Вчора після традиційного вранішнього звіту про стан справ у війні, Том Купер окремим постом відповів на найбільш поширені питання, що з’являються в читачів його матеріалів.
Зокрема, він пояснив свою думку про майбутній 100% програш Росії в цій війні.
Дякую за переклад та локалізацію зображень Микола Ковальчук :
«Відповім на кілька цікавих запитань, які мені поставили сьогодні вранці [оригінальний допис опубліковано 13.03 о 15:05 — перекладач]. Якщо вам не до вподоби складні відповіді, прошу: вам ліворуч.
1.) Яка основна причина неминучого провалу російської армії в Україні?
Причин насправді більше, ніж одна: їх десятки. «Найпрактичніше», хай навіть відносно поверхневе пояснення — суміш цілком хибного розуміння ситуації в Україні (як-от прагнення українців жити в суверенній державі, керованій законом, і їхня готовність боротися за це право) та цілком хибного уявлення щодо можливостей російської армії. Через це путін переконав себе, що його «елітні» загони повалять український уряд протягом 1–3 днів, десь так, як захопили Крим у 2014. А за ними увійдуть сухопутні війська, просуваючись, неначе на прогулянці в неділю по обіді, й не зустрічаючи спротиву, та захоплять усю країну протягом щонайбільше двох тижнів. Він сподівався «навчань», а не війни.
Усі спроби швидко скинути уряд Зеленського провалилися, і сухопутні війська несподівано загрузли у війні, до якої були зовсім не готові — і в якій не можуть перемогти.
Проте справжні причини ви знайдете у моїй відповіді на наступне питання.
2.) Чому вони (росіяни) не можуть перемогти, себто чому вони вже програли цю війну?
З чого ж почати?..
У темах, які беруся досліджувати, я шукаю патерни, які допомагають мені визначити «систему» та її «обмеження», за якими вираховую «найменший спільний знаменник».
Моє розуміння воєнних конфліктів таке: якщо звести до найменшого спільного знаменника, для перемоги у війні треба доречно поєднати два компоненти — встановити контроль за допомогою бойових дій та запропонувати противнику прийнятну альтернативу.
Із визначення випливає: відсутність одного з цих компонентів призведе до поразки.
Приклад: США перемогли у війнах за Європу в 1914–1945 роках, бо не тільки встановили контроль за допомогою бойових дій, але й запропонували прийнятні альтернативи і переможеним противникам, і поруйнованим союзникам. Результатом став період небаченого економічного та політичного розвитку — а отже й добробуту — для населення Європи: протягом 50 років люди мали певність та перспективи. СРСР переміг у війні 1945 року, встановивши контроль за допомогою бойових дій, але зрештою програв, бо не зміг запропонувати прийнятні (політичні) альтернативи. Тож Друга світова війна насправді закінчилася лише в 1991–1992 роках, із розпадом СРСР (можливо, цей період варто розширити до поразки Сербії у 1999, зокрема тому, що відтоді край відхиляє пропозиції прийнятних рішень і зостається сам по собі…).
Отже, політика може запропонувати опоненту прийнятні альтернативи, а військовий конфлікт — ні.
Попри негативний досвід із Сербією, за останні 30 років цей урок усі забули. Це призвело — і досі призводить — до багатьох нескінченних війн, у яких змагаються за встановлення контролю за допомогою бойових дій, але ніколи не поєднують його із (серйозними) пропозиціями прийнятних рішень. Бачте, «Аль-Каїду треба знищити», «Талібан треба знищити», «Саддама треба скинути», «Ісламську Державу треба знищити», «Ісламістів у Малі треба знищити», «Ісламістів у Мозамбіку треба знищити», тощо, тощо, тощо… Не дивно, що США із союзниками не змогли перемогти у жодній війні цього періоду (власне, ситуація тільки погіршується, мало не щодня).
путін не може запропонувати Україні прийнятного рішення, натомість він обрав війну. «Україну треба знищити», «Україну треба приєднати»… Отже, єдиний доступний варіант — установити контроль над країною за допомогою бойових дій. Для цього потрібно достатньо бойових дій та достатньо військ. А ця кількість залежить від економічної спроможності: замало військ = замало бойових дій = втрата контролю = поразка у війні.
Ми бачили, як це «працює» у Сирії: країну зруйновано принаймні на століття наперед, а половина населення зостанеться біженцями за кордоном на все життя. Улюбленець путіна при владі… але війна триває і триває, байдуже скільки разів і хто оголошує її «завершеною» (той-таки путін робив це тричі). І все тому, що путін не може запропонувати прийнятне рішення (заміну Башара).
