсона, близько 4 вересня 2022 року.
…а потім вони, із запізненням, «продовжили цей наступ» за допомогою M142 HIMARS та далекобійної артилерії доти, доки росіяни не змогли більше утримувати свої війська на правому березі Дніпра, поповнюючи запаси, і вирішили відступити в листопаді того ж року.
…тому цей наступ «закінчився успіхом», і Херсон (місто) було звільнено.
Тим часом, на щастя України, і скоріше випадково, за цим задумом, хтось (я маю відчуття, досі неясно, хто) придумав цю ідею контрнаступу на сході Харківської області. Там спрацювало те, що МО РФ перемістило масу своїх резервів до Херсона і були настільки безглузді, що не залишили жодних формувань для втручання за своєю лінією фронту. Таким чином, атака лише кількох українських моторизованих батальйонів прорвала російські лінії, а потім призвела до їхнього краху. Протягом двох тижнів українці вже були на схід від річки Оскол, а 1-а ГТА була оточена та змушена відступити від Ізюма, залишивши більшу частину своєї важкої техніки. Як би це не було чудово, після трьох тижнів «перегони на схід» задіяні підрозділи ЗСУ буквально видихнулися: вони були повністю виснажені, тому що Сирський/Генштаб не поспішали постачати підкріплення до цього сектора: вони все ще були зайняті підкріпленням невдачі Содоля у Херсоні.
Все це грало на руку росіянам, тому що Пудінг почав мобілізацію, а МО РФ у Москві негайно почало кидати десятки тисяч погано навчених мобіків на шляху українського просування на Луганщині. Не дивно, що останні зупинилися, не дійшовши Сватова та Кремінної, що було б вирішальним…
***
Одержимість батальйонами
Протягом усієї кар’єри аналітика сучасних воєн я стикався з безліччю того, що я називаю «одержимістю батальйонами». Дивіться: не має значення де, маса стратегів і коментаторів, схоже, одержима формуваннями розміром з батальйон. Особливо професійні військові офіцери часто ігнорують кількість дивізій чи бригад: усе, що їх хвилює, це те, скільки батальйонів довкола. Доходить до того, що є така приказка: «одна криза (або битва) – один батальйон»… Зіткнувся з такою поведінкою досить часто, щоразу, і незалежно від того, в яких збройних силах. Я думаю, що Сирський (і Генштаб) дуже схожі на таких офіцерів: вони «ведуть цю війну батальйонами» і все інше для них не має значення.
На перший погляд може здатися, що це «не має відношення до справи», але це пояснює багато з того, що сталося далі.
Мобілізація українських оперативних резервів І та ІІ призвела до того, що більшість бригад ЗСУ стали дуже великими. Вже до червня-липня 2022 року деякі з них мали до 20 або навіть більше піхотних/стрілецьких батальйонів. А якщо ні, то їх посилили за рахунок додавання кількох батальйонів територіальної оборони. Крім того, ранні успіхи у Києві, Чернігові, Сумах, а потім на сході Харкова призвели до захоплення такої кількості російських танків, артилерійських гармат та іншого важкого озброєння, що ці бригади також були належним чином озброєні. Найприємніша частина: доки всі елементи однієї бригади були разом, ланцюжок командування працював принаймні «досить добре».
