Вчора був черговий день війни і черговий бій. Він трапився одразу після Мюнхенської конференції і напередодні того заходу, яку недолугий комік Сівохо назвав «платформою примирення».
Цей бій дуже красномовно показав, як насправді виглядає ця «платформа примирення» і чому примиренню між Україною та «руським міром» не бути ніколи.
ХТО ВОЛОДІЄ УКРАЇНОЮ, ТОЙ ВОЛОДІЄ ЄВРОПОЮ
Невеличкий екскурс в історію.
Одразу у двох істориків — британця Домініка Лівена та американця Наума Сташевського знайшов цікаву сентенцію: «Перша світова війна почалася у тому числі з причин сутички за долю України».
Зокрема, напередодні початку цієї війни українське питання сприймалось російської правлячою елітою в якості однієї з головних загроз статусу країни як великої держави. Хоча б тому, що у 1914 році вісім українських провінцій виробляли одну третину всієї пшениці імперії, більшу частину її експортованого зерна та 80% її цукру.
Ще більш важливою була роль України у сфері важкої промисловості і видобутку корисних копалин: 70% всього вугілля імперії, 68% її чавуну, 58% стали добувалось та вироблялось саме в цьому регіоні. Якщо контроль над усіма цими ресурсами перейшов би від Росії, скажімо, до Німеччини, Берлін отримав би шанс поборотися за своє абсолютне домінування в Європі.
Навесні 1918 року так майже і сталося. Визнана за підсумками Брестського миру незалежна Україна на практиці тяжіла до Німеччини. Але Берлін тоді не зміг утримати в своїх руках головний приз тому, що був виснажений чотирма роками війни і не мав сил боротися далі із Совєтами. Не змогла зберегти свою незалежність і сама Україна — чи не більше з причин внутрішніх чвар, аніж експорту більшовизма з території червоного терору.
Проте, протистояння українського дежавницького націоналізму і шаленне бажання імперії володіти найбільш ласим шматком своєї імперії не вщухало жодної миті. Єдине, чого боялись у тодішній Росії — єднання українського народу.
Наведу приклад. Був у імперії такий собі міністр внутрішніх справ на прізвище Дурново. У лютому 1914 року, вже у відставці, він подав царю Миколі II аналітичну записку, в якій наполягав, що ймовірна поразка Росії призведе до революції, а тому війна з Німеччиною та її союзником Австро-Угорщиною Росії не потрібна.
Один з аргументів Дурново на користь відмови від ворожих відносин з Віднем і Берліном звучав так: в разі переможного для нас результату, приєднання до Росії населеної українцями австрійської провінції Галичини не посилить державу, а навпаки — значно її послабить. Ось як цю тезу сформулював екс-міністр: «Нам абсолютно невигідно приєднувати до нашого «отєчєства» область, яка втратила з ним будь-який зв’язок. Не слід давати розростатись українському (мазепинському) руху, збільшуючи число неспокійних українських елементів, так як у цьому русі безсумнівний зародок вкрай небезпечного малоросійського сепаратизму при сприятливих умовах може сягнути абсолютно несподіваних розмірів».
Нагадаю, що на початку 20-го сторіччя три чверті українців жили на територіях, підконтрольних Російської імперії. А чверть перебувала під владою імператора Австро-Угорщини Франца-Йосипа, який вважав Росію головною загрозою своєї держави. Відень заохочувала розвиток української національної ідентичності як противагу польському впливу всередині своєї країни і спробам Росії стати лідером слов’янського світу. Галичина перетворилась у притулок для українських емігрантів з Росії. За їх допомоги тут шліфувались літературна українська мова і уявлення про національну історію, які не мали жодного зв’язку з російською літературою і повністю суперечили ключовим аспектам російського розуміння історії України. Тож не дивно, що ще тоді чотири мільйона українців Галичини перетворились на свого роду «антиросійський авангард».
І росіяни, які тверезо дивились на життя, це розуміли. Розуміли і панічно боялись українців. Але й чудово усвідомлювали, що без України імперія — НІЩО!
Пророцтво Петра Дурново виповнилося. Період російського управління Галичиною під час Першої світової війни був занадто швидкоплинним, щоб на щось серйозно вплинути.
Але в 1939 році, після краху Польщі, більша частина Галичини була приєднана до сересеру вже на постійній основі.