Тим не менше, він обрав той самий варіант для України.
Встановити контроль над Сирією за допомогою бойових дій «просто», тому що опозиція надто розʼєднана, а отже слабка, і тому що її прибічники за кордоном (передусім Катар і Туреччина) ніколи не здогадаються запропонувати прийнятне рішення (диктатурі Башара). Усе це дозволяє путіну проводити достатньо бойових дій та збирати достатньо союзних військ.
Залізобетонний факт: в Україні росії бракує військ, бракує озброєння, бракує коштів на те, щоб захопити принаймні 50% країни. З огляду на (несподівано) запеклий та (порівняно) ефективний український спротив, навіть 250.000 військ буде замало для такого завдання. Відніміть втрати російської армії за два тижні війни, і російські перспективи стають зовсім очевидними.
Ще один залізобетонний факт полягає в тому, що — як і в Сирії — путін не може запропонувати Україні жодної прийнятної альтертнативи: не тільки тому, що він так вирішив, але й тому, що це загрожуватиме його виживанню. Отже, він не міг би перемогти, навіть якби мав досить коштів і військ, щоб продовжувати воювати, скажімо, «20 років».
Інакше кажучи: путін не має ні можливості встановити контроль за допомогою бойових дій, ні прийнятної альтернативи. Це рецепт розгромної поразки. Доки путін при владі, навряд чи щось відчутно зміниться найближчим часом, — тож росія зазнала поразки, вже зараз.
(Власне… гаразд, питання не в тому, чи зазнала вона поразки, а в тому, скільки часу піде на те, щоб путін це зрозумів і визнав?)
3.) Чому ж тоді російська армія продовжує наступати, просуватися? Хіба це не суперечить моєму висновку, що росія програє у цій війні?
Пригадуєте старий британський вислів «програти всі битви, але виграти всі війни»?
Залізобетонний факт: «просуватися» на полі бою ще не означає «вигравати війну».
Те, що російська армія втратила щось із 10 БТГр, 1.000, 2.000, 3.000 чи й більше одиниць транспорту та 5.000, 10.000 чи навіть 15.000 солдатів, — ще не означає, що вона більше не може воювати, не означає, що вона не може намагатися окупувати більше території чи не може завдати серйозних клопотів Збройним силам України. Навпаки, більшість підрозділів російської армії поки спроможні продовжувати наступальні військові операції. Питання тільки в тому, чи надовго?
Той факт, що росія вже програла цю війну, передусім означає, що ця спроможність продовжувати тиск обмежена в часі й просторі. У певний момент російська армія буде розтягнута настільки, що навіть порівняно легкого удару може вистачити для того, щоб вона розвалилася. Справді, що далі вона просувається, то певніше і швидше це станеться — просто тому, що «ми повертаємося до пункту 2»: російська армія має замало військ, а тому може вести замало бойових дій, щоб утримувати контроль протягом тривалого часу.
4.) Чому США та ЄС не заарештували всіх активів (російських) олігархів на Заході?
Прозвучить дивно, але справжні причини дуже схожі на ті, через які путін не зможе перемогти в Україні.
Щоб притиснути олігархів, потрібно поєднати ефективний контроль їхніх активів за допомогою юридичних дій із прийнятною альтернативою.
Залізобетонний факт: США та ЄС мають — чи принаймні можуть напрацювати — засоби для того, аби встановити ефективний контроль над активами російських олігархів, але не можуть запропонувати прийнятної альтернативи. Не можуть, оскільки наша власна економіка безнадійно узалежнена від наших власних олігархів. Тобто: вилучення — «замороження» — активів російських олігархів призведе до серйозних економічних втрат для США та ЄС (часткового блокування банківської системи, банкрутства багатьох великих корпорацій тощо), цього наші олігархи ніколи не дозволять. А наші політики узалежнені від олігархів настільки, що вже не можуть ухвалювати власних рішень чи рішень «в інтересах людей»: оскільки олігархи наполягають на збереженні status quo, щоб убезпечити своє становище, політики не можуть дійти логічного висновку, що тимчасова втрата робочих місць в одному секторі просто створить безліч можливостей в інших.
Адже у справжньому житті завжди є альтернативи.
Питання тільки в тому, наскільки болісними — і болісними для кого — вони будуть насправді?»
Оригінал тут: https://www.facebook.com/keksifarm.hayday
Том Купер — австрійський воєнний аналітик, автор та співавтор близько двох десятків книг про конфлікти останніх 20 років, включно з війною в Сирії. Експерт із застосування бойової авіації.