Проте Генштабу було начхати на бригади чи (де-факто) дивізії. Його турбувала лише кількість батальйонів. Йому також ніколи не спадало на думку надати будь-якій з таких «великих бригад» час, необхідний передачі їх знань новим, недавно мобілізованим і недосвідченим військам. Натомість він почав «канібалізувати» їх: він почав створювати нові підрозділи шляхом об’єднання досвідчених у боях кадрів (справді, часто «найкращих» офіцерів), набраних з існуючих батальйонів та бригад, з мобілізованими військами, основна маса яких ніколи не була належним чином навчена . Що ще гірше: оскільки в української армії була «безліч надлишкових генералів і полковників», що залишилися з радянських часів (Радянська армія була «перевантажена полковниками/генералами» саме тому, що їй потрібно було мати величезну кількість таких, щоб вона могла командувати безліччю підрозділів при повної мобілізації), вона почала призначати їх командувачами новостворених батальйонів та бригад. «Чиста випадковість», звичайно, багато з новопризначених командирів були (і залишаються) приятелями Сирського, з якими він користувався різними прихильностями. Якщо ні, то їх «припарковували»: призначали до штабів «груп військ», які номінально контролюють десятки бригад (такі як «Таврія» та «Одеса»), але фактично не мають жодних виконавчих повноважень у принципі.
В результаті існуючі підрозділи, вже ослаблені втратами, які вони зазнали, сповільнюючи і потім зупиняючи численні ранні наступи, були ослаблені ще більше. Вже до осені 2022 року багато хто з них скоротився до 30-40% від своєї номінальної чисельності. Однак їм, як і раніше, доводилося утримувати ті ж самі ділянки лінії фронту, що й раніше. Який сюрприз, що низка таких бригад так і не відновилися досі: вони існують у чисельності приблизно «2-3 батальйони» і, буквально, «живуть на різних кутах лінії фронту». У кращому разі ми чуємо про них, коли їхні некомпетентні новачки-командири помиляються, і тоді росіяни завдають удару по якійсь несподіваній ділянці.
***
Саморобні ілюзії
Принаймні, якийсь час це здавалося «неважливим». Через їхній крах на сході Харківської області, за яким було – відносно – «легке» звільнення Лимана, а потім відступ з Херсона, росіяни здавались настільки слабкими, що виникла ілюзія, що «якщо українці ще раз сильно їх підштовхнуть, вони зваляться і побіжать». Справді, виникла ілюзія, що можна закінчити війну одним великим ривком. Ось що призвело до ідеї «великого контрнаступу 2023 року».
Потім Зеленський переконав у цій ідеї різних зомбованих ідіотів на «Заході», і наприкінці 2022 — на початку 2023 року «Захід» пообіцяв надати, мабуть, «серйозну кількість важкого озброєння», необхідного для оснащення додаткових нових підрозділів, які потім будуть задіяні. у такій операції.
Однак у той час як Зеленський і (принаймні) Сирський (не впевнений щодо Залужного і якою мірою він став «фактором») планували у короткостроковій перспективі, Пудінг та МО РФ у Москві почали планувати у довгостроковій перспективі.
1.) Вражений втратою Харківської області, у вересні 2022 року Пудінг розпочав мобілізацію в Росії. З цього часу ситуація стала схожою на «гонку з часом», суть якої полягала в наступному: чи зможуть ЗСУ знищити більше солдатів ВРРФ на місяць, ніж ВРРФ мобілізувати та відправити на фронт. Вже бої в районі Лимана в жовтні 2022 року дали кришталево ясну відповідь з цього приводу: так, ЗСУ звільнив це місце, але не змогли продовжити наступ на Сватове та Кремінну, тому що росіяни буквально перекидали на їхньому шляху десятки тисяч солдатів і відправляли їх у всі нові та нові контратаки.
2.) Тим часом, усвідомлюючи перевагу ЗСУ у маневреній війні, Суровікін розпочав будівництво глибоких мінних полів та потужних укріплень, щоб не допустити повторення «східного Харкова», і, нарешті,
3.) Пудінг наказав ПВК Вагнера атакувати Бахмут, щоб виграти ще більше часу для того, щоб його мобілізація почала давати серйозні результати.
***
Спотворена реальність
Іншими словами, і хоч би як абсурдно це звучало на перший погляд: визнають вони це чи ні, але з вересня-жовтня 2022 року Пудінг та його МО РФ почали вважати Україну та ЗСУ «серйозним противником». Вони ухвалили відповідні рішення (справді, в МО РФ дійшли до того, що почали адаптувати не лише свою доктрину і стратегію, а й навіть тактику, ввівши нові тактичні керівництва для своїх польових офіцерів).
