Влітку минулого року Кремль скасував обов’язкове викладання національних мов у суб’єктах федерації. Школярі в Удмуртії, Татарстані, Башкирії та інших вісімнадцяти національних республіках відтепер вивчають рідну мову в тому ж обсязі, що й іноземну.
Російська Федерація не є федерацією. Всі посилання на її федеративний устрій, всі розмови про 21 республіку в її складі — звичайна брехня. Тільки спадок, який дістався Росії від Радянського Союзу. Той самий, якого Кремль тепер намагається всіма силами позбутися. Можливо, не де-юре, але точно — де-факто.
Російський обиватель привчений говорити про підступність більшовиків, які «подарували» Україні та іншим національним республікам власну державність. Мовляв, саме Володимир Ленін заклав ті внутрішні кордони, за якими 70 років по тому розпадеться Радянський Союз. Господаря мавзолею заведено лаяти за національну політику і оголошувати прикладом недалекоглядності.
Насправді, все цілком навпаки.
Розпад Російської імперії супроводжувався зростанням національної самосвідомості околиць. Все тому, що профільна політика імперії була дискримінаційною. Наприклад, з 1889 року мусульманин, який отримав диплом юриста, міг вступити до колегії адвокатів тільки після одержання спеціального дозволу міністра юстиції. У військових частинах частка шведів, німців, фінів, латишів, естонців і вірмен не мала перевищувати 20% від загальної кількості офіцерів. У ті ж роки було встановлено квоти для євреїв в університетах. Зросійщилися католицькі храми Білорусі. Як наслідок, коли імперський кляп ослаб — почали лунати ті голоси, які Санкт-Петербург раніше намагався заглушити.
Коли більшовики почали з фрагментів відновлювати імперію — ця нова реальність далася взнаки. Їм довелося воювати не тільки на класовому фронті — виявилося, що центральній владі протистоять ще й національні ідентичності. Ті, котрі сприйняли крах Російської імперії як можливість для створення національних держав.
Ленін був цілком раціональний. Національна політика більшовиків була лише спробою вибити ґрунт з-під ніг у «національних сепаратистів». Лише спроба скоротити їхню базу підтримки. Мовляв, навіщо вам національна незалежність, якщо Радянський Союз готовий надати все необхідне, включно з мовою і культурою?
Більшовики не створювали національні республіки. Вони лише погодилися з їхньою фактичною появою на мапі. Це був той необхідний компроміс, який дозволив їм утримати розповзання територій. На зміну унітарній імперії прийшла союзна. Нехай і суто формально.
Втім, більшовикам вдалося тільки затримати історичну логіку, але не скасувати її. 1991 рік знову запустив процеси, які в двадцяті роки поставили на паузу. Клей пересох — і країна почала розповзатися по швах. Формальні кордони стали фактичними. Приспані ідентичності почали прокидатися.
І Москва взяла з цього урок.
Відтепер Кремль послідовно вихолощує з федеративної ідеї будь-який зміст. Скасування обов’язкового вивчення рідної мови в школах національних республік виглядає як остаточне вирішення національного питання. Кремль цілком влаштує, якщо все регіональне розмаїття зійде до фольклорних ансамблів, фестивалів національної кухні і острівців національного гетто.
Москва сприймає це як запобіжник на шляху до повторення сценарію 1991 року. Якщо немає національних ідентичностей, то не буде і запиту на самостійну державність. У своїй внутрішній політиці Кремль повторює все те, що намагається нав’язувати сусідам у зовнішній. Будь-які розмови про захист російськомовності — це тільки крок до поглинання.
Єдине, що захищає Україну від долі Удмуртії — це її суверенітет. Кордони, армія і самосвідомість. Комусь може здаватися, що битву за ідентичність уже виграно. Але це не заважає Москві мати іншу думку.
