Це був день, коли нова державна пострадянська влада зробила один із перших символічних кроків до того, щоб перестати бачити українця як окремого історичного суб’єкта.
Вилучення графи «національність» подали як європейську модернізацію, але на практиці держава перестала відрізняти громадянство від національної належності й почала розчиняти українців у безликій категорії «населення». Польща, Чехія та інші національні держави можуть не друкувати етнічність у паспорті, проте вони обліковують національне самовизначення, захищають історичне ядро своїх народів, підтримують діаспору, репатріацію, мову й культурну тяглість. Україна ж вилучила графу, але не створила рівноцінного механізму захисту української нації.
Я — за повернення графи «національність» як добровільного права людини офіційно засвідчити свою належність, без обмеження громадянських прав і без державного примусу. Українець не повинен бути невидимим у власній державі.
Європейський досвід уже продемонстрував небезпеку постнаціональної ілюзії: коли масову міграцію поєднують із політикою, яка соромиться захищати мову, культуру, історичну пам’ять і право корінних народів залишатися господарями власних держав, інтеграція поступається сегрегації, а громадянство втрачає культурний зміст. Проблема не в походженні мігрантів, а в слабкості держав, які відмовляються вимагати інтеграції й захищати власне цивілізаційне ядро.
Денаціоналізація починається не зі знесення прапора. Вона починається тоді, коли народ перестають називати, рахувати й визнавати окремим історичним суб’єктом. Спочатку з паспорта зникає слово «українець». Потім із державної політики зникає відповідальність за його мову, здоров’я, демографію, власність і майбутнє.
Громадянство визначає належність до держави. Національність — належність до народу. Україна зобов’язана захищати обидва поняття, а не ліквідовувати друге під виглядом прогресу.
===