Приблизно водночас Зеленський та ЗСУ де-факто перестали розглядати ВСРФ як «серйозного супротивника». Принаймні на якийсь час…
Більше того, озираючись назад, не можна не дійти невтішного висновку, що ідея Генштабу про створення десятків нових бригад була жахливою. Справді, Бахмут упав саме через проблему, що виникла з цієї ідеї: досвідчена бригада була виведена з сильно укріпленого Соледара (де вона протрималася півроку) і замінена недосвідченою. Росіяни вдарили на момент ротації, і нова бригада бігла. Потім ЗСУ розтратили кілька батальйонів у пізніх контратаках … і з падінням Соледара шлях російським в Бахмут був відкритий …
Те, що сталося далі, можна описати лише як найгірше з можливих поєднань ілюзій Зеленського (особливо тієї, що стосується «утримання зомбі-ідіотів на Заході в достатку»), його політики «ні кроку назад» та практики Сирського «латати лінію фронту окремими батальйонами» ». Так, звичайно, ЗСУ трощили зеків ПВК Вагнера сотнями по всьому Бахмуту. Проте все могло б бути набагато краще, якби Сирський не підкидав у гарнізон нові батальйони з абсолютно різних бригад (замість того, щоб відправляти туди цілі бригади) — у свою чергу створюючи повний хаос, в якому підрозділи ЗСУ часто стріляли один в одного або переміщалися на позиції, вже зайняті росіянами через збій комунікації.
Це було не більше ніж рецептом для нової катастрофи: як тільки стало ясно, що місто втрачено, Зеленський наказав деяким з найкращих бригад ЗСУ, що залишилися, попрямувати до Бахмута. І знову, як і в Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, ЗСУ зазнали найбільших втрат в останні дні битви, намагаючись вивести тих, хто вижив із котла, що утворився.
***
Звичайні виправдання
Як завжди, офіційне пояснення було очевидним: «це було необхідно зробити, інакше росіяни дійдуть до Годин Яру, а звідти… ну… до самого Києва»…
Насправді, це була нісенітниця: до кінця битви за Бахмут засуджені ПВК Вагнера були виснажені і їх довелося замінити ВДВ. Іншими словами: хтось там — мабуть, СБУ — не виконав свою домашню роботу: Київ, таким чином, не знав, що оскільки так багато ВДВ було знищено на початку війни, МО РФ стало вкрай неохоче витрачати такі підрозділи для штурмових цілей. за винятком таких «втручань», як у вересні цього року, коли намагалися сповільнити український наступ безпосередньо на Глушково).
Тим не менш, рішення, засновані на помилках і мріях, як і раніше, приймалися.
Далі, за наказом Зеленського, Сирський та Генштаб запустили план «великого контрнаступу (на Токмак, а потім на Азовське море)». Найгірше те, що план було складено восени 2022 року, приблизно в той час, коли було звільнено Лиман. На той час, мабуть, він би спрацював, тому що ВРРФ на півдні Запорізької області були в руїнах і не мали жодних укріплень чи чогось на кшталт «глибоко ешелонованої оборони». Плюс, переважна більшість російських підкріплень (особливо ВДВ) перебувала у Херсоні.
Однак цей план не коригувався протягом наступних 8-9 місяців: не знаю, чи це була помилка СБУ чи власної польової розвідки ВСУ, чи ідеальне поєднання некомпетентних людей у Києві, але: ніхто з вищого керівництва ВСУ не брав до уваги розширення мінних полів та укріплень, які на той час будувалися за наказом Суровікіна. Більше того, Захід не поставив артилерійські ракети та снаряди, які обіцяв поставити. Таким чином, ЗСУ не змогли підготувати майбутній наступ, завдавши ударів по російським штабам і складам постачання вчасно (до фактичного штурму), або «пом’якшивши» їхні оборонні лінії: вони почали робити це лише через 2-3 тижні після початку наступу.
