Що я знаю про Голодомор з «перших» вуст.
Знаю, що в батька моєї бабусі була родина — шестеро братів, усі вони вмерли під час Голодомору, це село Буда-Варовичі Поліського району на Півночі, під самим білоруським кордоном. Коли бабуся повернулася, навіть хати не було — її розтягла савецька власть. Тоді, до речі, згадали, де той кордон з Білоруссю проходить — бо всі лісові шляхи поперекривали загони радянських карателів з ГПУ. Бабуся врятувалася тим, що її матір з ще двома дітьми з третьої спроби сіла на потяг до Мордовії. З товарного потягу дітей, жінок стягували доблесні радянські карателі, і, що запам’ятав, іноді пускали тих, хто просився російською мовою. Одне дитя — сетра моєї бабусі — вмерло в потязі, і прабабуся руками рила могилу. У Мордовії, куди вони доїхали, ніякого голоду не було, навіть натяку, а було повно хліба, без здобних булок, але усім вистачало.
У Центральний Україні був взагалі жах.
Знайомі бабуськи в один голос казали, що війна порівняно з Голодомором — дрібниця, мовляв, впало не впало, вбило не вбило (їм було з чим порівнювати — там були досить напружені оборонні бої в 1941 і бої Корсунь-Шевченківської битви), а не всезагальний суцільний жах для всіх — і дітей, і старих, і жінок.
Якимось дивом в архівах зберігся лист районного лікаря з мого міста на Черкащині нагору партії від березня 1933 р., він там пише, що на той момент вмерла чверть населення, ще більше розбіглося. У селах був кошмар.
Лікаря, зрозуміло, репресували. Серед тих, хто розбігся, був і мій дідусь, батько якого рано все зрозумів і поїхав з родиною так далеко, поки їхав поїзд — до Мурманська. Там теж жили по тих часах досить ситно — було все.
Про Голодомор у моєму дитинстві говорили пошепки на вухо, бо ще й через 50 років той, хто сказав про «голодовку 33 -го», зразу міг збирати речі в тюрму.
Треба сказати, що коли в містечках помирало відсотків 10 населення, у селах все було значно гірше. Одне село мого району (повстанське, вільнокозацьке у 1920-их роках) вимерло до єдиної людини, але у когось вистачило сили повішати чорний прапор замість червоного на сільраді. Потім те село заселили мешканці сусідніх сіл. Про інше село казали як про людоїдське, там трапилося кілька випадків канібалізму, з ними не дуже хотіли одружуватися і через 50 років. Усе це, нагадаю, трапилося в 20 столітті.
Хоча літописи за тисячоліття нашої історії пишуть про голодні роки без жодних за всю історію згадок про голодні смерті — «а за міру пшениці давали по три гроші», ая-яй як дорого.
То вони «смаженого вовка не бачили», як казав мій дідусь.
P. S. Та країна, яка схиляється перед Сталіним навкарачки, самовикривається й визнає себе його подільником.
P.S. Триває дискусія щодо кількості жертв Голодомору.
Факти такі.
За даними офіційного перепису в СРСР 1937 р., кількість українців була на 10,844 млн менша від очікуваної, згідно даних попереднього перепису 1926 р. та поширення на українців загальносоюзних темпів зростання населення (хоча насправді кількість українців росла швидше, приміром, 1900 р. в Полтавській та Таврійській губерніях народжуваність серед українців була значно вища, ніж серед інших етнічних груп — 55 на 1000населення, це вище нинішніх найвищих показників народжуваності у світі, зафіксованих в Омані, Лівані тощо).
За цей перепис 1937 року його організатори були розстріляні.
За даними перепису 1939 р., кількість українців була на 8,075 млн осіб менша від очікуваної, згідно даних попереднього перепису 1926 р. та поширення на Україну загальносоюзних темпів зростання населення.
За даними сучасних досліджень у пересічному українському селі від Голодомору загинуло в 2–4 рази більше людей, ніж у Другій світовій війні, у якій загинуло близько 7 млн українців.
