Я вражаюсь, як деякі люди з українським громадянством (даруйте, язик не повертається назвати їх українцями) свідомо не переходять на українську, хоча чудово нею володіють.
— Пише мені давня подруга, з якою ми навчались на українському (!) філфаці. Пише з Німеччини, куди евакуювалася з дітьми на початку повномасштабного вторгнення. Пише на русском. Я відповідаю українською. Далі довга переписка: вона на русском, я — українською. Вона розказує, як викладає англійську, як вивчила німецьку, як її діти вчать німецьку, як вони з Одеси виїжджали під російськими ракетами. І все — на русском, навіть жодної спроби перейти зі мною на українську в той час, коли я їй пишу, що вирішила перебувати в Україні під час війни, а мій чоловік зробив вибір захищати Україну в лавах ЗСУ…
— Ще одна моя колишня однокурсниця з українського філфаку (!) евакуювалася до Польщі, там працює в міжнародній компанії, хизується (в хорошому сенсі), як екстрено, менше, ніж за рік, вивчила польську. Я читаю її і пишаюсь, надихаюсь, радію за неї. Аж поки не отримую від неї повідомлення: на русском. Відповідаю українською. Відповідь отримую знову на русском…
— Подруга моєї сестри пише сестрі про свої побоювання, що після закінчення війни її будуть ущємлять в Україні говорити на русском. Моя сестра 10 років живе в Греції, наразі працює з українськими біженцями, перейшла на українську, і чує від подруги, яка живе в Україні, що та, під час геноциду українського народу, боїться ущємлєнія русского язика! Сама вона (ця подруга) боїться слово сказати українською, наче це шось неприроднє, інородне і страшне. А тих, хто перейшов на українську (як я, моя сестра, мій чоловік), називає конʼюнктурщиками, каже, що вони це роблять «на показ», не допускаючи навіть думки, що людина може робити це щиро та за власним бажанням!
Ці три історії для мене — це не тільки про українофобію. Це також про неповагу до України, до українських захисників/захисниць і до людей, які зробили свій вибір — бути українцями.
Чи подіє на цих людей «лагідна українізація»? Однозначно — ні. На цих людей не подіяли навіть російські ракети.
Якщо вони їдуть за кордон і без питань вивчають мову країни, щоб інтегруватися в суспільство тієї країни та отримати роботу/громадянство тощо, при цьому, ЗНАЮЧИ українську, вони свідомо не відповідають українською в розмові, коли до них говорять українською, на цих людей може вплинути лише ЗАКОН та притягнення до відповідальности за порушення цього Закону.
Тому вкотре хочеться нагадати: Закон про мову в Україні — це не про «ущємлєніє русского язика», як розказує Арєстовіч, це про ЗАХИСТ української мови та відстоювання прав українців чути в своїй країні українську мову.
Стоїмо.