…а за кілька місяців до цього наступу ЗСУ втратили у Бахмуті частину своїх найкращих бійців…
***
Зміцнення невдачі
«Великий» український наступ на півдні було розпочато на основі застарілого плану; воно отримало мінімальну підтримку з повітря та артилерії, а потім до нього були залучені нещодавно створені недосвідчені бригади. Який сюрприз, що останні були розгромлені, одна за одною. Декілька з них були сильно вражені росіянами, саме коли вони готувалися до атаки, все ще за кілометри від лінії фронту. І це не кажучи про втрати, які вони понесли, продираючись через мінні поля глибиною 10-15 км.
Як згодом з’ясувалося, лише через два дні після початку наступу Сирський, а отже, і Залужний із Зеленським, зрозуміли, що наступ провалився.
Що вони зробили?
Попри сам фундаментальний принцип ведення війни (див.: «ніколи не підкріплюйте невдачу»), вони всі вирішили продовжувати підкріплювати невдачу: переключилися на піхотні атаки «замість цього» і продовжували робити це навіть після того, як зрозуміли, що не зможуть нічого досягти. Справді, Зеленський продовжував наполягати на додаткових атаках аж до вересня, а згодом і до жовтня 2023 року, коли навіть друга, а потім і третя «хвиля» новостворених підрозділів були повністю виснажені…
Можна стверджувати, що під час операції ЗСУ знищили загалом близько шести російських дивізій. Однак їм не вдалося прорвати лінію фронту, і зрештою кількість втрат росіян не мала значення в довгостроковій перспективі, оскільки після первісного хаосу російська мобілізація «робила» більше солдатів щомісяця, ніж ЗСУ могли знищити. Іншими словами: навіть після всіх втрат влітку минулого року ВРРФ виявилися сильнішими, ніж раніше.
І як же було здивування, що ВРРФ змогли зупинити трагікомедію Зеленського власним наступом на Авдіївку.
***
Бізнес-модель НАТО
Цікаво, що російський наступ на Авдіївку почався приблизно в той же час, коли США повністю припинили постачання артилерійських боєприпасів в Україну, а Тріо Фантастікус у Білому домі – і це незважаючи на чітке рішення всього НАТО від вересня минулого року – повністю переключилося на «порятунку Ізраїлю». ». Упродовж наступних шести місяців Україна не отримала від США майже нічого.
А те, що ЄС посилав, було просто недостатньо, тому що зомбі-ідіоти у Брюсселі, Берліні, Парижі та подібних місцях досі не розуміють важливості цієї війни. Як і для американців, для них це «бізнес-модель»: позбавляйтеся старої зброї, роблячи Україну щасливою; нехай ваші приятелі зароблять трохи грошей, ремонтуючи цю старину, щоб українці отримали «щось робітниче»; але, і навіть більше того, нехай ваші приятелі та спонсори зароблять набагато більше грошей, купуючи супер-турбо нове обладнання для власних збройних сил… що потім пояснюється такими безглуздими ідеями, як « Пудінг нападе … у 2030 році чи хто його знає колись…»
Іншими словами: «Захід» також почав зміцнювати свої власні невдачі — які «Захід» може собі дозволити, як це очевидно з того, що «Захід» залишається не враженим навіть програшем кожної війни, яку він вів, за останні 20 років. Тому що програшні війни – це також бізнес-модель на Заході. Її суть: вести війни заради прибутку, а не заради перемоги, а потім витрачати трильйони грошей платників податків, відмиваючи їх у кишені «спонсорів», і так роками.
