Мабуть багато хто з вас бачив цю сумну карикатуру. Але мені на відміну від глядачів, довелося бути свідком подібної історії.
Це сталося в бутність мого життя у Білорусі. Мешкав я з родиною у агромістечку Рогінь, Буда-Кашальовського району, Гомельської області. А у цьому агромістечку, в лісовому масиві був розташований районний будинок престарілих, де працювала моя дружина. Одного разу до будинку завітала німецька делегація на двох автобусах. У одному автобусі були самі німці, а у другому їхні подарунки. Доречі іноземні відвідувачі та благодійні делегації у Гомельській та Могильовській областях дуже поширене явище завдяки чорнобильській трагедії.
Але ця делегація була зовсім інша, бо приїхало чотири старих німця зі своїми дітьми та онуками. Як потім з’ясувалося, вони під час війни були солдатами Вермахту і воювали в цих місцях. Там неподалеку від того будинку престарілих, стояв пам’ятник полеглим в запеклих боях у Рогіні. Німці пішли туди. Старі плакали, а їх діти стояли осторонь з квітами, які потім поклали до пам’ятника. А потім сталося те, що дуже вразило і мене і мою дружину і всіх мешканців агромістечка – німці пішли до будинку престарілих віддати привезені подарунки, які складалися з ковдр, піжам, з декілька сотень упаковок памперсів і величезної кількості бісквітів та мармеладу…
Навіть зараз коли я це згадую, в мене навертаються сльози. А тоді я був і у захваті і в якомусь незрозумілому стані, бо не знав навіть як це усвідомити в як на це реагувати. Мені було жаль і німців і тих стариків покинутих у будинку престарілих. Багато хто з пацієнтів будинку пережив війну, і був у досить похилому віці. Важка праця у селі, пияцтво та інші негаразди зробили з більшості тих стариків повну руїну. Це так дико контрастувало з тими чотирма німцями. Які незважаючи на свій похилий вік, були доволі жваві та охайно прибрані. І хоча спілкувалися через перекладача, але було видно що деменція їх ще не зачепила. Чого неможна було сказати про стариків з будинку. Але ця клята деменція їх і врятувала від того усвідомлення божевільного сорому ситуації – коли колишні фашисти у доброму стані та оточені дітьми ті онуками, приїхали до переможців кинутих на призволяще.
Мене коробила розповідь дружини, як потім у їдальні вони на обід роздавали бісквіти та мармелад, і як старики їли ці смаколики, Бо у будинку престарілих завжди давали печиво, яке старі розмочували у молоці або чаю, бо були беззубі. А тут їм привезли м’який бісквіт, який вони їли без розмочувань. Дуже мене це тоді вразило. І не тільки мене, а і увесь персонал будинку. Декілька тижнів поспіль, у розмовах про той випадок сама поширена фраза була «почєму так?»…
