Мова йде про ідентичність, а не про церкву як таку
Чи справді Українська церква отримає, нарешті, автокефалію від Константинопольського патріархату? Наскільки доречно втручання в це питання світської влади? Чи не стане успіх в питанні досягнення автокефалії особистим політичним досягненням президента Петра Порошенка — або його особистою невдачею, яка перетвориться на державне приниження?
Ці питання жваво обговорюються після звернення президента до глав парламентських фракцій з проханням підтримати звернення до Константинопольського престолу. Тим часом, головними є зовсім не вони.
Головне — це питання ідентичності.
Якщо Константинопольський патріархат не піде назустріч Києву ми не втратимо рівно нічого, ситуація залишиться такою ж, питання просто відкладеться. Найцікавіше — що буде в разі позитивного рішення.
Потрібно розуміти, що ніякий томос Константинополя — навіть якщо мова в ньому буде йти не про повернення Константинопольського патріархату на свою канонічну територію і створення нової митрополії з центром у Києві, а про заснування «справжньої» автокефалії, ще не зробить УПЦ рівною серед інших православних церков світу. Для цього потрібна згода соборів всіх інших канонічних православних церков. Ну ось просто — всіх. Включаючи, зрозуміло, Московський патріархат.
До речі, те ж саме буде стосуватися і спроб Московського патріархату надати автокефалію своїй церкві в Україні — якщо такі спроби і будуть, без згоди Константинополя та інших православних церков вони так і залишаться невдалими.
Саме тому Константинопольський патріарх не може зробити диво — навіть якщо до нього з таким проханням звернуться всі віруючі і невіруючі громадяни України. Однак він може надати УПЦ не стільки автокефалію, скільки канонічність.
Як виглядає ситуація сьогодні? Є Українська церква — своя, але не канонічна, «самосвяти». Церква, яка сприймається як політична структура навіть багатьма своїми парафіянами і священиками. І є Російська церква — чужа, однак канонічна.
У разі позитивного рішення Константинополя в країні будуть дві канонічні ієрархії — УПЦ Київського (або Константінпольского) патріархату і УПЦ Московського патріархату. Нехай навіть світовим православ’ям обидві вони будуть сприйматися не як автокефальні церкви, але для українського віруючого вибір буде простий: дві канонічні церкви. Своя і чужа.
Як ви думаєте, хто стратегічно виграє? Ясно ж, що географічна і духовна територія чужої церкви буде з часом скорочуватися, як шагренева шкіра.
Саме тому я і стверджую, що мова йде про ідентичність, а не про церкву як таку. Російська церква — як би вона себе не називала на українських землях — це один з найважливіших канатів, які прив’язують українців до «русского мира». У Москві це прекрасно розуміють. Саме тому так прагнули отримати контроль над Київською митрополією, саме тому зробили все, щоб не випустити цей контроль з рук.
І якщо Російська церква ось вже кілька століть є в питанні про формування чужої ідентичності важливим знаряддям власної держави, то чому ж Українська церква у вирішальний момент не повинна розраховувати на підтримку своєї держави, народу і президента?
Зрештою, ми з вами повинні розуміти ще одну просту річ. Ми живемо в Європі. Деклерікалізація цього континенту — питання найближчих десятиліть. Ми не в Африці, не в Латинській Америці, навіть не в Північній Америці з її мозаїкою харизматичних сект.
Церква — будь-яка — з життя наступних поколінь безповоротно піде. Залишаться традиції, історія, моральні норми.
І ще обов’язково залишиться ідентичність.
