Петро Олексійович ходив до Зеленського просити за Україну.
Іноді я мрію, щоб моя уява показувала просто чорний квадрат. Щоб я не думала, як це було, щоб не крутилося у голові.
Він тримав його у приймальній, чи відразу впустив у кабінет? Це був колишній кабінет ПП чи якесь інше приміщення? Він йому відразу запропонував сісти, чи витримав паузу, насолоджуючись моментом – ось дивись, я тут, на твоєму місці, у твоєму кріслі, а ти постій…
Як Порошенко говорив, які знаходив слова, з чого почав цю розмову? Чи слухав його Зе, чи спеціально переривав дзвінками на кожному слові, вдаючи дуже зайнятого? Чи може щось жував у процесі?
Порошенко не просив за себе, за свою родину чи свій бізнес. Бо якби просив – ми б про це дізналися відразу, у прямому ефірі, у всіх «відосиках» Зеленського.
Порошенко просив за Україну. Пропонував свою допомогу на міжнародній арені, пропонував свої контакти, досвід і бачення по внутрішній політиці, по армії.
Напевно, говорив із Зеленським як з рівним собі. Називав його на Ви…
Я б не пішла.
І у мене немає жодного знайомого, який пішов би на місці Порошенка.
Для Петра Олексійовича не існує приниження, коли ідеться про Україну. І бесіда з картатим недомірком – це така дрібниця насправді, порівняно із метою його життя. Напевно ж, це була не перша і не остання розмова у цілому ряду огидних, болючих, принизливих епізодів, після яких хочеться не просто руки вимити, а всю шкіру стерти наждачкою.
А він іде і робить, знову і знову. Даючи нам блаженну можливість не знати деталі.