…а потім, вірно дотримуючись доктрини Зеленського «ні кроку назад», 110-та механізована в Авдіївці трималася місяцями без перепочинку. Яке єдине рішення було у Сирського? Передислокувати 47-ту, вже пошарпану спробами протаранити російські укріплення на півдні, у цей сектор. І знову серйозні підкріплення були розгорнуті в Авдіївці тільки після того, як стало зрозуміло, що те, що залишилося від гарнізону, має відступити. І знову ЗСУ зазнали своїх найбільших втрат у цьому бою лише в останні кілька днів.
….і, як завжди, ніхто в Києві не виніс жодних уроків. Максимум, Зеленський звільнив Залужного і замінив його саме тим генералом, який весь час лажав: Сирським.
В Авдіївці потрібен 3-й штурм, щоб «вибити» тих, хто вижив із гарнізону з російського оточення, бо в черговий раз наказ про відступ був відданий надто пізно. «Шоу» та ілюзія щодо «враження зомбованих ідіотів на «Заході» були важливішими за військові реалії.
Від героя до нуля
Якщо скласти все це разом, результати не будуть не дивними. «Захід» тим часом був «глибоко вражений» Україною – бо Зеленський багато обіцяв, оголошував ще більше, але «не виконав». Тому що він не мав іншої стратегії, окрім як доїти Вашингтон, Берлін, Лондон і Париж заради більшої кількості зброї. На жаль, його «зіштовхування росіян у море» не спрацювало. І через опір Сирського будь-яким порадам. Для зомбі-ідіотів на «Заході» це рівнозначно «зраді»: для них два персонажі в Києві тим часом позначені як «некомпетентні базікання, які нічого не можуть», що «погано для нашого становища».
І, будь ласка, майте на увазі, дорогі українці, які зараз можуть прийти і заперечити: чи є в НАТО стільки некомпетентних, поразницьких, навіть пропудингівських генералів, як в Україні, — це просто не має значення. Країни, про які йдеться, вже є членами цього «ексклюзивного клубу», і тому якість їхнього вищого керівництва не має значення. «Україна ж, щоб стати його частиною, спочатку має проявити себе». І завдяки своєму керівництву вона постійно цього не робить.
Який сюрприз, «Захід», де-факто, перестав звертати увагу на всі нові українські запити на більшу кількість зброї, на дозвіл завдати удару по Росії західною зброєю тощо. Чому вони повинні дотримуватися порад і прохань про підтримку від персонажів, які «не можуть»? Приблизно з березня цього року Україна може розраховувати лише на обмежену фінансову підтримку від ЄС та періодичні постачання артилерійських снарядів із США. І так, численні члени ЄС, що входять до НАТО, збираються здати їй на звалище свої F-16 та Mirage 2000. … і лише тому, що ЄС дійшов висновку, що це найдешевший спосіб «підтримати» Україну, тоді як його бізнес-модель працює так добре. Цього разу завдяки наданню відсотків із російських грошей, заморожених у західних банках – у вигляді кредитів, які потім Київ має повернути.
***
Безглуздя
Тим часом, створення все нових батальйонів і організація їх у нові бригади стали одним із найгарячіше переслідуваних хобі Сирського та його Генштабу. Оскільки все більше приятелів задоволені, послуги повертаються і чим більше приятелів залучено тим більше можливостей для отримання хабарів і послуг.
Якщо вони створили близько 40+ бригад до 2022 року і в 2023 році, то за останній рік вони створили принаймні 20, можливо, навіть 30 додаткових – і це при тому, що вони повністю усвідомлюють той факт, що немає жодних ознак того, що новостворені підрозділи будь-коли будуть належним чином оснащені. Справді: не підлягає сумніву, що «Захід» будь-коли зможе поставити важке озброєння, необхідне оснащення всіх нових бригад (тим більше всю артилерію та інші необхідні боєприпаси).
…в інших випадках Захід обіцяв постачати, потім не постачав, потім постачав щось, але на кілька місяців пізніше, ніж було оголошено… і так воно і сталося. Наприклад, кілька нових бригад були створені як «механізовані», потім перейменовані на «піхотні», а потім нарешті з’явилися на передовій як «механізовані».
