Дякую колишній владі і сьогоднішній проєвропейській та проукраїнській опозиції за боротьбу та захист моєї рідної мови.
.
Низький уклін вам, я поруч з вами у цій боротьбі. Ніколи не прийму псевдодогматів «какойразніци». Боротьба за нашу мову має еволюційне значення, а отже стоїть на першому місці в задачах виживання української нації.
Депутат Верховної Ради від політичної партії «Європейська Солідарність», Микола Княжицький:
«4 роки тому вступив у силу Закон про мову. Сьогодні всі основні норми документу вже діють.
Памʼятаю, як довго ми за це боролися. Майже 2,5 тисячі поправок, обговорення з громадськими організаціями та науковими інститутами, потім численні суди. Та що казати, навіть деякі патріотично налаштовані депутати були не готові проголосувати за нього, не кажучи вже про заборонений нині «опозиційний блок». Проросійські сили у Верховній Раді усіма силами намагалася зірвати ухвалення Закону про мову.
Захист закону- одна з цілей моєї політичної діяльності. Мову продовжують атакувати ззовні. І російськими танками і через рішення Венеційки. Її атакують і всередині країни усі ці виховані Совком україноненависники.
Коли ми розробляли Закон про мову, я говорив про мрію : щоб українська мова звучала на кожній вулиці, в кожній школі, в кожному магазині. Вже зараз це питання не викликає дискусій. Повномасштабна війна вкотре підтвердила: наша стіна з Росією — це мовна стіна. І українська мова — це наша найочевидніша відмінність.
Нещодавно Київрада ухвалила рішення заборонити будь-який російськомовний контент у столиці. Раніше спілкуватися ворожою мовою заборонили у стінах Могилянки. Такі кроки, на мій погляд, мають ухвалюватися не локально, а на території всієї держави — тобто у вигляді законів. Але політичної волі до цього немає, на жаль, і зараз.
Немає й державної програми розвитку української мови, яку мав би ухвалити Кабмін. А ініціативи, які знецінюють нашу мову (як-от проєкт закону про застосування англійської, що наробив галасу в публічному просторі), відкочують нас назад.
Зараз як ніколи важливо не втратити те, чого ми досягли за ці чотири роки. Вірю, що ми переможемо, відвоюємо наші міста й українська звучатиме на вулицях деокупованих Луганська, Донецька і Криму — такою ж мірою, як зараз звучить у Львові та Києві.»
Дмитро Биков
.
Ніяка «лагідна українізація» — не працює.
Це як людині з серйозною хворобою, яка потребує хірургічного втручання — прописувати умовний парацетамол.
Ніякі браслєтікі з Азовсталі або кулончікі у формі щита (shit’a) з Тризубом з монумента пробєдобєсія, перефарбованого в «монумент перемоги» — не допоможуть.
Тільки хірургічне втручання, хімія, кров, блювота, біль. І тільки потім — одужання — і перемога.
Формула така:
1. Підтримка ЗСУ та всіх сил оборони України. Без них — про всі інші пункти говорити неможливо. Тож всі сили, всі гроші, вся допомога, насамперед — на ЗСУ.
2. Українська мова. Це наш головний ЩИТ. Наша відмінність, наша зброя, наш оберіг. З українськими дітьми — українською. Більше ніякого зросійщення з дитинства, жодної можливості для цього.
3. Деколоніція, декомунізація, дерусифікація. Повна утилізація всіх памʼятників, памʼяток та згадок про російську імперію та ссср як про «частину нашої історії». Це має бути в спеціальних музеях та меморіалах — як згадка про жахливу історію нашої колонізації/окупації, під лозунгом «Ніколи знову».
4. Знищення пʼятої колони. Про це вже говорять відверто західні партнери — це наша запорука вступу до НАТО.
Нам треба позбавитися всіх, хто тягнув «русскій мір» та просував російські наративи до України щонайменше з 2014 року: всіх так званих журналістів, блогерів, попів, і, звісно, політиків. Їх немає бути в Парламенті, на інформаційному, культурному та інших публічних майданчиках.
5. Русофобія. Це те, чого ніколи не буде достатньо. Це не жарт і не прикол. Це серйозний, важливий шлях, який має пройти кожен, хто зробив ВИБІР — бути українцем.
