Мене часто питають — звідки в мене стільки оптимізму? Мовляв, я постійно пишу, що все в порядку, що наше становище не катастрофічне, що шанси ми маємо (треба просто боротися), що не все втрачено. Звідки, мовляв, я маю таку сильну віру?
Ну, поділюся.
Насправді, ніякої аж надто сильної віри я не маю — працює просто здоровий глузд. Так, треба зробити над собою певні зусилля, аби в критичні моменти слухати не емоції, а доводи логіки. А логіка мені говорить таке.
Панове, ви помітили? Ми опираємося ворогу вже третій рік. ТРЕТІЙ! При чому фронт практично стабілізований на Донбасі і на півдні. Що я маю на увазі? Та те, що у 1918 році більшовики двічи (!!) доходили від Харкова до Києва за кілька місяців. Під час Другої світової війни, від адміністративних кордонів України до Києва Червона армія пройшла за півроку. Про те з якою швидкість від Західного кордону до ріки Дніпро дійшов Вермахт навіть згадувати незручно.
Ми опір чинимо три роки.
Так, ворого наступає. Але наступає він дуже повільно і ціною шалених втрат. Я чую що розповідають мої побратими і мої курсанти. ЗСУ не відступають перед ворогом, ЗСУ ворогів нищать і гноблять. Те саме підтверджує генштаб — минула доба ворогу обійшлася у 2000 «лішніх людєй» як лагідно назвав їх терорист ДНР та російський депутат Бородай. Таких втрат вони не зазнавали протягом всієї війни. А сили ворога далеко не безмежні.
Ворог по закутках збирав сили, аби бодай протистояти ЗСУ на Курщині. Ворог намагається кидати в бій північних корейців, за чутками вони наразі штурмують Білгородські борделі.
Звісно це ніяка не перемога — ми відступаємо. Але фору по часу ми маємо. Питання в тому, як ми її використаємо. Аби використали правильно, я веду цей блог, серед іншого.
З перемоги Трампа в США я так само трагедії не роблю. З багатьох причин. Про це — окремим дописом. Але скажу коротко, я не вірю в те, що нам взагалі перестануть допомагати, і в те що Трамп зможе заморозити війну. Не буде цього і край.
Нарешті — те що мені пише кожен третій коментатор: «Чи можна перемогти, коли на чолі держави — зрадники?» Відповім питанням, знаєте в чому різниця між мною і багатьма коментаторами? В тому що я публічна особа, і за написане тут мене запросто можуть спитати на телебаченні в прямому ефірі. Саме тому я не пишу про «зрадників у владі». Бо я не маю переконливих доказів того, що ті, ті і ті особи у владі — зрадники. А ви маєте?
Це по-перше. По-друге. Якщо у владі зрадники — скажіть, як ми примудряємося опиратися вже три роки? Казочки про «нас захищають прості солдати» залиште казкарям, без харчів, боєприпасів, пального та банально, регулярних зарплатень, прості солдати довго воювати не зможуть. Худо чи гірко, не в повному обсязі, але держава армію забезпечує і чимало дій наших військових для ворога стають несподіванокю.
Тобто гіпотетичні зрадники у владі оточені чиновниками і старшими офіцерами, які їхні лихі задуми регулярно унеможливлюють. Логічно? Звісно, не все в нас виходить як хочеться, але щось ми робимо, і робимо доволі успішно.
Опозиція наша гав не ловить, регулярно нагадує владі що робити можна, а що небажано.
Ми тримаємося так вже три роки. Стільки часу Україна не опиралася зовнішній навалі, певно, від часів гетьмана Дорошенка. Усвідомлення цього та постійне нагадування про це саме собою тримає в тонусі. А є й ще дещо.
Нагадаю прості фронтові правила. «Нема іншої реальності крім тої яку бачиш очима». Всі чутки і плітки можуть бути брехнею, правда лише те що тут і зараз. «Коли треба боятися — боятися нема часу». Маєш час думати про страшне — це ще не найбільш страшне. «Ти боїшся і переймаєшся бо ти живий. Мертві не переймаються, їм байдуже взагалі все. Сподіваються — живі».
Ні, я розумію що читачі хотіли б від мене почути ініверсальний рецепт, або секретний план нашої скорої перемоги. Я такого не маю.
Натомість я знаю, що боятися — нормально, ненормально дозволити страху керувати нами. І ще я знаю — боротися треба завжди.