Насправді, не тільки всі новостворені підрозділи, а й існуючі вже відчувають гостру нестачу транспортних засобів загального призначення (див. позашляховики). Не кажучи вже про бронетехніку та артилерію. Звичайно, багато нефахівців вкажуть, що їх «механізовані» компоненти отримали безліч західних MRAP. І, без сумніву, MRAP — відносно дешеві машини, що пропонують розумні дози захисту, при цьому їх легко виробляти у великих кількостях — особливо компаніями різних «VIP» зомбі-ідіотів. В результаті, в даний час вони є масою «броньованих» транспортних засобів, що поставляються в Україну «Заходом» або навіть виробляються в Україні.
Однак MRAP означає «міностійкий, захищений від засідок» — але не «бронетранспортер», тим більше не «бойова машина піхоти» і точно не «танк». Звичайно, їх виробники хвалять свої MRAP, але запитайте людей, які проектували такі машини, і перше, що вони підкреслять, — це те, що вони не створені для чогось більшого за забезпечення захищеного транспортування піхоти або для перевезення боєприпасів та продовольства військам , що беруть участь у бою. MRAP не призначені для використання як штурмові машини. Ні в наступальних, ні в оборонних операціях. Ось чому вони MRAP, а не БМП і тим більше не БТР.
Іншими словами: всі ці новостворені «механізовані» батальйони та бригади ЗСУ можна, у кращому разі, назвати «моторизованими», але аж ніяк не «механізованими».
Насамперед маса таких підрозділів вирушає в окопи, щоб захищати Україну від нещадних російських атак. У сценарії, де їх MRAP малопридатні. Як ці нещодавно створені, і кілька відновлених старих бригад не розгортаються для маневреної війни. Через наказ Зеленського «ні кроку назад» ЗСУ нині витрачають 99% свого часу на ведення боїв на виснаження проти супротивника, який може собі дозволити виснаження.
…і цей процес повторюється, повторюється і повторюється знову і знову… і створюється враження, ніби ніхто не може пояснити чому, і в нього немає рішення…
Іншими словами: це не можна не описати як ще один процес підкріплення невдачі. Справді: підкріплення невдач до абсурдних рівнів.
***
…і ще більше безглуздя
Начебто цього було недостатньо, останній «штрих» — це «мирний план» Зеленського. Виявилося, що він ґрунтується на всіх можливих ідеях, які НАТО вже відкинуло. Див: Україна вступає в НАТО, НАТО дозволяє завдавати ударів по території Росії з використанням західної зброї, спільної протиповітряної оборони українського неба тощо.
Я маю на увазі: яким ідіотом має бути хтось там, щоб висунути саме той набір ідей, які вже були відкинуті, а потім чекати, що НАТО змінить свою думку? Звідки той, хто це все вигадав? З Країни Мрій? Це було б смішно, навіть якби хтось спробував використати це як сценарій для якоїсь телекомедії…
***
Висновки
У 2022 році ЗСУ вдалося розбити російське тотальне вторгнення через «блискучого та коханого» Залужного, а також тому, що 200 000, а потім 400 000 солдатів все ще очолювалися офіцерами, які знали свою роботу і були вільні діяти відповідно до свого досвіду. . Відповідно, вони також були вільні дозволити своїм військам битися з росіянами так, як вони можуть найкраще: вміло і з ентузіазмом. «Ці люди» знищили ВРРФ: вони досягли того, чого не досяг жоден український генерал і, звісно, жоден Зеленський. Проте до 50% «цих людей» вже немає: або вбито, або виведено з ладу.