Перетворення її у 1939 році в Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську області абсолютно не змінило загального антиросійського настрою населення. Мало того: за весь час перебування Західної України в складі СРСР радянський репресивний апарат ні ГУЛАГом, ні розстрілами, ні засланнями так і не зміг викорчувати ідеї прагнень до незалежності — більшість мріяла про день, коли всі українці будуть об’єднані в єдину державу поза складом імперії.
Проте, у Совєтов були свої «козирі» — Сибір, голодомор та заселення Донбасу маргинально-кримінальним елементом з центральних та зауральських регіонів Росії. Мета очевидна — знищити чи асімілювати не тільки українців, але й їх мову, культуру та прагення до свободи. А тепер до наших днів.
Як і тоді, наразі імперія панічно боїться українців і, водночас, прагне поглинути всю Україну. Їм не важливо, хто у нас президент — Порошенко чи Зеленський, вони виконують своє стратегічне завдання.
Але це важливо нам. Бо перший це розуміє, а другий прикидається дурником. Вже не знаю, скільки разів повторював Порошенко: Путіну не потрібен Донбасс, йому потрібна ВСЯ Україна — саме з тієї причини, що без неї імперія приречена на загибель. Але наш міні-Рейган, попри історію країни, попри попередження П`ятого президента, попри дані розвідки, белькоче, що побачив в очах Путіні «прагнення до миру»…
Не реагуючи на всі ці аспекти, зелена влада намагається заробити «славу миротворців», не розуміючи, що штовхає Україну у безодню та відкриває двері для ще потужнішої російської агресії, від якої загинуть ще тисячі українців. Ця агресія не забариться, якщо міжнародна підтримка для України стане слабшою і санкції будуть зняті. А вона слабішає сами з тієї причини, що світ бачить: українська влада ментально готова до капітуляції.
ТАК ХТО ВОЛОДІЄ УКРАЇНОЮ?
Більшість людей, які голосували за Зеленського, наївно хотіли двох речей: зниження тарифів та миру. Ні того, ні іншого не передбачається.
Можна створити тисячі «платформ примирення», але вони викличуть тільки посмішку у Путіна. Як викликають посмішку обіцянка влади невігласів провести вибори в ОРДЛО вже у жовтні ц.р. Які до чорта вибори на території, де жодного кроку ніхто не ступить без відома Москви? Щоб потім отримати легальних Пушиліна та Пасєчника в українській владі та тисячі завербованих за ці роки агентів ФСБ, які розповзуться по всій України?
Вихід один: політична демонстрація прихильності до Мінських угод із максимальним затягуванням часу і накопиченням звинувачень на адресу Москви у небажанні виконувати перший і головний пункт цих угод — припинення військових дій. Це допоможе зберегти санкції і виграти час для подальшої розбудови армії. Щодо повернення Донбасу, то коли це станеться — мораторій на будь-які вибори на термін, що дорівнюватиме терміну його окупації і, відповідно, тотальному промиванню мізків російською пропагандою. Інакше ніяк.
НОТКА ОПТИМІЗМУ.
Путін та Зеленський не вічні — переживемо їх також. Гарячій позиційній війні ж бути ще 6-8 років, не менше. Думаю, цей той термін, коли у Кремлі зрозуміють, що план не вдався і вкладати в нього гроші більше безперспективно. Москва зосередиться, в основному, на підтримці промосковских маргиналів на кшталт партії Медведчука і ніколи не полишать наміру створити хаос в Україні — хто б не був її президентом.
Ще я хочу відповісти тим, хто боїться приходу до влади цих самих медведчуків-рабіновичей-бужанських після недолугого президенства Зеленського і започаткування ними прокремлівського курсу.
Чому ви думаєте, що українська нація, яка пережила ГУЛАГ, голодомор, московське іго та вікові гоніння, так просто підніме руки?
У багатьох виборців в голові каша, але останні дорслідження показують: майже 70% українців за Євросоюз, а 52% — за НАТО. Не думаю, що в їх головах когнитивний диссосанс настільки сильний, що вони проголосують за промосковських посіпак.
До того ж, історія циклічна, а тому сподіваюсь на наступний прихід до влади якщо не самого Порошенка (особисто для мене це був би найкращий варіант), то людини ментально та ідеологічно близької до них — тільки тоді у Москві остаточно зрозуміють: час включати задню.
Стосовно самого Зеленського та його «миротворчих» дій… Чи то дитяча найвність, чи то природна тупість, чи то свідома робота на ворога — ми обов`язково дізнаємось. І в залежності від цього вирішуватимо подальшу долю цього «слуги». Слуги, який служить точно не українському народові.
Слава Україні!
