Народний депутат України, історик Володимир В’ятрович прокоментував рішення прокурора Відділу комісії розслідування злочинів проти людяності Інституту національної пам’яті у Жешуві щодо закриття слідства у справі операції «Вісла»
Про це він сказав у етері телеканалу «Еспресо».
«Це скандальне й дуже небезпечне рішення, тому що маємо справу зі спробою реабілітації злочину комуністичного режиму. Не можна цього не помічати. Добре, що нарешті з’явилася заява Українського інституту національної пам’яті (УІНП), але мала б бути заява й МЗС України. Добре, що є заява у польському суспільстві. Сотні людей, зокрема історики, громадсько-політичні впливові діячі підписалися під тим, що неприпустимо виправдовувати злочини комунізму», — зауважив В’ятрович.
Народний депутат України також додав, що рішення польського прокурора про закриття слідства у справі операції «Вісла» погіршує стосунки між Україною та Польщею.
«Впевнений, що ця заява є антиісторичною. Тому що є безліч історичних досліджень, які показують акцію «Вісла», як карально-репресивну акцію. Це рішення суперечить правовій оцінці цього злочину проти людяності. Це політично-шкідливе рішення, яке заперечує попередні рішення польського Сенату ще з 1990 року, де він засудив цей злочин. Очевидно, що в контексті інших непорозумінь, які зараз наростають між Україною й Польщею, таке рішення лише погіршує наші стосунки», — наголосив В’ятрович.
- Нагадаємо, 28 квітня 1947 року польські війська розпочали масову депортацію українського населення із їхніх етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини – в інші регіони Польщі. Детальніше про це можна почитати за покликанням.
28 квітня 1947 року польські війська розпочали масову депортацію українського населення із їхніх етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини – в інші регіони Польщі
Що передувало операції
Передувала масовій депортації угода, укладена між урядами Української, Білоруської та Литовської РСР з Польським комітетом національного визволення. За нею мав відбутися «обмін населенням» – етнічні поляки відправлялися до Польщі, а українці, білоруси та литовці – в СРСР. До жовтня 1946 року з СРСР до Польщі було переселено майже 1,1 млн чоловік, а з Польщі до УРСР прибуло пів мільйона українців.
У 1947 році радянський уряд відмовився приймати українців на своїй території. Відтак 17 квітня 1947 року розпорядженням Держкомісії безпеки Польщі на територіях Жешувського, Краківського та Люблінського воєводств для проведення депортації українців було створено оперативну групу «Вісла», чисельністю 20 тисяч солдатів і офіцерів. Керівником операції став бригадний генерал Стефан Моссоро, а проводились масові депортації під безпосереднім командуванням міністра оборони Польщі маршала Міхала Ролі-Жимерського.
Депортація та геноцид українців
Депортаційні заходи проходили в три етапи:
– 28 квітня – 15 червня 1947 року виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;
– до 30 червня 1947 року депортували українське населення з повітів Новий Санч, Новий Торг, Томашів Любельський, Грубешів.
– до кінця жовтня 1947 року депортовано населення з решти повітів Закерзоння.
Депортація, розпочата 28 квітня, була блискавичною і супроводжувалася кривавими переслідуваннями. На збори населенню відводилося від 24 до 48 годин, часто людей вивозили протягом світлового дня. На нових територіях українцям не дозволяли селитися разом – не більше кількох сімей в одному населеному пункті.
До 29 липня 1947 року було депортовано 137,8 тис. осіб, а до осені — 140,6 тисячі. До кінця 1947 року у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тисяч осіб польської національності.
Акція супроводжувалась масовим насильством над українським населенням. Польська комуністична міліція озброювала польських селян-шовіністів, а ті знищували українські села, вбиваючи навіть дітей і жінок.
Озброєна група під командуванням «Волиняка» винищила майже всіх мешканців села Малі Куровичі (за даними польського сейму 300 осіб, за рапортами УПА 2000 жертв). На думку командирів УПА, «Волиняк» співпрацював з НКВС. У селі Верховина польські військові вбили 194 українських селян, в тому числі 65 дітей. У селі Павлокома замордували 460 українців
Спогади про трагедію
«В наше село Нагірчани увійшла велика група польських солдатів і дали команду: «За 20 мінут жеби вас тут нє било!» У селі здійнявся крик, зойк, плач. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчиці в Перемишлі. І хто не мав коней – брав клунки на плечі, дітей, корову на шнурок і чвалав на станцію пішки, залишивши все в хатині, у стодолі і на полі. Назад дороги нам не було, більше ніхто до села не повертався, бо поліція і солдати не пускали. Чекали на ешелон надворі під дощем, в холоді і в голоді, бо не можна було зварити їжу навіть для малих дітей», – Михайло Боцуля, переселений із села Нагірчани (Надсяння), за книгою «Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади».
Протокол терору, здійснюваного 12.02.1946 р. військом польським в с. Довжнів, опублікований в електронному архіві Українського визвольного руху