З 2023 року ЗСУ зазнають невдачі саме через своїх генералів та через Зеленського. Тому що її «лідери» — не «лідери», а банда некомпетентних людей, які не мають ідей та рішень, зате вони експерти в організації телевізійних та соціальних виступів, у «дисциплінуванні» та мікроменеджменті. Це зайшло так далеко, що з огляду на всю некомпетентність, невдачі, ілюзії, фантазії, корупцію та кумівство в Києві можна здивуватися, як ЗСУ «все ще тримаються». Проте вони все ще тримаються — завдяки навичкам деяких із їхніх командирів нижчого рангу та сотням тисяч її солдатів, які продовжують боротися, незважаючи ні на що.
Отже, висновки очевидні (справді: «кристально ясні»):
1.) Україні потрібне політичне керівництво, яке нещадно об’єктивно, надкритично до себе, здатне реформувати себе та країну за допомогою розробки та застосування реалістичних та розумних доктрин та стратегій. Нинішнє керівництво не є ні тим, ні іншим: нинішнє живе в ілюзіях і надмірно залежить від допомоги з-за кордону (яку ніколи не буде надано). Таким чином, воно, швидше за все, буквально продасть країну (або влізе у борги на сторіччя вперед), ніж щось зробить.
2.) ВСУ необхідне військове керівництво, яке не робитиме ласки політичному керівництву або один одному, встановлюватиме і закріплюватиме власні позиції і привласнюватиме хабарі, а матиме інноваційні рішення, що дозволяють битися і перемагати у цій війні, діючи з меншою кількістю військ, зброї та запасів, ніж у противника. Насамперед: це керівництво має бути здатним розпочати з реформування своїх нинішніх структур до мозку кісток, а потім і всіх сил: розробити нову доктрину для перепідготовки офіцерського складу та цілих підрозділів, а також знайти та адаптувати сучасні технології. Нинішнє керівництво не є ні тим, ні іншим: нинішнє українське військове керівництво довело нездатним робити щось інше, окрім того, що робили генерали Радянської Армії 40-80 років тому.
3.) Україні потрібне як політичне, так і військове керівництво, яке буде відповідальним, коли «летять голови» (тобто людей звільняють), коли один чи обидва органи лагодять так само, як вони лажуть з початку 2023 року. Негайно. На місці і без жодних виправдань, офіційних розслідувань, коливань чи затримок. Нині вона не має нічого з цього. Адмін Зеленського не підзвітний нікому, окрім кількох олігархів, які привели його до влади, тоді як головком підзвітний тільки Зеленському, але останній утримує його на посаді, тому що він каже «так» усім ілюзіям президента (ймовірно, теж трапляючись на їхню вудку) . Таким чином, і по суті вони підзвітні один одному, а не «народу» України.
4.) Виправдання типу «в Україні надто мало чоловіків віком 19-21 року», щоб мобілізувати та відправити на війну, — нісенітниця. Вона має достатньо людей, щоб перемогти Росію (і в неї є не тільки чоловіки, а й жінки цього віку) — за умови, що вони належним чином навчені, оснащені і, особливо, належним чином відряджені. Питання в мобілізації, мотивації та подальшому правильному розгортанні наявної «робочої сили»: це входить до обов’язків уряду — за умови, що він виконуватиме свою роботу, чого він не робить. Навпаки : із нинішнім керівництвом Україна не зможе виграти цю війну, навіть якщо мобілізує 10 мільйонів солдатів. Тому що її нинішнє керівництво поняття не має, як мобілізувати та організувати все суспільство та економіку, та не зацікавлене у пошуку командирів, які можуть виграти цю війну. Нинішнє керівництво примудрилося зіпсувати свою репутацію тим, що тільки випрошувало допомогу у Заходу, тоді як його генерали процвітають у розбазарюванні убогих ресурсів у масштабних битвах на виснаження (або в невдачах, які вони самі і створили, а потім посилили), позбавляючись « незручних» підлеглих, відправляючи їх в ідіотські лобові контратаки, і привласнюючи хабарі при кожній нагоді.
Загалом (і я перший, хто «невдоволений» цим «неприємним» висновком): вибачте, але Україні потрібне нове керівництво і повна, згори до низу, реформа її управління та збройних сил.
