Зовсім непоміченим в інформаційному шумі пройшло прийняття Стратегії Нацбезпеки – основного документу, який на наступні 5 років визначатиме, куди ми рухаємось і як плануємо реагувати на зовнішні та внутрішні загрози.
Ця Стратегія – буквально «хребет», на який профільні органи будуть нарощувати «м’язи» – свої політики та плани дій. Очевидно, що цей документ має бути ґрунтовно виписаний і давати відповіді на найважливіші запитання. Але після його прочитання складається враження, що втретє бачиш програму дій уряду Шмигаля – так само реферативно і поверхово написано. Здається навіть, що Стратегію намагалися зробити більш «веселою» – щоб цікавіше читати. Але даний документ має в першу чергу бути змістовним, чітким, структурованим і логічним – і саме цього у Стратегії 2020 року бракує.
Сама стратегія нагадує салат зроблений за кілька днів після свята – з залишків всього, що було в холодильнику. Тут Вам і зміна клімату, і зростання нерівності, і низький рівень добробуту, і гендерні питання, і глобалізація – і, правда, все це важливі питання, але слабко пов’язані з національною безпекою та обороною; або ж, авторам варто було детальніше описати, як саме згадані вище компоненти впливають на національні інтереси/безпеку України. Натомість, розділ Стратегії, у якому мають класифікуватися загрози нагадує просто перелічення наявних негараздів світу. Таку роботу може зробити будь-яке ЗМІ. А от розбити ці негаразди на складові, виокремити причини, наслідки, імовірні шляхи подолання – це вже завдання людей, що формують державну політику в галузі національної безпеки.
До прикладу, одна з проблем, яку окреслюють автори, – «не вдається сформувати ефективні інструменти глобального управління». Питання лиш в тому, кому не вдається і при чому тут Україна? Будьмо відверті: ми не є державою, яка змагається за «глобальне управління». Та і взагалі це речення нагадує конспірологічні теорії про всесвітню змову і всесвітній уряд. Якщо ж автори мали на увазі світовий порядок, заснований на правилах, то слова для його описання вони обрали невдалі – це швидше нагадує російські тези. Або пропонована до запровадження «національна система стійкості» – це виглядає просто як якийсь не дуже смішний анекдот.
У розділах, що мають дати відповідь на питання «що робити», також панує контрольований хаос: візія нових податкових органів зміняється візією цифрової трансформації, потім земельними питаннями, згодом морськими, далі екологічними, а наприкінці – створенням робочих місць і дошкільною освітою. У цьому калейдоскопі «за все хороше – проти всього поганого» лишається лише одне питання: це ще Стратегія національної безпеки, чи вже передвиборча програма Президента Зеленського на наступну президентську каденцію?
Якщо минулій владі – і Президенту, і Верховній Раді, і деяким членам Уряду – катастрофічно не вистачало доброчесності, то нинішній верхівці катастрофічно не вистачає професійності та системного мислення. Не можна зліпити докупи кілька красивих фраз і назвати це стратегією держави, тим паче, в умовах збройного конфлікту та незаконно анексованого півострову. Якщо базовий документ – посередньої якості, то годі очікувати чогось кращого від похідних документів та від політик, що будуть реалізовуватись на його основі.
Я мовчу вже про те, що Стратегія національної безпеки мала бути прийнята ще майже рік тому – у листопаді 2019, через 6 місяців після вступу новообраного Президента на посаду.
Вдумайтесь: країна у часи війни, глобальної економічної та епідеміологічної кризи живе без будь-якого стратегічного бачення, як ці кризи, виклики та загрози долати.
З іншого боку – це не дивує, адже у інтерв’ю CNN під час Мюнхенської безпекової конференції Президент не соромлячись сказав, що часу думати стратегічно у нього немає. І новоприйнята Стратегія – найкраще і беззаперечне підтвердження цих слів. Шкода тільки, що у інших гравців, які сидять з нами за столом, повноцінні стратегії і чіткі плани дій є, а від хаотичної та непередбачуваної метушні в Україні буде програвати лише один гравець – сама Україна.
Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ
