Доведеться ще раз, бо не всі зрозуміли.
Ми зараз ведемо військові дії проти Російської Федерації. Але вічну війну ми ведемо проти колективної Росії. Інакше кажучи – проти росіян.
Тому що Путін не ліз би до нас, якби розумів, що його народ проти. Навпаки, Путін поліз до нас, тому що його народ за. Його народ прагне цієї війни. Рейтинг Путіна серед його народу через цю війну зростає. Через Бучу, через Марік, через Бородянку. Бо російський народ цього хоче.
(Лирическое отступление специально для россиян, которые зачем-то читают мои тексты и пытаются доказывать, что не все они одинаковые. Идите нах*уй, россияне. Конец лирического отступления.)
У мене немає жодних сумнівів, що ми роз‘їбемо російську армію у цій конкретній війні. Так, це буде важко, неймовірно важко, бо їх банально дох*уя. Загине багато чудових людей. І вже загинуло багато. Але ми переможемо.
Але ми переможемо тільки Російську Федерацію. Колективні росіяни залишаться – не всі, звичайно, але багато. Вони будуть срати в спиж*жені у Ірпені унітази. Гратися зі своїми малолітніми виблядками іграшками з непомітними плямами крові дівчинки з Бучі. Показувати своїм огидним дружинам фотографіі з понівечених міст моєї країни.
І їхні діти, вирощені на наших іграшках, виростуть такими самими, як їхні блядські батьки. І виростять своїх дітей. А ті – своїх.
Просто зрозумійте це. Недостатньо зруйнувати Російську Федерацію. Недостатньо скинути Путіна. Вони всі – путіни. Вони всі – Росія.
Згадайте, як царська Російська Імперія напочатку минулого століття вела війну за захоплення Західної України. Потім царський режим було повалено, і до влади прийшли комуністи, які заявили, що будуть робити все абсолютно навпаки, не так, як було при царі.
І що вони зробили першим? Правильно, напали на Україну.
Байдуже, як називається Росія зараз: федерацією, імперію, союзом совецкіх або конфедерацією антісовецкіх – це все одно Росія. Там все одно росіяни. І кожен їхній лідер, який запропонує їм труп української дівчинки – отримає їхню підтримку. І кожен їхній лідер це знає. А якщо знає, то запропонує. Рано чи пізно.
Чи означає це, що в нас немає вибору? В якійсь мірі так. Ми поряд на мапі світу. Ми не можемо відкочувати кудись. Наша земля тут, і вона чудова.
Але це не означає, що ми не можемо перемогти. Це, навпаки, означає, що ми вимушені перемогти. А отже, переможемо.
Але перемагати треба не тільки армію РФ, чи Путіна особисто. Перемагати треба колективну Росію. А це – згадуємо 1945 рік – неможливо тільки при стратегії «вийдем на кордони 23.02.22». Це неможливо і при концепції кордонів станом на 2013 рік. Це абсолютно інша задача. Це задача денацифікації 140 мільйонів особєй. Це задача, що потребує знищення не тільки політичної системи РФ, але її державності як такої. З повним контролем над ЗМІ, освітою, пропагандою і економікою. Як у 1945-му. А у 1945-му для цього союзникам знадобилося дойти до ворожої столиці і знищити її. Вщент.
Тому ще раз. Ми переможемо. Варіантів немає. Але кого ми переможемо – Російську Федерацію, Путіна, чи всю колективну Росію – це велике питання. І це питання головне. Бо від неї залежить інше – коли буде наступна війна, за рік чи за століття.
І повірте, ви хочете знати відповідь на це питання. Якою б ця відповідь не була.
